Кетрін Нельсон. Одного разу Бакмен бачив її на ознайомчому навчальному курсі для інформаторів. Ця дівчина здавала лише тих, хто їй не подобався. Певною мірою він нею навіть захоплювався, хоч це й було дивним. Зрештою, якби не його втручання, то 08.04.1982 її відправили б до табору примусової праці в Британській Колумбії.
— Зв’яжіться з Мак-Налті. Думаю, мені варто поговорити з ним про це, — наказав він Гербу Мейму.
За мить помічник передав генералу пристрій. На невеликому сірому екрані з’явилося обличчя Мак-Налті. Вигляд у нього був якийсь пом’ятий. Кімната виглядала не краще. Мала й брудна. Як і він сам.
— Слухаю, містере Бакмен, — проказав інспектор, зосередивши погляд на генералові й виструнчившись, навіть попри втому. Незважаючи на виснаження й те, що він, схоже, був трохи під кайфом, Мак-Налті добре знав, як поводитися під час розмови з керівництвом.
— Розкажіть мені про справу цього Джейсона Тавернера. Тільки коротко. З ваших нотаток я нічого не зрозумів.
— Об’єкт винайняв номер у готелі за адресою Ай-стрит, 453. Познайомився з поліційним контактом № 1659BD, також відомим як Ед, і попросив звести його з фальшувальником документів. Ед розмістив на об’єкті мікропередавачі й відвів його до поліційного контакта № 1980СС на ім’я Кеті.
— До Кетрін Нельсон? — перепитав Бакмен.
— Так, сер. Схоже, вона підробила ідентифікаційні картки надзвичайно вправно. Я віддав їх до лабораторії для первинної перевірки, й виявилося, що вони майже її пройшли. Вочевидь, Кеті хотіла, щоб об’єкт міг вийти сухим із води.
— Ви виходили на зв’язок із Кетрін Нельсон?
— Я бачився з ними обома в її квартирі. Ані вона, ані він не виказали готовності до співпраці. Я перевірив документи об’єкта, але...
— На вигляд вони здалися вам справжніми, — урвав його Бакмен.
— Так, сер.
— Ви й досі вважаєте, що здатні виявити підробку неозброєним оком?
— Так, містере Бакмен. Але з цими він зміг пройти перевірку навіть на мобільному КПП. Настільки якісно вони були виконані.
— Пощастило ж йому.
— Я забрав у нього документи й видав семиденну перепустку, яку можна будь-коли скасувати. Після цього відвіз об’єкт до 469-го відділку, де розташований мій доп-офіс, і зробив запит на його досьє... як виявилося, то було досьє Джейсона Таверна. Об’єкт наплів нам сім мішків вовни про пластичну хірургію, але оскільки це звучало вірогідно, ми його відпустили. Ні, зачекайте. Перепустку я йому видав лише після...
— То що він замислив? — перебив його Бакмен. — Хто він?
— Ми стежимо за ним за допомогою мікропередавачів. Також намагаємося знайти яку-небудь інформацію про нього в базах даних. Але, як і зазначено у звіті, на мою думку, об’єкту вдалося вилучити своє досьє з усіх центральних баз даних. Їх там просто немає, хоча вони й мають там бути, адже навіть діти знають, що в нас є досьє на всіх. Такий закон. Ми мусимо.
— Схоже, що на всіх, окрім нього.
— Я розумію, містере Бакмен. Проте якщо досьє немає, на це має бути причина. Не могло так статися, що його там просто випадково не виявилося. Хтось його поцупив.
— Поцупив? — перепитав Бакмен. Це його трохи насмішило.
— Викрав, привласнив... — дещо збентежився Мак-Налті. — Я тільки почав працювати над цією справою, містере Бакмен. За двадцять чотири години знатиму більше. Дідько! Насправді ми можемо взяти його, коли нам заманеться. Але я не думаю, що це щось важливе. Він — просто якась поважна птиця з верхів, яка має достатньо впливу, щоб вилучити своє досьє з...
— Гаразд, — мовив Бакмен. — Ідіть спати.
Він поклав слухавку, якусь мить постояв і замислено рушив до свого кабінету.
На дивані в кабінеті спала його сестра Еліс. Фелікс Бакмен невдоволено зауважив, що на ній були чорні обтислі штани, чоловіча шкіряна сорочка, сережки-кільця та пояс-ланцюг із залізною бляхою. Вочевидь, вона знову вживала наркотики. І, як це часто траплялося й раніше, якось роздобула один із його ключів.
— А хай тобі чорт! — розлючено кинув він їй, кваплячись зачинити двері, доки Герб Мейм нічого не помітив.
Еліс заворушилася вві сні. Її котяче обличчя скривила роздратована гримаса, і вона спробувала намацати правою рукою вимикач люмінесцентного світильника, який увімкнув Бакмен.
Схопивши сестру за плечі й без насолоди відчувши пружність її м’язів, він рвучко посадив її на диван.
— Ну, і що цього разу? — запитав Бакмен. — Термалін?
— Ні, — пробурмотіла вона нерозбірливо, як і можна було очікувати. — Гідросульфат гексофенорфіну. Нерозбодяжений. Під шкіру.
Еліс розплющила величезні бліді очі й зиркнула на брата гнівним поглядом, в якому відчувалося бунтарство.
— Якого біса ти завжди приходиш сюди? — поцікавився Бакмен.
Щоразу, коли його сестра з головою занурювалася у фетишизм і/або вживання наркотиків, то потім завжди опинялася тут, у його кабінеті. Він не розумів чому, а вона ніколи не пояснювала. Хіба одного разу пробурмотіла щось про «око урагану», маючи на увазі, що почувається найбезпечніше у штаб-квартирі поліційної академії, де її точно ніхто не зміг би арештувати. Звісно, з огляду на його посаду.
— Фетишистка! — люто гаркнув на сестру Бакмен. — Ми щодня закриваємо сотні таких, як ти, із усіма цими вашими шкірянками, кольчугами й ділдо. Господи!
Він гучно дихав, відчуваючи, що весь тремтить.
Позіхнувши, Еліс зісковзнула з дивана, підвелася й потягнулася, випроставши довгі тонкі руки.
— Добре, що вже вечір, — безтурботно проказала вона, заплющивши очі. — Тепер можна додому і в ліжечко.
— Але як ти плануєш звідси вийти? — буркнув Бакмен, хоча відповідь була йому непотрібна.
Щоразу відбувалося одне й те саме. Еліс користувалася підйомником для «ізольованих» політв’язнів. З крайньої північної кімнати його офісу ним можна було дістатися на дах, а звідти — до посадкового майданчика для квіблів. Еліс заходила й виходила цим шляхом, безтурботно побрязкуючи його ключем.
— Колись, — похмуро мовив він, — який-небудь офіцер скористається підйомником за призначенням і викриє тебе.
— І що ж він зробить? — відказала Еліс, погладивши брата по коротко стриженому сивому волоссю. — Відлиже так, що мені аж дух перехопить?
— Одного погляду на тебе вистачить, щоб зрозуміти, що ти під кайфом...
— Всі знають, що я — твоя сестра.
— Знають, бо ти завжди приходиш сюди з тієї чи іншої потреби. Або, чорт забирай, узагалі без неї, — відрубав Бакмен.
Усівшись на край столу й обхопивши коліна, Еліс серйозно поглянула на нього.
— Цей справді тебе непокоїть?
— Так. Непокоїть.
— Ти переймаєшся, що через мене в тебе можуть виникнути проблеми?
— Через тебе проблем у мене не буде. Наді мною всього п’ятеро людей, якщо не брати до уваги національного Директора. Усі вони знають про тебе, але нічого не здатні вдіяти. Тож ти можеш робити все, що тобі заманеться.
Сказавши це, Бакмен рішуче вийшов у темний коридор і, намагаючись не дивитися на сестру, попрямував до більшого кабінету, де зазвичай працював.
— Але ти про всяк випадок обережненько зачинив двері, щоб Герберт Блейм чи Мейм, чи Мейн, чи як його там, мене не побачив, — мовила Еліс, ліниво рушивши за ним.
— Для нормальної людини ти просто огидна.
— А Мейм — нормальний? Звідки ти знаєш? Ти з ним трахався?
— Якщо ти зараз же звідси не заберешся, — тихо проказав Бакмен, поглянувши на сестру через два столи, — я тебе застрелю. Бог мені свідок.
Еліс лише знизала м’язистими плечима й усміхнулась.
— Тебе ніщо більше не лякає, — докірливо мовив Бакмен. — Відтоді, як ти зробила операцію на мозку. Ти систематично й цілеспрямовано видалила собі всі ділянки, які робили тебе людиною. Тепер ти...
Він затнувся, нездатний дібрати слово; Еліс завжди вдавалося роздратувати його, навіть зробити так, що йому відбирало мову.
— Ти... — насилу хапаючи ротом повітря, продовжив Бакмен. — Ти перетворилася на машину з голими рефлексами, що, немов щур під час лабораторного експерименту, без упину себе роз’ятрює. Ти під’єдналася до центру задоволення у своєму мозку й щодня смикаєш важіль по п’ять тисяч разів на годину. Якщо тільки не спиш. Ніяк не зрозумію, чому ти взагалі витрачаєш час на сон. Могла б вдовольняти себе двадцять чотири години на добу...