— Е... Про смаки не сперечаються? Правильно?
— Правильно, — мовив Джейсон. — Інакше кажучи, якщо хочеш їсти мертвих мух — так і зроби!
— От Вілл і їсть. І йому подобається. Але він просто маленька зелена черепашка... не одна з тих великих, наземних. Ти коли-небудь бачив, як вони хапають їжу, що плаває на поверхні води? Ці тварини, хоч і крихітні, але справжні монстри. Ще мить тому муха була в тебе перед очима, а тоді клац! і вона вже всередині черепахи, — Кеті засміялася. — Перетравлюється. Це змушує тебе задуматися.
— Про що? — поцікавився Джейсон і одразу вгадав її відповідь: — Про те, що коли кусаєш, то отримуєш або все, або нічого? Але в жодному разі не частину?
— Приблизно так.
— І що ж отримала ти? Усе чи нічого?
— Не знаю... Хороше запитання. Скажімо, я втратила Джека. Але, можливо, я більше й не хочу бути з ним. Минуло до біса часу. Мабуть, він мені і досі потрібний. Проте ти потрібний мені більше.
— А я думав, що ти можеш одночасно кохати двох чоловіків з однаковою силою.
— Хіба я таке казала? — Кеті замислилася. — Я мала на увазі, що це ідеальний варіант, але в реальному житті можна лише спробувати до нього наблизитися... Розумієш? Ти розумієш, про що я?
— Так. І я бачу, до чого ти ведеш. Ти хочеш ненадовго кинути Джека, доки я тут, а потім, коли мене вже не буде поряд, знову повернутися до нього. У психологічному сенсі. Ти завжди так робиш?
— Я ніколи його не кидала! — відрізала дівчина. Далі вони йшли мовчки, доки не дісталися до її великого старого багатоквартирного будинку, дах якого рясно вкривав ліс телевізійних антен, які вже давно ніхто не використовував. Попорпавшись у сумочці, Кеті відшукала ключ і відчинила двері.
У кімнаті горіло світло. На трухлявому дивані обличчям до них сидів сивочолий чоловік середнього віку, одягнутий у сірий костюм. Кремезний чолов’яга з бездоганною зовнішністю та ретельно виголеним обличчям — ані порізів, ані червоних плям, жодної недбало пропущеної волосини. Він мав ідеальний вигляд; кожна волосина на його голові лежала на своєму місці.
— Містер Мак-Налті? — затинаючись, мовила Кеті.
Звівшись на ноги, широкоплечий чоловік простягнув Джейсону праву руку. Той машинально простягнув свою, щоб привітатися.
— Ні, — сказав здоровань. — Я не збираюся тиснути вам руку. Покажіть мені ідентифікаційні картки, які вона для вас зробила. Давайте їх сюди.
Мовчки — та й що тут скажеш? — Джейсон віддав йому свій гаманець.
— Це не твоя робота, — мовив Мак-Налті, швидко проглянувши документи. — Хіба що останнім часом ти стала значно вправнішою, чорт забирай!
— Деякі з них у мене вже багато років, — сказав Джейсон.
— Та невже? — пробурмотів Мак-Налті й повернув йому гаманець разом із картками. — Хто почепив на нього мікропередавачі? — звернувся він до Кеті. — Ти? Чи Ед?
— Ед, — відповіла дівчина.
— Ну, і хто тут у нас? — мовив Мак-Налті, розглядаючи Джейсона так, немов знімав з нього мірки для труни. — Чоловік за сорок, гарно й модно одягнений. Дорогі черевики... зі справжньої шкіри. Чи не так, містере Тавернер?
— З волячої, — відказав Джейсон.
— Згідно з документами, ви — музикант. То на якому інструменті граєте?
— Я — співак.
— Ну то заспівайте нам щось.
— Ідіть до біса! — відказав Джейсон. Йому вдалося вирівняти дихання. Фраза прозвучала саме так, як він і хотів. Ні більше, ні менше.
— А він не боягуз. Йому відомо, хто я? — поцікавився Мак-Налті в Кеті.
— Так. Я... розповіла йому. Дещо.
— Ти розповіла йому про Джека, — проказав Мак-Налті й повернувся до Джейсона: — Ніякого Джека не існує. Вона вірить у його існування, але це лише маячна ідея. Чоловік Кеті загинув три роки тому під час дорожньо-транспортної пригоди. Його ніколи не утримували в таборі примусової праці.
— Джек досі живий, — заперечила дівчина.
— Що я казав? Кеті досить добре пристосувалася до життя, але в неї лишилася ця настирлива ідея. Вона ніколи не зможе її позбутися, бо одразу втратить психологічну рівновагу, — Мак-Налті знизав плечима. — Це цілком безпечна ілюзія, до того ж вона допомагає їй жити далі. Тож ми вирішили, що психіатричне лікування тільки зашкодить.
Кеті почала тихо плакати. Великі сльози скочувалися її щоками й падали на блузку. Там і сям з’являлися темні кола плям.
— Найближчими днями я спілкуватимуся з Едом Прейсимом, — сказав Мак-Налті. — Спитаю, навіщо він повісив на вас мікропередавачі. У нього хороша інтуїція. Мабуть, він щось відчув. — Мак-Налті замислився. — Майте на увазі, що ідентифікаційні картки у вашому гаманці — це копії справжніх документів, які зберігаються в центральних базах даних у різних куточках світу. Ваші копії — цілком задовільні, однак, можливо, я захочу перевірити оригінали. Будемо сподіватися, що вони не гірші.
— Але до такої процедури вдаються вкрай рідко. За статистикою... — слабким голосом мовила Кеті.
— Я вважаю, що в цьому випадку варто таке зробити, — відказав Мак-Налті.
— Але чому? — запитала дівчина.
— Бо ми підозрюємо, що ти здаєш нам не всіх. Півгодини тому цей чоловік, містер Тавернер, успішно пройшов перевірку на мобільному КПП. Ми простежили за ним за допомогою мікропередавачів. Як на мене, його документи в порядку. Проте Ед стверджує...
— Ед — алкоголік, — кинула Кеті.
— Утім, на нього можна покластися, — відказав Мак-Налті, осяявши вбогу кімнату професійною усмішкою. — А от на тебе — не зовсім.
Діставши військовий квиток, Джейсон потер своє маленьке чотиривимірне фото, і те промовило голосом, в якому вчувалося щось металеве: «Як ся маєш-поживаєш?»
— Як таке можна підробити? — запитав Джейсон. — Саме такий голос був у мене десять років тому, коли мене призвали на обов’язкову службу до нацгвардії.
— Сумніваюся,— сказав Мак-Налті й поглянув на наручний годинник. — Міс Нельсон, ми вам щось заборгували? Чи за цей тиждень із вами вже розрахувались?
— Розрахувались, — натужно проказала дівчина й низьким тремтливим напівшепотом додала: — Але коли Джек врешті вийде, ви взагалі не зможете на мене розраховувати.
— Для тебе Джек ніколи не вийде, — добродушним тоном мовив Мак-Налті.
Він підморгнув Джейсону. Той підморгнув у відповідь. Двічі. Джейсон збагнув, хто такий Мак-Налті. Він використовував слабкості інших. Імовірно, Кеті навчилася маніпулювати людьми саме в нього. І в його витончених добродушних колег.
Тепер Джейсон розумів, як вона стала такою, якою стала. Зрада була для неї буденним явищем. Натомість рішення не зрадити, як у його випадку, — чимось неймовірним. Йому лишалося тільки дивуватися й мовчки дякувати.
«Ми живемо в країні зрад, — подумав Джейсон. — Просто коли я був зіркою, то міг на це не зважати. Але тепер я такий, як і решта — тепер мені доводиться мати справу з тим, із чим вони завжди мали справу. Та й, власне... із чим я й сам мав колись справу, а потім просто викреслив це з пам’яті. Адже воно було надто гнітючим, щоб вважати його за правду... Тож щойно в мене з’явилася можливість обирати, я вирішив забути».
— Ходімо зі мною, — сказав Мак-Налті, поклавши свою м’ясисту веснянкувату руку на плече Джейсону.
— Куди? — відсахнувся той. «Точнісінько так само, — подумав Джейсон, — як Кеті раніше сахалася від нього». Вочевидь, цього вона також навчилася у світі, де заправляли такі ось мак-налті.
— Вам немає в чому його звинуватити! — стиснувши кулаки, хриплим голосом мовила Кеті.
— А ми й не збираємося його ні в чому звинувачувати, — спокійно відказав Мак-Налті. — Я просто хочу взяти в нього відбитки пальців, зразок голосу, відбитки стопи й електроенцефалограму. Ви ж не заперечуєте, містере Таверн.
— Не хотілося б... — мовив було Джейсон, прагнучи виправити полісмена, але помітив застережливий погляд Кеті, тож вчасно зупинився й продовжив: — Заперечувати офіцеру поліції, що виконує свій обов’язок. Ходімо!
Можливо, Кеті й справді мала рацію. Можливо, те, що поліцейський неправильно запам’ятав його ім’я, було чомусь важливим. Хтозна? Час покаже.