Утік Башкиренко від своїх колись тихих та покірних одрадян, наслухавшись від них глузу та посміхів. А через тиждень в Одраду москалі найшли, різками накидати панські наділи. Та не такі одрадяни стали, щоб послухатись: вони й березову кашу поїли, а від наділів все-таки одкинулися. Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв, а наділів не схотів брати.-Огороди та хати- хай за нами, а наділів не хочемо! - в одну шкуру плескали одрадяни.
На тому уперлися - так по них і сталося. Через півроку вийшло, що панич їм огороди дарує, аби тілько підписали викуп.
Спершу й на тому затялися.
- Які там подарунки, коли воно наше? Споконвіку там жили, діди та прадіди наші на тому пробували,- що ж там дарувати й що підписувати? Ми - люди темні; може, там такого напишуть, що й знову неволі бути… Не хочемо підписуватись!..
Та свої діди збили.
- Беріть, дурні, якщо дарують, дарованому коневі в зуби не дивляться! Пишіться, що огороди беремо; на наділи тілько не пишіться. Наділи й так не втечуть від нас,- раяли діди.
Так написали, підписали й втихомирилися. Поміж другими дістався огород і дідові Уласу. Хоч на самому краї села, аж за майданом біля зимового колись Ула-сового становища, отже, огород чималий, а найкраще на ньому-хата: нова, простора, з великими вікнами. Старий Башкир років за три перед волею вибудував її задля чередників та вівчарів. Тілько недовго довелося їм користуватись тією хатою. Як умер старий, то череду й отари розпродано, а хата зосталася пусткою, поки ото не дісталася дідові Уласу.
- Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить; отже, хай і він попотов-четься. Він звик на просторі,- казали одрадяни, та не вгадали.
- Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати,- казав дід Улас Марині, перевівши її в свою хату від баби-шептухи.- Піду на степи, Може, де задержалася хоч невеличка отара. Дурно за вівчаря стану, аби біля овець, бо вівця - смирна собі, лиха тобі ніякого не заподіє,- одно плескав усю зиму дід Улас, а на весну зібрався й подався кудись із села, кинувши на догляд Марині свою хату з огородом.
- Хай вона тобі буде… Он у тебе дочка мала, а в мене - нікого. Як вернуся та вмру - поховаєш, а не вернуся-живи собі!-додав, прощаючись.
Підписавши умову з одрадянами, Башкиренко, як тілько заполучив викуп, зразу й майнув заграницю, а одрадяни засіли на своїх огородах. Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав; а хто не мав - приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; панська ж земля зоставалася неорана, несіяна. По широких ланах, де колись жито та пшениця буяли, бур'яни поросли та будяки красувалися, а по незораних степах-чистий пирій позсихав на корню, хіба хто з кріпаків задля своєї потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те оддавало, розором та занепадом одгонило. І справді, то був занепадок. Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути; маєтки пустіли, нищилися, височенні палаци по селах стояли з розбитими вікнами, забитими дверима, дірчавою покрівлею й дожидалися, коли їх негода повалить.
На той час жиди налучилися. То таке зілля, що заздалегідь поживу чує, як те гайвороння на падаль налітає… Так і вони налетіли. Не знать звідки взялись, наїхали й позабирали панські землі під оренду-звісно, за ту ціну, яку самі призначили. Пани й тому раді: краще що-небудь, ніж нічого. Мерщій здали землю в оренду, а самі врозтіч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на веселе життя поїхав. і
- їдьте, їдьте собі та назад не вертайтесь: нам просторіше буде! - проводжали їх кріпаки, радіючи, що панські добра пустошаться й що незабаром усе те буде їх. От тілько прийде слушний час - усе нам верне.
А жиди тим часом своє діло робили: по селах шинки позаводили, за горілку й робочих наймали, і всяку всячину міняли: курей, гусей, яйця, сукна, полотна- все, що земля родила й на собі носила, і що людські руки виробляли.
Минув рік-другий - і знову панські лани заколосилися житом-пшеницею; панські степи окривалися наймитською косарською піснею - не вільною та веселою, а зачмеленою жидівською горілкою. А після того незабаром почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов залізним путом, обгортали. Оренда пішла вгору, земля подорогшала, а "слушний час" не приходив та й не приходив… Не раз і не два доводилося глибоко чухати потилиці тим, хто відкинувся наділів.
Та нікому то так не далося взнаки, як одрадянам. Кругом села-скілько оком не скинь-папські лани та луки; став, що з нього за кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати, одійшов до панського садка, його тепер валом обнесли, од села одго-родили - водопою нема; колодязі - господарські, та й то де-не-де. Прийшлось одрадянам - хоч пропадай! Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на прикорнях держали, скотину зовсім звели.