Філіп К. Дік
Лийтеся, сльози, сказав полісмен
Любов у цьому романі присвячена Тессі.
Свою любов я також дарую їй.
Вона — моя маленька пісня.
Частина перша
1
У вівторок, її жовтня 1988 року, «Шоу Джейсона Тавернера» закінчилося на тридцять секунд раніше, ніж зазвичай. Технічний працівник, що спостерігав за студією крізь прозорий пластик контрольного купола, зупинив фінальні титри відео й подав знак Джейсону Тавернеру, який вже почав сходити зі сцени. Технік постукав пальцем по зап’ястку й показав на рота.
— Не забувайте надсилати нам ваші листівки й привітання, — м’яко промовив Джейсон у мікрофон. — І не перемикайте канал — на вас чекають «Пригоди неймовірного пса Скотті».
Технік усміхнувся, Джейсон усміхнувся у відповідь, після чого звук і зображення вимкнули. Їхня годинна музично-розважальна програма, яка посідала друге місце в рейтингу найкращих телешоу року, закінчилася. І все пройшло чудово.
— Але де поділися ті півхвилини? — запитав Джейсон у спеціальної зірки вечора Гезер Гарт. Це його непокоїло. Він любив розраховувати свої шоу до секунди.
— Заспокойся, крихітко, все гаразд, — відказала вона, приклавши прохолодну долоню до його дещо спітнілого чола, й ніжно пригладила світло-русяве волосся.
— Ти хоч уявляєш, яку маєш владу? — запитав Джейсона їхній агент Ел Блісс, близько, як завжди, надто близько підходячи до нього. — Сьогодні ти застібав ширіньку перед тридцятьма мільйонами глядачів. Це своєрідний рекорд.
— Та я щотижня застібаю ширіньку в ефірі, — відповів Джейсон. — Це моя фішка. Чи ти не дивишся шоу?
— Але перед тридцятьма мільйонами... — сказав Блісс, і його кругле червонясте обличчя вкрилося краплинами поту. — Подумай лишень! До того ж не варто забувати про доходи за повторні трансляції.
— Я вже, мабуть, помру, а гонорари за це шоу й далі надходитимуть. І слава Богу! — відрізав Джейсон.
— Ну, ти можеш померти й сьогодні, зважаючи на те, скільки твоїх фанів у цю мить товчеться під дверима студії. Тільки й чекають, щоб роздерти тебе на шматочки завбільшки з поштову марку, — зауважила Гезер.
— Серед них є й ваші фанати, міс Гарт, — пропихтів, мов захеканий собака, Ел Блісс.
— Хай їм біс! — різко відказала Гезер. — Чому вони не розходяться? Хіба немає закону, який забороняв би вештатися тут без діла, чи чогось на кшталт цього?
Джейсон схопив руку жінки й міцно її стиснув, привертаючи до себе увагу явно роздратованої міс Гарт. Він ніколи не розумів її ненависті до власних прихильників — для нього вони були основою його існування як публічної особи. А публічність та роль всесвітньовідомого шоумена й були самим його існуванням. І крапка.
— Якщо ти так до них ставишся, тобі не варто працювати на телебаченні. Облиш це. Стань краще соціальним працівником у таборі примусової праці.
— Там теж люди, — похмуро мовила Гезер.
Крізь натовп до Джейсона Тавернера й міс Гарт проштовхалися двоє охоронців зі спеціального загону поліції.
— Містере Тавернер, ми розчистили коридор, наскільки це взагалі можливо, — прохрипів товстіший із двох. — Ходімо, поки глядачі зі студії не дісталися до бічних виходів.
Він подав знак трьом іншим спецохоронцям, які одразу ж рушили задушливим велелюдним проходом, що врешті-решт вивів їх на нічну вулицю. Там на них уже чекав розкішний неболіт «Роллз-Ройс», хвостова ракета якого ледь помітно ритмічно дрижала на холостому ходу. «Мов механічне серце», — подумав Джейсон. Серце, що билося тільки для нього, адже він був зіркою. Ну, й оскільки Гезер перебувала поряд із ним, то і для неї також.
«Вона заслужила на це — сьогодні Гезер добре заспівала. Майже так само добре, як і... — Джейсон подумки вишкірився. — Чорт забирай, варто поглянути правді у вічі! Люди вмикають свої кольорові тривимірні телевізори не для того, щоб побачити гостьову зірку вечора. На Землі не менше тисячі таких зірок, плюс ще кілька в колоніях на Марсі.
Вони вмикають телевізори, щоб побачити мене. І я завжди там. Джейсон Тавернер ніколи не розчаровував своїх прихильників і ніколи їх не розчарує. А Гезер нехай ставиться до своїх як хоче».
— Ти не любиш їх, бо не любиш саму себе. У глибині душі ти вважаєш, що у них поганий смак, — проказав Джейсон, доки вони, ухиляючись від настирливих рук і працюючи ліктями, проштовхувалися задушливим, пропахлим потом коридором.
— Вони ідіоти, — буркнула Гезер, а тоді тихо вилаялася, оскільки її великий крислатий капелюх зірвався з голови й назавжди зник у китовому череві натовпу фанатів, що тиснули на них з усіх боків.
— Вони ординари, — проказав Джейсон їй на вухо, наполовину сховане під великим завитком блискучого рудого волосся. Цю славетну зачіску сьогодні часто й бездоганно копіювали в салонах краси по всій Террі.
— Ненавиджу це слово, — невдоволено буркнула Гезер.
— Вони ординари і вони нікчеми. Адже це й означає «бути ординаром». Хіба ні? — сказав він, вкусивши її за мочку вуха.
— О, Боже! Летіти на небольоті крізь порожнечу. Ось чого мені бракує — безмежної порожнечі. Без голосів, без запахів, і щоб ніхто не жував під вухом пластикові жуйки всіх дев’яти кольорів райдуги.
— А ти їх і справді ненавидиш.
— Авжеж. Як і ти, — на якусь мить вона зупинилася й повернулась до нього обличчям. — Ти чудово знаєш, що вже давно втратив свій клятий голос. А тепер просто наживаєшся на колишній славі. Але минуле не повернути. — Тоді, посеред галасу й криків юрби, які й далі не вгавали, посміхнулась і додала тоном, у якому вчувалася теплота: — Що скажеш, ми старіємо? Разом? Як чоловік і дружина?
— Шості не старіють, — відказав Джейсон.
— Ой, розкажи мені, — вона простягнула руку й торкнулася його кучерів. — Скільки років ти вже їх фарбуєш? Рік? Можливо, три?
— Сідай у неболіт, — мовив він, виводячи її з будівлі на Голлівудський бульвар.
Сяду, якщо візьмеш верхнє сі. Пам’ятаєш, як тоді...
Він заштовхав її в літальний апарат, втиснувся поруч, допоміг Елу Бліссу зачинити дверцята, й вони одразу ж шугнули вгору, у затягнуте дощовими хмарами нічне небо. У сяйливе небо Лос-Анджелеса, яке було таким яскравим, немов зараз стояв полудень. «Полудень як для тебе, так і для мене, — подумав він. — Для нас обох упродовж усього нашого життя. І так буде завжди, адже ми — шості. Обоє. Не залежно від того, чи знають вони про це, чи ні».
«Проте вони не знали», — подумав він, і ця похмура думка чомусь його потішила. Вони нікому про це не розповідали, хоч обоє це чудово усвідомлювали. Бо саме так воно й мало бути. І завжди було... навіть пропри те, що тепер усе пішло шкереберть. Принаймні на погляд розробників. Великих мудрагелів, які вирішили ризикнути й таки помилилися. Сорок п’ять років тому, коли світ був іще зовсім юний і на тепер уже зниклих японських вишнях у Вашингтоні виблискували краплі дощу. А благородний експеримент пахнув весною. Хоча й недовго.
— Летімо в Цюрих! — запропонував Джейсон.
— Я надто втомлена, — відказала Гезер. — До того ж він наганяє на мене нудьгу.
— Що? Маєток? — не повірив він. Гезер сама його для них обрала, і вони роками ховалися там від решти світу. Зокрема від настирливих прихильників, яких вона так ненавиділа.
— Так, маєток. Швейцарські годинники. Хліб. Бруківка. Засніжені схили.
— Гори, — сказав він, усе ще почуваючись ображеним. — Біс із ним! Полечу без тебе.
1
«Лийтеся, сльози» (