- Їдьте додому! - сказав смотритель.- Що ж вам тут робити? Ви бачились із сином? Бачили, який він… Ми його переведемо у больницю.
Стара затіпалася, облилася слізьми, ' устала - й ледве-ледве подибала до порога.
- Провести! - гукнув смотритель.
Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли й за браму.
- Зй, ти! как тебя зовут? - гукнув москаль на машталіра.
- І досі Іван. А що? - озвався той.
- Иди-ка, помоги довесть старуху до места. Іван гйдійшов і взяв стару під другу руку.
- Не выдержала, бедная мать!
- Зомліли? - спитався Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
- Що ж мені робити з нею? - питався Іван, дивлячися на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.
- Вези, брат, домой, - одказав москаль.
- Куди ж ти її повезеш?
- Домой. Известно.
- Як же її повезеш таку за сотню верст? - безнадійно мовив Іван.
- Сотня верст! Да, брат, далеко!
- А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! - скрикнув Іван, чухаючи голову.. Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки по-возка не окрилася з очей…
- Вот, брат, каковы быают дела на свете! - промовив він до насупленого часового.
- Мати? - понуро спитався той.
- Мать! - зітхнувши, відказав москаль і скрн-вся за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт. Раз-два! раз-два!..
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на' постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки й почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила - як журба пекуча на всю тюрму… іПлачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…
- Ага!.. ого!..- радіючи, скрикнув Петро.- Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано. Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..
Петро схопився; заплескав у долошки, забігав по хаті.
- Поїдемо! поїдемо!.. Тілько от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий… Одначе, не біда! Я прив'яжу себе, щоб не хитатись.
Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки… Де-е-р-ер! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.
- До чого б тільки прив'язатись?.. Ага! Ось досі! дошки…
Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.
- Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..
І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна… Світ у віччю закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова нижче та нижче спускалася… Хвилина…друга… третя… Промінь ясного сонця стрілою про-мчавсь крізь вікно й упав якраз Петрові у вухо. Голова його ще нижче опустилася; лице налилося крів'ю; очі витріщились… а промінь заграв-застрибав на його нечесаній голові. Він мов стукотав у неї, будив його… Шкода! Незабаром налетіла сиза хмара і вкрила блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги, - усе похмуріло, затихло… Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня… Аж ось вона піднялась угору, забриніла, і - замерла… Холодно й пусто стало. Туловище Петрове божевільне дивилося мертвими очима на чорну долівку - та нічого вже не бачило.
Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий сторож.
То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища й стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на окопі сиділи два грабарі - один чорнявий, другий білявий, і мовчки курили люльки. Коли повозка наблизилася, вони разом устали й узялися за лопати.
- Що воно таке, скажіть на милость божу?- спитав білявий у сторожа.
- А бог його знає.
- Старе чи молоде?
- Панич, - одказав сторож.
- Панич?!-дивуючись, скрикнули грабарі.
- Що ж він зробив таке, що його заперли? - спитав чорнявий.
- А хто його знає. Нічого не зробив; писав щось таке…
Грабарі стали, задумалися.
- Отак, Пилипе, - вимовив білявий до чорнявого, - і вчися - лихо, і не вчися - лихо!
Узяли труну з воза, спустили в яму й закидали землею.