— Я бачив його, — урвав її Джейсон. Насправді рік тому він запрошував Джеффа Помероя, який грав капітана Кірка, на своє шоу. Вони навіть показали короткий фрагмент. Власне, то була звична практика студії Помероя на кшталт «хочете, щоб він прийшов, прорекламуйте наш фільм у прямому ефірі». Проте стрічка тоді Джейсону не сподобалася, і він сумнівався, що змінить своє ставлення до неї зараз. До того ж він зневажав Джеффа Помероя як у житті, так і на екрані. І цього йому було досить.
— Він справді ніякий? — довірливо запитала Кеті.
— Якщо хочеш почути мою думку, то Джефф Померой — рідкісний мудак. І його імітатори нічим не кращі.
— Якийсь час він лікувався в «Морнінґсайді». Мені не вдалося з ним познайомитися, але він там був.
— Можу в це повірити, — відказав Джейсон, хоча насправді дуже в цьому сумнівався.
— Знаєш, що він мені одного разу сказав?
— Знаючи його, мабуть, що...
— Що я найпокірніша людина з усіх, кого він знав. Цікаво, правда ж? А ще він бачив мене в одному з моїх містичних станів... ну ти знаєш... коли я падаю на підлогу й починаю кричати... і все одно так сказав. Як на мене, він надзвичайно проникливий. Я справді так вважаю. А ти?
— Звісно.
— То, може, повернемося до квартири й потрахаємося як кролики?
Джейсон гмикнув, не повіривши своїм вухам. Вона й справді це сказала? Він повернувся до неї, намагаючись розгледіти її обличчя, однак вони саме опинилися на неосвітленій ділянці між вивісками, і навкруги стояла суцільна темрява. «Господи, — подумав Джейсон, — хай там як, але звідси треба вибиратися. Я мушу якось повернутися у власний світ!»
— Тебе знітила моя відвертість? — поцікавилася Кеті.
— Ні, — похмуро відповів він. — Відвертість мене ніколи не бентежила. Коли ти знаменитий, то маєш до такого звикнути.
«Навіть до цього», — подумки сказав він собі, а тоді продовжив вголос:
— До різних видів відвертості. І здебільшого до такої, як твоя.
— До якої такої?
— Відвертої відвертості.
— Отже, ти мене розумієш?
— Так, — кивнув він. — Чудово розумію.
— І не зневажаєш мене? Не вважаєш нікчемою, яка не заслуговує на життя?
— Аж ніяк, — відказав Джейсон. — Ти дуже важлива людина. І до того ж дуже щира. Ти одна з найчесніших та найвідвертіших людей, яких мені доводилося бачити. Саме так. Богом клянуся, я не лукавлю.
Вона дружньо поплескала його по плечу.
— Не напружуйся так через це. Нехай усе відбувається природно.
— Воно й відбувається природно, — запевнив її він. — Можеш мені повірити на слово.
— Чудово, — радісно сказала Кеті. Вочевидь, йому вдалося розвіяти її сумніви. Тепер вона була в ньому впевнена. А від цього залежало його життя... Чи, може, ні? Можливо, він просто капітулював перед її патологічним способом мислення? Наразі він не міг сказати напевне.
— Послухай, — несміливо мовив Джейсон, — зараз я тобі дещо скажу й хочу, щоб ти мене почула. Твоє місце — у в’язниці для злочинців-психопатів.
Вона ніяк на це не зреагувала. Ні пари з вуст. Від цього робилося моторошно.
— А тому, — додав він, — я вшиваюся від тебе, і що далі я буду, то краще.
Він висмикнув свою долоню з її, розвернувся й рушив у протилежний бік, не звертаючи увагу на дівчину й намагаючись загубитися в натовпі ординарів, які у світлі неонових ламп снували в обох напрямках занедбаними тротуарами цього огидного району.
«Дідько, — подумав Джейсон, — я її втратив, а отже, ймовірно, поставив хрест на власному житті.
Але що тепер? — він зупинився й озирнувся довкола. — Чи й справді на мені мікропередавач, як вона стверджувала? Невже я виказую себе кожним своїм кроком?»
Раптом Джейсон згадав, що Веселий Чарлі радив розшукати Гезер Гарт. А Веселий Чарлі, як відомо всім, хто має справу з телебаченням, ніколи не помиляється.
«Та чи вдасться мені дожити до тієї миті, коли врешті дістануся до Гезер? Утім, якщо це мені таки вдасться, але виявиться, що я ношу на собі „жучок“, то чи не накличу я смерть і на неї? Мов хворий на чуму недоумок? До того ж, якщо про мене ніколи не чули ані Ел Блісс, ані Вілл Волфер, чому Гезер мала б мене впізнати? Проте Гезер шоста, як і я. Єдина шоста з усіх, кого я знаю. Можливо, це щось змінить. Якщо, звісно, ще можливо щось змінити».
Джейсон знайшов телефонну будку, зайшов усередину, зачинив двері, щоб не чути шуму машин, і закинув у щілину автомата золотий кінке.
Гезер Гарт мала кілька номерів, не внесених до телефонного довідника. Якимись вона користувалася у справах, іншими — для зв’язку з близькими друзями, а один, щиро кажучи, був призначений тільки для коханців. І йому цей номер, звісно ж, був відомий. Зважаючи на те, ким він був (і сподівався, що й досі лишився) для Гезер.
Засвітився екран. Побачивши рухомі силуети, Джейсон зрозумів, що вона говорить із ним через гарнітуру.
— Привіт! — сказав він.
— Ти ще хто в біса такий? — прикриваючи очі від сонця, щоб краще його роздивитися, запитала Гезер. Її зелені очі палали, а руде волосся виблискувало.
— Джейсон.
— Не знаю я ніякого Джейсона. Звідки в тебе цей номер? — занепокоєно, але різко проказала вона й кинула на нього з екрану сердитий погляд. — Не дзвони сюди більше! Чорт забирай! Хто дав тобі цей номер? Скажи мені його ім’я!
— Ти сама дала мені його півроку тому. Щойно він у тебе з’явився. Твоя найприватніша з усіх приватних ліній, чи не так? Хіба не так ти її назвала?
— Хто тобі про це розповів?
— Ти. Коли ми були в Мадриді. Ти працювала на знімальному майданчику, а я просто влаштував собі шестиденну відпустку й поселився за півмилі від твого готелю. Ти щодня приїжджала до мене у своєму «Роллз-ройсі» близько третьої. Пригадуєш?
— Ти з журналу? — уривчасто прощебатала Гезер.
— Ні, — відказав Джейсон. — Я — твій любасик номер один.
— Мій хто?
— Коханець.
— Ти що — мій фанат? Точно, ти — клятий нахаба! Слухай, якщо ти ще хоч раз мені подзвониш, я тебе вб’ю!
Звук і зображення зникли: Гезер кинула слухавку. Він закинув в автомат іще один кінке та перенабрав номер.
— І знову цей нахабний фанат, — мовила Гезер, знявши слухавку. Тепер її голос звучав врівноваженіше. Чи, може, вона просто змирилася?
— У тебе один штучний зуб, — сказав Джейсон. — Коли ти зустрічаєшся з коханцями, то приклеюєш його за допомогою спеціального епоксидного цементу, який купуєш у «Гарніз». Проте зі мною ти іноді виймаєш його та кладеш у склянку із зубною піною «Доктор Слум». Тобі подобається цей засіб для чищення зубів, бо він нагадує тобі про ті часи, коли «Бромо Зельцер» ще можна було купити не на чорному ринку, а в звичайній аптеці, і його не виготовляли кустарними методами в підпільних лабораторіях, використовуючи всі три броміди, від яких «Бромо Зельцер» відмовився ще багато років тому, коли...
— Звідки в тебе ця інформація? — урвала його Гезер. Її обличчя напружилося. Вона говорила відверто й уривчасто вимовляла слова. Її тон... йому вже доводилося його чути. Так Гезер спілкувалася з людьми, яких зневажала.
— Не говори зі мною таким тоном, наче тобі на мене насрати, — розлючено сказав він. — Твій штучний зуб — один із кутніх. Ти називаєш його Енді. Так?
— Це ж треба, нахаба-фанат знає про мене геть усе. Господи! Мій найгірший кошмар став реальністю. Як називається твій клуб, скільки в ньому членів, звідки ти і як тобі в біса вдалося дізнатися подробиці мого особистого життя, які ти взагалі не маєш права знати? Те, що ти робиш — протизаконно. Це втручання в особисте життя. Якщо зателефонуєш мені ще раз, я натравлю на тебе поліцію, — Гезер потягнулася рукою до вимикача.
— Я шостий, — мовив Джейсон.
— Ти що? Що означає «шостий»? У тебе шість ніг? Вгадала? Хоча, ймовірніше, шість голів.
— Ти теж шоста. Саме це й тримало нас разом стільки часу.
— Я зараз помру, — проказала Гезер, мертвотно збліднувши. Навіть у напівтемряві салону квібла неможливо було не зауважити, як змінився колір її обличчя. — Скільки тобі заплатити, щоб ти дав мені спокій? Я завжди знала, що врешті-решт якийсь знахабнілий фанат...