— Якби ти була психічно хворою...
— Ні, не через це. А тому, що для мене це було неминучим — переспати з Міккі Квінном. Я мусила це зробити. Це було моїм космічним призначенням. Розумієш?
— Авжеж, — м’яко сказав Джейсон.
— Мабуть, я вже п’яна, — Кеті поглянула на свою «викрутку». — Ти маєш рацію. Для такого напою ще надто рано. — Вона відставила напівпорожню склянку. — Джек розумів. Або принаймні казав, що розуміє. Думаєш, він збрехав би? Щоб не втратити мене? Бо ж якби мені довелося обирати між ним і Міккі Квінном...— дівчина на мить замовкла. — Але я обрала Джека. І вчинила б так знову, байдуже, скільки разів довелося б обирати. А втім, я все одно мусила переспати з Девідом. Тобто з Міккі Квінном.
«Я зв’язався з непростою, ексцентричною і геть схибленою особою, — подумки сказав собі Джейсон Тавернер.— Такою самою... хоча ні, навіть гіршою, ніж Гезер Гарт». Такої протягом його сорока двох років йому ще не траплялося. Але як спекатися її так, щоб про це не довідався містер Мак-Налті? «Господи, — похмуро розмірковував він, — а що як мені це не вдасться? Що як вона бавитиметься мною, доки їй не набридне, а потім викличе поліцію? Тоді мені кінець».
— А тобі не спадало на думку,— вголос проказав він,— що, проживши сорок із гаком років, я можу знати відповідь на це запитання?
— Моє запитання? — різко перепитала Кеті.
Джейсон кивнув.
— Ти думаєш, що після того, як ми переспимо, я тебе здам.
Поки що його висновки не були такими однозначними. А втім, загалом саме це й крутилося в нього на думці.
— Як на мене, — обережно мовив Джейсон, — у свої дев’ятнадцять ти навчилася, нехай навіть не надто вміло й наївно, але використовувати людей. І, на мою думку, це дуже погано. До того ж, почавши, ти вже не можеш спинитися. Ти навіть не усвідомлюєш, що ти це робиш.
— Я б ніколи тебе не здала. Я люблю тебе.
— Ми знайомі годин зо п’ять. Навіть менше.
— Але я завжди знаю, що відчуваю, — її голос та вираз обличчя враз сповнилися твердістю й якоюсь глибокою урочистістю.
— Ти ж навіть не впевнена, хто я такий!
— У мене з усіма так. Я не впевнена щодо будь-кого.
Вочевидь, це варто було прийняти на віру. Джейсон вирішив зайти з іншого боку.
— Знаєш, а в тобі дивним чином поєднуються невинний романтик і... — він запнувся; на думку одразу спало слово «криводушна», але Джейсон квапливо його відкинув: — і розважлива підступна маніпуляторка.
«Насправді ж ти — ментальна хвойда, — подумав він. — Адже перш за все ти продаєш свою свідомість. Попри те, що сама цього ніколи не зможеш усвідомити. А якби й усвідомила, то сказала б, що тебе до цього змусили. Так, змусили. Але хто? Джек? Девід? Ти сама себе змусила! Бо хотіла мати двох чоловіків одночасно. Що тобі й вдалося.
Бідолашний Джеку! Нещасний мерзенний виродку! Певно, копирсаєшся зараз у лайні в таборі примусової праці на Алясці й чекаєш, доки це вкінець заплутане сухоребре дівча тебе звідти витягне? Навіть не сподівайся!»
Того вечора без зайвих умовлянь він зголосився перекусити з Кеті в італійському ресторанчику, розташованому за квартал від її помешкання. Схоже, вона була трохи знайома як із власником, так і з офіціантами. Принаймні вони з нею привіталися, на що вона відповіла неуважно, так наче не зовсім розчула їхні слова. Або ж не зовсім розуміла, де саме перебуває.
«Дівчинко, де ж зараз решта твоєї свідомості?» — запитував себе Джейсон.
— Лазанья тут неймовірно смачна, — не зазирнувши в меню, сказала Кеті. Здавалося, ніби думками вона витала десь дуже далеко. І з кожною наступною миттю віддалялася все далі. Джейсон відчував наближення нападу, проте він надто погано її знав, тому й гадки не мав, що саме може трапитися. І це йому не подобалося.
— А як ти поводишся, коли в тебе трапляються напади? — раптом запитав Джейсон, сподіваючись заскочити дівчину зненацька.
— О,— невиразно відказала вона,— я падаю на підлогу й верещу. Або копаюся. Б’ю ногами всіх, хто намагається мене спинити. Обмежити мою свободу.
— Як думаєш, зараз таке може трапитися?
— Так, — підвела погляд Кеті. Він помітив, що її обличчя зробилося схожим на скривлену в агонії маску. Проте очі були зовсім сухі. Цього разу — жодних сліз. — Я не приймала ліки. А маю приймати по двадцять міліграмів актозину на добу.
— Чому ж ти цього не робиш?
Вони ніколи цього не роблять. Джейсону вже неодноразово доводилося бачити таку аномальну поведінку.
— Він притупляє розум, — відповіла дівчина й торкнулася вказівним пальцем свого носа, немов здійснюючи складний ритуал, який потрібно було виконати з абсолютною точністю.
— Але що як...
— Я не дозволю їм трахати мені мозок! — скрикнула Кеті. — Чхати я хотіла на цих любителів мозкотраху! Знаєш, що таке МТ?
— Ти ж щойно сказала, — він промовив це тихо й спокійно, ні на мить не зводячи з неї очей... неначе намагався утримати дівчину на місці й змусити її свідомість триматися купи.
Принесли їжу. Вона виявилася жахливою.
— Хіба ця автентична італійська їжа не фантастична? — проказала Кеті, спритно намотуючи на виделку спагеті.
— Авжеж, — бездумно погодився Джейсон.
— Ти думаєш, що в мене станеться напад, і не хочеш мати з цим нічого спільного.
— Так.
— То йди.
— Але ти... — завагався він, — ти мені подобаєшся. Я хочу впевнитися, що з тобою все буде гаразд.
Це була милосердна брехня, одна з тих, які Джейсон схвалював. На його думку, це було краще, ніж сказати: «Бо якщо я просто піду звідси, не мине й двадцяти секунд, як ти розмовлятимеш телефоном із містером Мак-Налті». Хоч насправді саме так він і думав.
— Зі мною все буде добре. Вони відведуть мене додому, — Кеті невиразним жестом обвела рукою всіх присутніх у ресторані: клієнтів, офіціантів, касира. Навіть кухара, що обливався потом у перегрітій кухні з кепською витяжкою, та пияка за барною стійкою, що вертів у руках келих пива «Олімпія».
Ретельно прорахувавши можливі наслідки своїх слів і сподіваючись, що чинить правильно, він сказав:
— Ти поводишся безвідповідально.
— Щодо кого? Я не відповідаю за твоє життя, якщо ти це маєш на увазі. Це твоя справа. Не треба перекладати її на мене.
— Щодо інших. Ти не думаєш, як обернуться твої дії для них. У тебе немає сталих моральних та етичних принципів. Спершу завдаєш ударів то тут, то там, а тоді залягаєш на дно. Наче нічого не трапилося. А іншим доводиться вигрібати.
Вона підвела голову й поглянула Джейсону прямо у вічі.
— Хіба я тебе чимось образила? Я врятувала тебе від поліції. От що я для тебе зробила. Чи не треба було? Га? — голос Кеті став гучнішим. Вона втупилася в нього безжальним незмигним поглядом, і далі тримаючи в руці виделку зі спагеті.
Джейсон зітхнув. Це було безнадійно.
— Ні, — сказав він. — Ти все зробила правильно. Дякую. Я це ціную.
Кажучи це, Джейсон відчув, як усе його єство затопило потужне почуття ненависті до дівчини. За те, що вона впіймала його на гачок. Нікчемна дев’ятнадцятирічна ординарка загнала у сіті дорослого й досвідченого шостого — це було настільки неймовірним, що скидалося на абсурд. З одного боку, йому хотілося розсміятися. Але з іншого — Джейсону було геть не до жартів.
— Ти відчуваєш зараз мою приязнь до тебе? — запитала Кеті.
— Так.
— Ти справді відчуваєш, як до тебе лине моя любов? Прислухайся. Її майже чутно,— дівчина напружила слух. — Моя любов росте. Вона — мов ніжна виноградна лоза.
Джейсон жестом підкликав офіціанта.
— Що у вас тут є? — грубо спитав він. — Лише пиво й вино?
— І трава, сер. Найкращий сорт — Акапулько Ґолд. А також першокласний гашиш.
— Але жодних міцних напоїв?
— Ні, сер.
Так само жестом він його відіслав.
— Ти повівся з ним, як зі слугою, — сказала Кеті.
— Так, — відказав Джейсон і голосно застогнав. Він заплющив очі й помасажував собі ніс. Тепер уже можна було з нею не панькатися. Але принаймні йому вдалося нарешті її розізлити. — Він паршивий офіціант, і це паршивий ресторан. Ходімо звідси!