— Возбуяй духом, Каломелко, — радів хан і старався передати свою радість слабій. — Тепер повернемо твоєму тілу силу, а серцю — супокій. Бачиш, всі кутригури знялися й поспішають тобі на поміч.
Їх було немало, баянів-лічців, басих-знахарок, та були серед них такі, кому стійбищани вірили найбільше, бо саме на їхні руки передали Каломелу. Розбили інший — високий і просторий — намет, послали іншу — м'яку та теплу — постіль. Спершу розтирали настояною на зіллі вогненною водою тіло, потім укутували тепліш, напували якимсь відворотно гірким зіллям і веліли заснути. А прокидалася — знову те саме, хіба з тією лиш одміною, що спершу поїли теплим, щойно з дійок кобилиці молоком, потім радилися всією знахарською радою і вже аж потім просили всіх зайвих вийти з намету. Бо натиратимуть і напуватимуть, укутуватимуть і напучуватимуть ханську жону: роби те і те, корись і слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була, тебе баять ті, що знаються на баянні.
Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, і дуже, а те, що радять і роблять ханові баяпки, не така вже й марниця. Вогонь не полишав тіла, одначе й поступився примітне. Не наморочиться голова, не застилає туманом зір. Коли б повернулася ще й колишня сила — і зовсім стала б уже на ноги. Та ба, не все так складається, як жадається. Доки є в тілі жар, доти й лежати їй. А так.
— Бабцю! — покликала найстаршу з баянок, ту, якої всі слухаються тут.
— Чого тобі, дитино?
— Це котрий день ви пораєтесь біля мене?
— П'ятий, голубонько, п'ятий.
— А вогневиця усе не поступається.
— Поступиться, лебідонько. Ти — младомлада і дужа тілом, повинна подолати її.
— Чом же не подолала досі?
— Бо це вогневиця. На те, щоб подолати її, потрібне не лишень зілля і не тільки здорове тіло, потрібен і час.
— Скільки ж мені лежати ще?
— А скільки треба, стільки й лежатимеш. Доки не одужаєш зовсім, і не помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала і знов запитала:
— Хан знає про це?
— А то ж як.
— І що каже?
— Анічого поки що не каже. Ходить — думає і сяде — теж думає.
«Йому не терпиться, мабуть, він поривається до стійбища. Що ж буде, коли терпець увірветься, а я не встигну одужати?»
— Бабця може покликати до мене хана?
Стара обернулася на її голос, повагалася мить і вже потім кивнула: гаразд, вона покличе.
Заверган не барився, одразу ж і зайшов. З виду потішений був: якже, жона покликала, одужує, виходить.
— Тобі ліпше, Каломелко?
— Атож.
— Який я радий. Коли б ти знала, який радий! Так налякала мене своєю неміччю.
— І все ж я ще немічна, хане. Тож і покликала… Хочу знати, як ти намислив учинити зі мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи від'їдеш до стольного стійбища без мене?
Не сподівався, мабуть, що запитає про це, бо й сам не знав ще, як вчинить, коли доведеться вибирати між одним і другим.
— Зізнаюсь Каломелі, — заговорив перегодом, — мені конче треба бути там. За седмицю-півтори повернуться наші люди з чужкраю, зберуться кметі на важливу раду. Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут.
— І не полишай. Благаю тебе, будь зі мною.
— Доки не впевнюсь, що видужаєш, не полишу, Каломелко.
— І тоді, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме страх, я не зможу без тебе.
Застиг, подивований, не відає, що сказати їй.
— Ти серед своїх, жоно моя, тебе ніхто не посміє зобидити. Чи забула: володаркою на Кутригурах є.
— При ханові пам'ятають, що володарка, без хана можуть забути.
Тямив: це для неї багато важить, і поспішив заспокоїти.
— Ну, гаразд. Як бачиш, я не їду ще, лишаюсь і жду. Аби певна була: таки не їде, частіше й частіше став навідуватися до жони. Як тільки бабця вчинить своє баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й біля неї. Коли молока принесе й нагодує з власних рук, коли всього лиш втішне слово скаже чи розвеселить тим-таки словом. Примітив якось: Каломелка найбільше веселість полюбляє, тому й не скупився на неї.
І все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно.
— Бабця повідала мені, — сказав, — неміч помітно відступилася від тебе. Та повідала й інше, Каломелко: тобі довго ще доведеться бути тут і слухатись бабці.
— Неміч відступилася, а бути маю довго?
— Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся. Отож прийшов сказати тобі: мушу їхати вже.