— Саме так. Тож тепер ти знаєш про мене все. Включно з тим, що в мене ось тут, — відказав Джейсон, поплескавши кишеню жилета, в якому лежали фальшиві документи. — І мікропередавачами, якщо, звісно, ти не прибрехала.
— Дай їх сюди, — мовила Кеті. — Я знищу мікропередавачі. Це секундна справа.
Дівчина простягнула руку, і він віддав їй картки.
— Тобі байдуже, що я їх зніму? — перепитала вона.
— Чесно кажучи, так, — щиро зізнався він. — Я вже не розумію, що добре, а що погано, де правда, а де брехня. Хочеш зняти передавачі — знімай. Якщо тобі стане від того легше.
За якусь мить вона повернула Джейсону документи, і на її в устах заграла загадкова усмішка шістнадцятирічного підлітка.
— Старим я почуваюсь, мов той в’яз, — промовив він, дивлячись на її юну красу, що сяяла якимось природним блиском.
— Це з «Поминок за Фіннеґаном», — радісно вигукнула Кеті. — Коли старі прачки в сутінках зливаються з деревами й скелями.
— Ти читала «Поминки за Фіннеґаном»? — здивувався Джейсон.
— Я бачила фільм. Чотири рази переглядала. Люблю Гейзелтайна. Як на мене, він найкращий сучасний режисер.
— Я запрошував його на шоу. Хочеш знати, який він у реальному житті?
— Ні.
— Можливо, тобі все ж таки варто дізнатись?
— Ні, — підвищеним тоном повторила вона, крутячи головою. — Навіть не намагайся мені розповісти! Я віритиму в те, у що мені хочеться вірити, а ти можеш лишатися при своїй думці. Домовились?
— Звісно, — погодився Джейсон.
Йому стало її шкода. Він часто думав про те, що правду, як чесноту, занадто переоцінюють. У більшості випадків простіше й милосердніше вдатися до співчутливої брехні. Особливо у стосунках між чоловіком та жінкою. А взагалі-то, у будь-якій ситуації, яка стосується жінок.
Хоча, звісно, зараз перед ним сиділа не зовсім жінка. А радше дівчина. І тому, на думку Джейсона, доброзичлива брехня за таких обставин ставала ще необхіднішою, ніж зазвичай.
— Він учений і митець.
— Справді? — вона поглянула на нього з надією.
— Так.
Кеті зітхнула з полегшенням.
— Отже, ти віриш, що я знайомий із Майклом Гейзелтайном, — мовив він, лукаво хапаючись за її слова. — Із найкращим, як ти кажеш, режисером сучасності. А тому маєш повірити й у те, що я шостий...
Джейсон урвав себе на півслові. Він бовкнув те, чого не мав наміру говорити.
— Шостий? — луною відгукнулася Кеті, насупивши брови так, неначе намагалася щось пригадати. — Я читала про них у журналі «Тайм». А хіба їх не знищили? Хіба влада не перестріляла їх після того, як їхній лідер... Як же його звали? О, так, Тіґарден. Точно. Віллард Тіґарден. Він спробував, — як би це краще сказати — вчинити державний переворот і скинути владу федеральної нацгвардії? Спробував домогтися їхнього розформування, оголосивши незаконним військовим групуванням...
— Угрупованням, — виправив її Джейсон.
— Тобі начхати на те, що я кажу.
— Аж ніяк, — щиро відказав він і замовк.
Дівчина не продовжувала.
— Господи! — різко мовив Джейсон. — Та кажи вже, що ти там хотіла сказати!
— Мені здається, — врешті-решт сказала Кеті, — що переворот не відбувся завдяки сьомим.
Він замислився. Сьомі. Ще ніколи в житті йому не доводилося чути про сьомих. Ніщо не здатне було вразити його більше. «Добре, що в мене зірвалося це з язика, — подумав Джейсон. — Нарешті я дізнався щось справді нове. У цьому лабіринті сум’яття й напівреальності».
Раптом невелика частина стіни зі скрипом прочинилася, і до кімнати зайшов ще зовсім молодий чорно-білий кіт. Кеті одразу ж підхопила його на руки, і її обличчя засяяло.
— Філософія Дінмана, — сказав Джейсон. — Обов’язковий кіт.
Йому була відома ця теорія. Насправді саме він познайомив телеаудиторію з Дінманом в одному зі спеціальних осінніх випусків свого шоу.
— Ні, я просто його люблю, — зблиснувши очима, відказала Кеті й піднесла тварину поближче до Джейсона, щоб той на неї поглянув.
— Але ти ж віриш, — мовив Джейсон, гладячи кота по голові, — що утримання домашнього улюбленця збільшує людську здатність до емпатії...
— До біса усе це! — Кеті притиснула кота до шиї, немов п’ятирічна дівчинка, яка стискає в обіймах свою першу тварину — спільну морську свинку зі шкільного проекту. — Його звати Доменіко.
— На честь Доменіко Скарлатті?[3] — поцікавився він.
— Ні. На честь ринку «Доменіко» нижче по вулиці, повз який ми проходили на шляху сюди. Коли я тут, у своїй «малій хаті», то купую там продукти. А хто такий Доменіко Скарлатті — музикант? Здається, я про нього щось чула.
— Шкільний учитель англійської Авраама Лінкольна, — сказав Джейсон.
— О, — кивнула вона якось відсторонено, заколисуючи на руках кота.
— Я пожартував, і я знаю, що це жорстоко. Вибач.
— Я б і не зауважила, — пробурмотіла Кеті, щиро дивлячись йому у вічі й обіймаючи свого маленького улюбленця.
— Саме тому це й жорстоко, — мовив Джейсон.
— Чому ж? Якщо я про це навіть не довідалася б? Виходить, що я просто дурепа. Хіба ні?
— Ти не дурепа. Тобі просто бракує досвіду.
Джейсон приблизно підрахував їхню різницю у віці.
— Я прожив удвічі більше за тебе, — сказав він. — І протягом останніх десяти років мав змогу спілкуватися з найвідомішими людьми планети. До того ж...
— До того ж ти — шостий, — мовила Кеті.
Вона не забула його обмовку. Е, ні. Він міг розповісти їй мільйон речей, і вона забула би про них вже через десять хвилин. Про що завгодно, окрім цієї обмовки. Що ж, так працює світ. І Джейсон до цього вже звик. Це було перевагою його віку.
— Що означає для тебе Доменіко? — запитав він, змінюючи тему. Доволі різко, і він це розумів, однак це його не спинило. — Що він дає тобі такого, чого ти не отримуєш від людей?
Кеті насупилась і задумалася.
— Він постійно чимось зайнятий. Завжди щось робить. Наприклад, ганяється за жуком. Окрім того, він пречудово ловить мух. Навчився поїдати їх так, що жодна не втече! — вона привабливо усміхнулась. — І мені не треба мучитися над запитанням: здати його містеру Мак-Налті чи ні? Мак-Налті — це мій контакт у поліції. Я віддаю йому аналогові приймачі для мікропередавачів... Ну, для тих цяток, які я тобі показувала...
— А він тобі платить.
Дівчина кивнула.
— Іти все одно живеш ось так.
— У мене... — запнулася вона, намагаючись підібрати правильні слова. — У мене не так багато клієнтів.
— Маячня. Ти — профі. Я бачив, як ти працюєш. Ти маєш досвід.
— Радше талант.
— Але це натренований талант.
— Ну, гаразд. Я все віддаю за житло на околиці. За мою «велику хату», — скрипнула зубами Кеті. Їй не подобалося, що до неї чіпляються.
— Ні, — не повірив Джейсон.
Якусь мить Кеті мовчала.
— Мій чоловік живий. Він у таборі примусової праці на Алясці. Я намагаюся визволити його звідти, постачаючи інформацію Мак-Налті, — вона знизала плечима, і її обличчя спохмурніло. Було помітно, що дівчина зосередилася на власних думках. — Він каже, що через рік Джек вийде. І повернеться сюди.
«Отже, ти посилаєш інших до таборів, щоб звільнити свого чоловіка, — подумав він. — Схоже, на типову поліційну домовленість. Вочевидь, це була правда».
— Для поліції це надзвичайно вигідно, — сказав Джейсон. — Вони відпускають одну людину, а натомість отримують... На скількох ти встановила жучки? Це десятки людей? Сотні?
— Можливо, сто п’ятдесят,— подумавши, відповіла вона.
— Це жорстоко.
— Та невже?
Дівчина знервовано зиркнула на нього, притискаючи Доменіко до своїх пласких грудей. Вона поступово втрачала самовладання. Це було видно з виразу її обличчя та того, як вона дедалі сильніше стискала кота.
— Чорта з два! — заперечно покрутивши головою, люто сказала Кеті. — Я кохаю Джека, а він кохає мене. Він постійно мені пише.
3