— Сама не збагну. Так дорожить тобою Заверган чи такий непевний за содругів своїх. Велів берегти, аби не викрали.
У наметі зняла з сестри вбрання, повела осторонь і зробила омивання. Вже потім, по омиванню, подала їй туніку з тонкої ромейської тканини й веліла спочивати по виснажливій путі.
— Я буду з тобою, газелько, — сказала обнадієно й поцілувала Каломелу — точнісінько так, як робила те мати, бажаючи своїй дитині доброї ночі.
— І тоді, як він прийде? — подала збентежений голос Каломела.
— Ба ні, тілько до того, поки прийде. Опісля лишу тебе з ним.
А так, рано чи пізно залишать із ним. І сестри, і мужі, що супроводжували її до кутригурів, і навіть челядь — усі сядуть завтра-післязавтра на огирів чи в повози й подадуться за Широку ріку, в рідні стійбища, до кревних своїх. Тільки вона, Каломела, нікуди вже не поїде, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнів хана Завергана. Як то буде їй тут, у чужій землі, серед чужих людей? Добре, коли так, як обіцяє хан, а коли ні? Ані вітця, ані матері, ба навіть поради чи розради їхньої звідси не докличеться вже. Мати, вітець он як безнадійно далеко від неї, десь аж за Широкою рікою. Єдине, що лишається, — уповати на добрість тих, хто, як каже хан, прийняв її в цім роді і прийняв прихильно. Та й сам він ніби прихильний до неї. Чому ж тоді така холоднеча йде тілом, коли згадає, що має належати йому? Не приймає його серцем, жадає іншого? Пробі, кого може жадати в свої шістнадцять літ? Окрім подруг-потішниць, матері-порадниці та безмежного степу, що засівав думи і серце передзвоном тирси, нікого і нічого не знала. Не інакше як чужий він їй хан Заверган, не приймає вона його серцем. Що ж воно буде, коли й не прийме? Згубить же себе, присяйбіг згубить!
Така що вислизнула б, доки п'ють-гуляють, за стійбище, взяла б першого-ліпшого огира й подалася б куди очі глядять. Та ба, куди подасться зі своєю кривдою, коли їй навіть у рідну землю, до вітця-матінки немає вороття. Казала їм: «Не хочу!» Криком кричала: «Не піду!» Хто її послухав, хто зважив на те, що не хоче? «Їдь і будь йому жоною», — сказали, і сказали, твердо.
— Сестро, — покликала. — Ти чуєш мене, сестро?
— Чую, — обізвалася. — Чого тобі?
— А ти не йди, коли прийде хан.
— Як можна?
— Можна. Скажеш, я так хочу.
— Він муж тобі, Каломелко. Рано чи пізно маєш належати йому.
— Якщо й маю, то хай потім, не зараз.
Сестра засміялася стиха. Чути було: глузує з Каломели. По-доброму, а все ж глузує.
— Гадаєш, не послухається?
— Гадаю… — Сестра не барилась з відповіддю, та змушена була обірвати її на слові: зачулись чиїсь кроки, а вслід за тим відхилилася запона, і до намету ввійшов хан.
— Каломелка спить уже? — поцікавився.
— О ні, — спішно і, як здалося Каломелі, вдоволено заперечила охоронниця. — Вона жде на хана.
Дівчина аж кинулася від несподіванки чи й образи. Ладна була схопитися як є і крикнути на повний голос: «Неправда! Ти, сестро, неправдива єсть!» Та не встигла подумати так, як хан розбив її думку о свою.
— То вона у нас така розумниця?
Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. І сестрі дякував та й дякував, зігрітий своїм вдоволенням, правда, їм і казав їй: ти зробила своє, можеш іти вже.
Каломела не бачила, як виходила сестра, — лежала принишкла й аж геть переполохана. Чула тільки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сів осторонь, певно, перепочиває після всього, що було на воседлі. Зрештою підвівся й покликав челядника.
— Зробиш мені омивання, — повелів звично й одразу ж пішов туди, де була перед тім Каломела.
Хлюпався довго і не без насолоди. Затим і челядника спровадив. Зайшов із передпокою і довго стояв посеред ложниці[11], чи то доглядався до неї, своєї обраниці, що лежала поруч і німувала ждучи, чи всього лиш витирався після омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на ложі.
Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган — і вона лусне, як лускає тятива, коли від неї хочуть більше, ніж може.
Не помічав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв її дужою, вкритою жорстким волоссям рукою й доволі таки грубо пригорнув до себе.
— Ти чого? — запитав, відчувши опір.
— Боюся хана.
— Отак?! — дихнув у лице хмільними випарами й збудив у ній всю, яка була, відворотність, весь, що мала в серці, супротив. Зібралася з силою, скористалась тим, що від неї не сподівалися такого, й вислизнула з обіймів, ба навіть подалася пріч.
Така зухвалість, певно, і в ханові розбудила не просто мужа — звіра. Не питавсь уже, чому втікає. Згріб обіруч, повернув у ложе, так дужо і так рвійно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула, задихнеться зараз від страху та безвиході.