- Ні, я учителеві не буду казати.
- То то ж, гляди. А гроші в тебе еі
- Ні, немає.
- Фью-у! - мордатий свиснув. -Тут немає, а може, дома є?
- Дома є.
- Принеси завтра, я подивлюся які. Петрусь не знав, що од казати.
- Так при…
Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.
Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.
- Білоброві урок! - сказав учитель.
Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягаючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.
- Хто то? - грізно спитався учитель. Один з школярів підвівся і сказав, що то Ґудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.
- Ґудзь! - обізвав учитель.- Сюди. Невеличкий хлопчик, з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув - і вказав пальцем на долівку. Ґудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.
- Накарачки, скотино! - гукнув учитель. Ґудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…
- А-а-а-а! - позіхнув хтось.
- Хто то?!-знову гукнув учитель. Усі оглянулись, шукаючи винуватого.
- Хто то?! - ще грізніше гукнув учитель. Як у рот води набрали.
- Жук! - кликнув учитель.
Високий мордатий школяр піднявся з-за пбслідньої лави.
- Ти?-визвіривсь учитель.
- Що таке? - спитйв Жук.
- Ти не чув? Не чув?! - мов ужалений, скрикнув учитель. - Телепень! Петрусь підвівся!
- На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.
Очі всіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.
- Чого ти стоїш? На! - сказав учитель. Петрусь поблід, скривився.
- Чого ти кривишся? На, кажуї Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?
- Дурний!-сказав учитель.-Сідай. Шестірнийі Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю опинивсь біля учителя.
- Гарячих, Костянтин Іванович? - спитав він, беручи від учителя лінійку.
Регіт, як галячий клекіт, зірвався.
- Гарячих… Тихше' Шестірний побіг до Жука.
- Я не винуватий, Костянтин Івановичі - басив Жук, - я нічого не чув.
- Держи руку! - скрикнув Шестірний і хижа радість загорілася в очах малоґо.
Жук наставив руку. Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку - лінійка ударилась об лавку і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі - насупились-позеленіли.
- Держи! - гукнув він і вхопив Жука за пальці. Трісь-лясь!
- Ай!..
Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука - здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного - малого, злого. Він злякався його - і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.
І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.
Петро Федорович пізнав, де він-по його гарячих жилах і холод пробіг.
День провчався над землею, хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь, над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило - і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася - і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь - здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померших, або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натружені руки - одпочивали; німіли важкі болі у серці - затихали; закривалися натомлені очі - засинали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб на завтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбуженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба-загасити голодну згагу, ні ганчірки-прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали - і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…