— То ось що означає бути знаменитістю. Тепер я розумію, — уїдливо мовила вона й тихенько поклала виделку на стіл.
— І що, на твою думку, ти зрозуміла? — дошкульно запитав він. Від його догідливості тепер не лишилося й сліду. І він не мав жодного наміру будь-коли до неї повертатися. Джейсон підвівся й одягнув піджак. — Я йду.
— Боже мій! — скрикнула дівчина; вона заплющила очі, а її роззявлений рот скривився. — Боже мій! Ні! Що ж ти накоїв? Ти хоч розумієш, що ти зробив? Ти це усвідомлюєш? Невже не в’їжджаєш?!
А тоді, й досі не розплющуючи очей і стиснувши кулаки, Кеті опустила голову й закричала. Йому ще ніколи не доводилося чути такого крику. Джейсон заціпенів, паралізований цим звуком і виглядом її перекошеного, ніби розбитого на скалки, обличчя, які впивалися в нього, викликаючи оніміння в усьому тілі. «Так кричать у божевільні», — подумав він. Це прояв расового несвідомого. Цей крик виривається не з певної особи, а з чогось глибшого — якоїсь колективної сутності.
Утім, усвідомлення цього нічим зарадити не могло.
Підбігли власник і двоє офіціантів, які й далі стискали в руках меню. Джейсон, як не дивно, зауважував багато дрібниць. Здавалося, ніби від крику Кеті все довкола завмерло. Застигло в нерухомості. Клієнти не донесли до ротів виделки, не опустили ложки, не дожували їжу... Все навкруги зупинилося, зостався тільки жахливий, потворний крик.
Тим часом Кеті викрикувала слова. Непристойні слова, немов зчитані з паркану на задвірку. Короткі нищівні слова, від яких пересмикувало всіх присутніх, та й самого Джейсона. Особливо його.
Власник, у якого тремтіли вуса, кивнув офіціантам, і ті підняли Кеті зі стільця. Підхопивши її під пахви, після ще одного короткого кивка власника вони витягли дівчину з-за столика, проволокли через увесь зал і виставили на вулицю.
Джейсон сплатив рахунок і поквапливо рушив за ними.
Однак на виході його спинив господар. Він простягнув відкриту долоню.
— Триста доларів, — сказав чоловік.
— За що? — обурився Джейсон. — За те, що виволокли її на вулицю?
— За те, що не викликали поліцію.
Він насупився, але заплатив.
Офіціанти всадовили Кеті скраю тротуару. Тепер вона сиділа тихо, затиснувши пальцями очі, похитувалася вперед-назад і беззвучно рухала губами. Якийсь час працівники ресторану не зводили з неї очей, певно, намагаючись зрозуміти, чи клопоти на цьому скінчилися, але дійшовши спільного рішення, що все вже позаду, похапцем повернулися до закладу. Джейсон і Кеті зосталися під червоно-білою неоновою вивіскою вдвох.
Опустившись поруч із дівчиною на коліна, він поклав їй на плече руку. Цього разу вона його не відштовхнула.
— Вибач, — мовив Джейсон. Він говорив щиро. — За те, що натиснув на тебе.
«Я викрив твій блеф, — подумав він, — але виявилося, що ти не блефуєш. Гаразд, ти перемогла. Я здаюсь. Відтепер ми робитимемо все так, як тобі заманеться. Тільки скажи. Лишень, заради бога, не зволікай. Дай мені можливість покінчити з цим якомога швидше».
Однак інтуїція підказувала йому, що все це завершиться нескоро.
5
Тримаючись за руки, вони рушили вечірньою вулицею в рясних потоках палахких мерехтливих вогнів, що линули на них із яскравих кольорових вивісок, які оберталися, пульсували й погойдувалися в повітрі, ніби змагаючись між собою. Такі райони Джейсону не подобалися. Він бачив їх мільйони разів; точнісінько такі самі можна було знайти в усіх куточках планети. Саме з одного з них він і вирвався ще зовсім юним, скориставшись своїми можливостями шостого. Але тепер він знову опинився тут.
Джейсон не відчував неприязні до людей — він вважав, що вони тут у пастці; ординари, котрі нічим не завинили, а втім, мусили залишитися в цьому місці назавжди. Не вони його вигадали: це місце їм також не подобалося, але вони були змушені його терпіти. На відміну від нього. Насправді коли він бачив їхні похмурі обличчя та скривлені губи, його охоплювало почуття провини. Нещасні перекошені мармизи.
— Так, — урешті-решт порушила мовчанку Кеті, — думаю, я й справді в тебе закохуюся. Але ти сам винний. Це все твоє потужне магнетичне поле. До речі, ти знав, що я можу його бачити?
— Та невже, — машинально відказав Джейсон.
— Воно має колір темно-багряного оксамиту, — сказала дівчина, міцно стиснувши його долоню на диво сильними пальцями. — Надзвичайно потужне. А ти моє бачиш? Бачиш мою магнетичну ауру?
— Ні, — відказав він.
— Треба ж таке! А я думала, бачиш.
Схоже, вона трохи заспокоїлася. Бурхливий напад з криками минув — настав період відносної стабільності. «Майже тобі псевдоепілептична структура особистості,— подумав Джейсон. — День за днем воно в ній накопичується, аж поки...»
— Моя аура, — збила його з думки Кеті, — яскраво-червона. Це колір пристрасті.
— Я за тебе радий.
Вона зупинилася й зазирнула йому у вічі, намагаючись зрозуміти його емоції. Джейсону лишалося тільки сподіватися, що їй це не вдасться.
— Ти злишся через те, що я зірвалася?
— Ні.
— А звучиш так, ніби злишся. Я впевнена, що ти розлючений. Мабуть, тільки Джек мене розуміє. І Міккі.
— Міккі Квінн? — автоматично перепитав Джейсон.
— Хіба він не видатна особистість?
— Ще й яка.
Він міг би багато їй розповісти, але не бачив у цьому жодного сенсу. Насправді вона нічого не хотіла знати. Кеті вірила, що й так усе вже збагнула.
«У що ж ти ще віриш, дівчинко? — подумки запитував він себе. — Що, наприклад, на твою думку, тобі відомо про мене? Так само мало, як і про Міккі Квінна, Арлін Гоув та решту людей, яких для тебе насправді навіть не існує? Подумати лишень, що я міг би тобі розповісти, якби ти бодай одну хвилинку мене послухала... Але ти нездатна слухати. Якби ти це почула, то не на жарт перелякалася б. Хоча в будь-якому разі ти й так уже все знаєш».
— І як воно — переспати зі стількома відомими людьми? — запитав Джейсон.
Кеті раптово зупинилась.
— Ти думаєш, я спала з ними, бо вони знамениті? То ти вважаєш мене любителькою ЗТ? Шанувальницею зіркотраху? Так ти про мене думаєш?
«Мов липка стрічка для мух», — подумав Джейсон. Із кожним наступним словом він дедалі сильніше заплутувався в її тенетах. У такому бою йому не перемогти.
— Я думаю, що ти прожила цікаве життя. Ти — цікава людина.
— І важлива,— додала дівчина.
— Так. І важлива також. У певному сенсі, ти найважливіша з тих, із ким мені доводилося зустрічатися. Це надзвичайно захопливий досвід.
— Ти справді так вважаєш?
— Авжеж, — рішуче запевнив її Джейсон. І по-своєму це була правда, хоч і дещо хитровикручена. Нікому, навіть Гезер, ніколи не вдавалося так зв’язати йому руки й ноги. Йому вже несила було терпіти те, що з ним відбувалося, але й здихатися цього він також не міг. Джейсону здавалося, ніби він сидить за кермом свого ексклюзивного, виготовленого на замовлення квібла й одночасно бачить перед собою червоний, зелений та жовтий сигнали світлофора — у такій ситуації неможливо прийняти раціональне рішення. І причина цього в ірраціональності Кеті. У страшній силі її алогічності. Силі архетипів. Силі, що діє з моторошних глибин колективного несвідомого, яке об’єднало його, її та всіх інших людей в одне ціле. У вузол, який неможливо розв’язати, допоки вони живі.
«Тож не дивно, — міркував він, — що деякі — і таких насправді багато — прагнуть померти».
— Хочеш, сходимо в кіно на «Капітана Кірка»?[5] — запропонувала Кеті.
— Як скажеш, — коротко погодився він.
— У кінотеатрі «Сінема Твелв» саме показують непоганий фільм. Дія відбувається на одній із планет системи Бетельгейзе, яка дуже схожа на планету Тарберґа, ну, знаєш, ту, що в системі Проксима. Тільки в «Капітані Кірку» на ній живуть мільйони невидимих...
5
Очевидно, алюзія на Джеймса Тіберія Кірка