— Ці листи — фальшивки. Їх пише який-небудь коп, — жорстоко зауважив Джейсон.
На очах у дівчини виступили сльози й, на диво, рясно покотилися щоками. Її погляд затуманився.
— Ти так вважаєш? Іноді мені теж так здається. Хочеш на них поглянути? Ти зміг би зрозуміти, чи вони справжні?
— Мабуть, вони все-таки справжні. Дешевше й простіше тримати його живим і дозволяти самому писати листи.
Джейсон сподівався, що від цих слів їй стане краще. Певно, так і трапилося. Вона перестала плакати.
— А я про це й не подумала, — кивнула Кеті, утім, на її обличчі й досі не було жодного натяку на усмішку. Вона дивилася кудись удалину, задумливо гойдаючи на руках маленького чорно-білого кота.
— Але якщо твій чоловік живий, — тепер уже обережно проказав він, — то чи нормально з твого боку спати з іншими чоловіками, наприклад, зі мною?
— О, звісно. Джек ніколи не заперечував. Навіть до того, як його заарештували. І я впевнена, що він і тепер не був би проти. Насправді він навіть якось писав мені про це. Приблизно півроку тому. Думаю, я навіть можу знайти цього листа. Я всі їх зберігаю в мікрофільмах. У майстерні.
— Навіщо?
— Іноді показую клієнтам, — мовила Кеті. — Щоб пізніше вони зрозуміли, чому я так вчинила.
Відверто кажучи, зараз Джейсон уже не розумів ані як саме ставиться до неї, ані того, як мав би ставитися. Крок за кроком, за кілька останніх років Кеті загрузла в ситуації, з якої вже не здатна була виплутатися. І він також не бачив для неї виходу. Це зайшло занадто далеко. Усе відбувалося за шаблоном. Насіння зла вже пустило коріння й проросло.
— Шляху назад для тебе вже немає, — сказав Джейсон, розуміючи, що їй це також відомо. — Слухай, — ніжно промовив він, кладучи руку їй на плече, проте вона, як і попереднього разу, миттєво її скинула.— Скажи їм, що хочеш, аби його випустили просто зараз, і що ти більше нікого їм не здаси.
— Якщо я так скажу, вони його випустять?
— А ти спробуй.
Звісно, це жодним чином їй не нашкодить. Але... він вже уявив собі обличчя містера Мак-Налті та як він дивитиметься на дівчину. Їй не до снаги з ним сперечатися. У цьому світі таким мак-налті ніхто не здатен протистояти. Хіба лиш у тих випадках, коли щось раптом іде не за планом.
— Знаєш, хто ти? Ти дуже хороша людина, — сказала Кеті. — Ти хоч розумієш це?
Джейсон знизав плечима. Як і будь-яка інша правда, таке твердження було доволі відносним і залежало від думки того, хто його висловлював. Можливо, він і справді був хорошою людиною. Принаймні у цій ситуації. А в інших — навпаки. Утім, Кеті нічого про це не знала.
— Сядь, — мовив він. — Гладь кота. Насолоджуйся своєю «викруткою». Ні про що не думай. Просто будь. Зможеш так? Викинь усі думки геть із голови бодай на якийсь час. Спробуй.
Він поставив перед нею стілець. Кеті слухняно сіла.
— Я постійно так роблю, — відказала вона глухим голосом, в якому вчувалася якась порожнеча.
— Тільки не роби це похмуро. Налаштуйся на позитив, — порадив Джейсон.
— Як це? Що ти маєш на увазі?
— Зроби це з якоюсь конкретною метою, а не просто задля того, щоб утекти від неприємної правди. Зроби це тому, що ти кохаєш свого чоловіка й хочеш його повернути. Тому, що хочеш, аби все було так, як і раніше.
— Авжеж, — погодилася Кеті. — Але тепер я зустріла тебе.
— І що це означає? — обережно поцікавився Джейсон. Відповідь дівчини його спантеличила.
— Ти більш магнетичний, ніж Джек, — пояснила вона. — У нього багато магнетизму, але в тебе його набагато, набагато більше. Можливо, після зустрічі з тобою я вже не зможу полюбити його знову. Чи ти вважаєш, що можна любити двох людей однаково сильно, але по-різному? У терапевтичній групі мені кажуть, що ні. Що потрібно обирати. Кажуть, що це одна з основних засад життя. Розумієш, таке вже траплялося раніше. Я вже зустрічала чоловіків, у яких було більше магнетизму, ніж у Джека... Але жодному з них не зрівнятися з тобою. І от тепер я й справді не знаю, що мені робити. У таких ситуаціях дуже важко зробити вибір, адже тобі немає з ким порадитися. Ніхто тебе не зрозуміє. Доводиться вирішувати самій, і часом ти помиляєшся. От наприклад, що трапилося б, якби я обрала тебе, а потім повернувся Джек, і мені вже було б на нього начхати? Що тоді? Як би він почувався? Це важливо, але важливо й те, як почуваюся я. Якщо ти або хтось інший подобається мені більше, ніж він, то мені треба «втілити це в життя», як кажуть у нас на груповій терапії. Знаєш, я вісім тижнів пролежала в психіатричній лікарні. Проходила курс ментальної гігієни в стосунках у клініці «Морнінґсайд» в Атертоні. За нього заплатили мої батьки. Вони витратили цілу купу грошей, оскільки з якоїсь причини нам відмовили у комунальній і федеральній допомозі. Так чи інакше, але там я дізналася про себе багато нового й завела чимало друзів. Із більшістю людей, яких я справді добре знаю, я познайомилася в «Морнінґсайді». Хоча, звісно, коли я їх там уперше побачила, то в мене була маячна ідея, що це відомі люди на кшталт Міккі Квінна або Арлін Гоув. Ну, ти розумієш... знаменитості. Такі, як ти.
— Я знайомий як із Квінном, так і з Гоув. Ти нічогісінько не втратила, — відказав він.
— Можливо, ти й не знаменитість, — уважно розглядаючи його, мовила Кеті. — Просто до мене знову повернулися мої маячні ідеї. Мені казали, що таке може трапитися. Рано чи пізно. Можливо, ось це «пізно» й настало.
— У такому разі, — зауважив Джейсон, — я був би твоєю галюцинацією. Доклади більше зусиль. Я не відчуваю себе достатньо реальним.
Вона розсміялася. Утім, настрій дівчини й далі лишався похмурим.
— Хіба не було б дивним, якби я, як ти кажеш, і справді тебе вигадала! Адже тоді, якби я повністю вилікувалася, ти б зник!
— Я б не зник. Але більше не був би знаменитістю.
— Це вже сталося, — Кеті підвела голову й рішуче втупилася у нього. — Можливо, у цьому й річ. Адже ти знаменитість, про яку ніхто ніколи не чув. Я тебе вигадала. Ти витвір моєї хворої уяви. Але тепер я знову повертаюся до тями.
— Соліпсистське[4] бачення світу...
— Не роби цього! Ти ж знаєш — я й гадки не маю, що означають такі слова. За кого ти мене маєш? Я не така відома й впливова, як ти. Я звичайна людина, яка виконує жахливу, огидну роботу, внаслідок якої інші опиняються за ґратами, а все тому, що я люблю Джека більше, ніж решту людства. Слухай, — її голос зазвучав твердо й рішуче, — я одужала лише тому, що любила Джека більше, ніж Міккі Квінна. Розумієш, я й справді вважала, що хлопець на ім’я Девід це — Міккі Квінн, який приховував від усіх, що в нього поїхав дах і йому довелося лягти в психіатричну лікарню, щоб пройти курс лікування, і ніхто не мав про це дізнатися, бо це зашкодило б його іміджу. Тому він і вдавав, що його звуть Девід. Але я знала, що це не так. Тобто вважала, що знаю. А доктор Скотт сказав, що я мушу обрати між Джеком і Девідом, тобто між Джеком і Міккі Квінном, оскільки тоді я думала, що то Міккі. І я обрала Джека. Так я й вилікувалася. Можливо, — Кеті завагалася, і в неї затремтіло підборіддя, — можливо, хоч тепер ти розумієш, чому я мушу вірити, що Джек важливіший за будь-що і будь-кого іншого, за багатьох інших людей. Ти розумієш?
Джейсон ствердно кивнув. Він розумів.
— Навіть таким чоловікам, як ти, більш магнетичним, ніж він, не до снаги відібрати мене у Джека.
— Та я й не намагаюся, — він подумав, що наголосити на цьому — непогана ідея.
— Намагаєшся. Принаймні на певному рівні. Це суперництво.
— Для мене ти просто маленька дівчинка, що мешкає в маленькій кімнаті, розташованій у маленькому будинку. Мені ж належить увесь світ і всі люди в ньому, — відказав Джейсон.
— Тільки якщо ти не в таборі примусової праці.
Він кивнув головою — із цим він також мусив погодитися. Кеті мала дратівливу звичку зводити на пси будь-які його аргументи.
— Тепер ти вже дещо розумієш, чи не так? — мовила вона. — Про мене й Джека, і те, чому я можу переспати з тобою, не скривдивши його? У «Морнінґсайді» я спала з Девідом, але Джек усе зрозумів. Він знав, що я мусила це зробити. А ти б зрозумів?
4