— Містере Таверн, — ліниво протягнув Мак-Налті, підштовхуючи Джейсона до виходу, — ваше прізвище наштовхує на думку про пиво, тепло й затишок, чи не так? — він озирнувся до Кеті й різко повторив своє запитання: — Хіба ні?
— Містер Таверн — приємна людина, — процідила крізь зуби Кеті.
Двері за ними зачинилися, і Мак-Налті з Джейсоном рушили коридором до сходів, відчуваючи зусібіч їдкий запах цибулі та гострого соусу.
Зайшовши до 469-го відділку поліції, Джейсон Тавернер опинився серед чималого гурту людей, котрі безцільно вешталися приміщенням, чекаючи, доки їх впустять або випустять, повідомлять якусь інформацію чи скажуть, що їм робити. Мак-Налті пришпилив до його лацкана кольорову бирку, і лише самому Богу та поліції було відомо, що вона означала.
Однак, очевидно, щось таки означала. Офіцер у формі, що сидів за стійкою, яка тягнулася від стіни до стіни, жестом підкликав його до себе.
— Отже, — проказав полісмен. — Інспектор Мак-Налті частково заповнив вашу форму J-2. Джейсон Таверн. Адреса проживання: Вайн-стрит, 2048.
«Звідки в Мак-Налті така інформація? — подумав Джейсон. — Вайн-стрит?» Але тоді зрозумів, що це адреса Кеті. Мак-Налті, мабуть, припустив, що вони живуть разом. Втомлений від нескінченної роботи, як і всі копи, він подав інформацію, яка вимагала від нього найменших зусиль. Такий уже закон природи: будь-яка річ або ж жива істота завжди обирає найкоротший шлях між двома точками. Джейсон заповнив решту форми.
— Покладіть долоню в цей паз, — сказав офіцер, вказавши на пристрій для зняття відбитків пальців.
Джейсон послухався.
— А тепер зніміть одного черевика, байдуже, з якої ноги. І шкарпетку. Можете сісти отут.
Полісмен відсунув убік частину стійки, відкривши прохід до стільця.
— Дякую, — проказав Джейсон, усівшись.
Після зняття відбитка стопи Джейсона попросили проказати вголос: «Униз спустилася права хатина і з’їла кладену біля його коня річ». Так вони записали зразок його голосу. Відтак він знову сів на стілець, і йому вдягнули на голову декілька терміналів. Невдовзі з пристрою вилізло три фути почерканого паперу. Електроенцефалограма. На цьому все й закінчилося.
За стійкою з’явився радісний Мак-Налті. У різкому білому світлі ламп на його щелепі, над верхньою губою й навіть на шиї вже можна було помітити коротку щетину.
— Як справи з містером Таверном? — поцікавився він.
Вже готові провести процедуру порівняння, — відповів офіцер.
— Чудово, — сказав Мак-Налті. — Залишуся тут і погляну на результати.
Офіцер поліції опустив заповнену Джейсоном форму в щілину й натиснув кілька клавіш із літерами. Усі клавіші були зеленими, а літери на них — великими. Джейсон чомусь звернув на це увагу.
Із пащеподібного отвору на довжелезну стійку виповзла ксерокопія документа й упала до металевого лотка.
— Джейсон Таверн, — прочитав офіцер, проглянувши документ. — Із Кемеммера, штат Вайомінг. Вік — тридцять дев’ять років. Механік дизельних двигунів.
Він зиркнув на фотографію.
— Фото зроблене п’ятнадцять років тому.
— Були якісь правопорушення? — запитав Мак-Налті.
— Жодного, — відповів офіцер у формі.
— Чи зазначений у поліційній базі даних ще хтось на ім’я Джейсон Таверн?
Офіцер натиснув жовту клавішу й заперечно похитав головою.
— Гаразд. Отже, це він, — мовив Мак-Налті, оглядаючи Джейсона. — Однак на механіка ви не схожі.
— Я закинув ту справу, — відказав Джейсон. — Тепер я працюю у відділі продажів. Займаюся сільськогосподарським обладнанням. Дати вам візитівку?
Він блефував, але все одно потягнувся до верхньої правої кишені піджака. Мак-Налті заперечно покрутив головою. От і добре. Чого ще очікувати від бюрократів? Вони, як завжди, підтягнули хибне досьє. І, кваплячись, так усе й лишили.
«Дякувати Богу, — подумав Джейсон, — за те, що цей величезний складний заплутаний усепланетний апарат має свої недоліки. Занадто багато людей, занадто багато машин. Усе почалося з помилки інспектора, а закінчилося неправдивою інформацією, отриманою з поліційної бази даних, з їхнього сервера, розташованого в місті Мемфіс, штат Теннессі. І тепер, навіть маючи мої відбитки пальців, стопи, зразок голосу й ЕЕГ, вони навряд чи зможуть розплутати цей вузол. Тільки не зараз, коли до досьє вже додали заповнену мною форму».
— Оформити його? — запитав офіцер у Мак-Налті.
— За що? За те, що він механік?
Мак-Налті по-товариськи поплескав Джейсона по спині.
— Можете йти додому, містере Таверн. До вашої крихітки з дитячим личком. До вашої маленької цнотливиці.
Усміхаючись, він розчинився в натовпі стривожених та збитих із пантелику людей.
— Ви вільні, сер, — сказав Джейсону офіцер у формі.
Кивнувши, Джейсон вийшов з 469-го поліційного відділку на вечірню вулицю й невдовзі загубився посеред вільних і впевнених у собі мешканців району.
«Однак колись вони мене таки схоплять, — подумав він. — Коли звірять відбитки. Утім, якщо фото було зроблене п’ятнадцять років тому, можливо, й ЕЕГ та зразок голосу також не новіші.
Проте це не вирішувало проблему з відбитками пальців та стопи. Такі речі не міняються.
Можливо, вони просто кинуть ксерокопію до шредера й по всьому? А тоді перешлють нові дані про мене до Мемфіса, де їх внесуть до мого — чи радше „мого“ — постійного досьє. Тобто до досьє Джейсона Таверна.
Дякувати Богу, що механік дизельних двигунів Джейсон Таверн ніколи не порушував закон і не мав проблем із поліцією чи нацгвардією. Бувають же такі люди».
Раптом угорі зависнув поліційний говеркар, його червоний прожектор яскраво спалахнув і з гучномовців пролунало: «Джейсоне Таверн, негайно поверніться до 469-го поліційного відділку. Це наказ поліції. Джейсоне Таверн...»
Повідомлення повторювалося знову і знову, а Джейсон стояв приголомшений і не міг зрушити з місця. Вони вже все зрозуміли. І знадобилося їм для цього не кілька годин, днів чи тижнів, а всього декілька хвилин.
Він повернувся до відділку, зійшов нагору стираплексовими сходами, пройшов крізь двері, що автоматично відчинялися, реагуючи на світло, протиснувся через натовп невдах і знову постав перед офіцером у формі, який раніше вже перевіряв його досьє. Мак-Налті також був тут. Обоє чоловіків мали насуплений вигляд і саме щось обговорювали.
— А ось і знову наш містер Таверн, — зиркнувши на нього, сказав Мак-Налті. — Навіщо ви повернулися, містере Таверн?
— Поліційний говеркар... — почав було Джейсон, але Мак-Налті його обірвав.
— Те повідомлення було несанкціоноване. Ми просто видали орієнтування, а якийсь йолоп передав його підрозділу повітряної поліції. Але оскільки ви вже тут... — Мак-Налті розвернув документ так, щоб Джейсон міг бачити фото. — П’ятнадцять років тому ви мали такий вигляд?
— Певно, що так, — відповів Джейсон. На фотографії був чоловік із випнутим кадиком, зіпсутими зубами й очима, які суворо витріщалися в порожнечу. Над занадто відстовбурченими вухами нависало кучеряве золотисте волосся.
— Ви зробили пластику? — поцікавився Мак-Налті.
— Так.
— Чому?
— А хто хотів би мати таку зовнішність?
— Не дивно, що тепер ви такий вродливий і величавий. Такий поважний... — він замовк, намагаючись підібрати потрібне слово. — Такий сановитий. Навіть не віриться, що з цього... — Мак-Налті вказав пальцем на фото п’ятнадцятирічної давності, — можна було зробити таке, — інспектор дружньо поплескав Джейсона по плечі. — Але де ви взяли стільки грошей?
Доки Мак-Налті говорив, Джейсон квапливо проглянув інформацію в документі. Джейсон Таверн народився в Сісеро, штат Іллінойс. Батько — токар. Дід — власник мережі роздрібних крамниць сільськогосподарського обладнання. Враховуючи те, що він розповів Мак-Налті про свою теперішню професійну діяльність, йому, можна сказати, пощастило.
— Від Віндслоу, — сказав він. — Перепрошую, я завжди так називав його й іноді забуваю, що це ім’я відоме не всім.