Бакмен чекав, але Еліс мовчала.
— Одного дня хтось із нас помре, — сказав він.
— Та невже? — звела тонку зелену брову Еліс.
— Хтось із нас переживе іншого. І врешті матиме причину для радощів.
На великому столі задзвонив телефон. Бакмен не задумуючись зняв слухавку. На екрані з’явилося зім’яте обличчя Мак-Налті, що й досі був під кайфом.
— Перепрошую, що потурбував, генерале Бакмен, але мені щойно телефонував один із моїх підлеглих. Джейсону Тавернеру ніколи не видавали свідоцтво про народження в Омасі.
— Отже, це несправжнє ім’я, — терпляче відказав генерал.
— Ми взяли в нього відбитки пальців, стопи, зразки голосу та ЕЕГ й надіслали їх до Центральної бази даних у Детройті. Жодного збігу. Таких відбитків пальців, стопи, зразків голосу та ЕЕГ не зареєстровано в жодній базі даних на планеті, — Мак-Налті виструнчився та винувато прохрипів: — Джейсона Тавернера не існує.
8
Джейсон Тавернер не мав ані найменшого бажання повертатися до Кеті. Так само йому не хотілося ще раз спробувати додзвонитися до Гезер Гарт. Він поплескав себе по кишені піджака: гроші й були досі в нього. А завдяки поліційній перепустці він міг полетіти куди йому заманеться. Вона була своєрідним паспортом, що надавав право подорожувати всією планетою. Доки її не заблокують, Джейсон мав змогу податися куди завгодно, хоч на невдосконалені території на кшталт деяких зарослих джунглями островів у південній частині Тихого океану. Там на його пошуки поліції знадобився б не один місяць, особливо зважаючи на те, що можна було придбати за добрі гроші в таких Богом забутих місцях.
«У мене є три переваги, — подумав він. — Гроші, приваблива зовнішність і сильний характер. Навіть чотири: ще мій сорокадворічний досвід шостого.
Треба знайти житло.
Утім, — розмірковував Джейсон, — якщо я винайму квартиру, орендодавець буде зобов’язаний взяти в мене відбитки пальців, і їх, звісно ж, як і зазвичай, надішлють до Центральної бази даних... Тож коли в поліції виявлять, що мої документи фальшиві, то одразу знатимуть, де мене шукати. Про це не може бути й мови.
Отже, мені треба знайти людину, у якої вже є житло. Записане на її ім’я і з її відбитками.
А це означає, що мені потрібна жінка».
«Де ж мені її знайти?» — замислився Джейсон. Відповідь сама зірвалася з язика. В елітному коктейль-барі. В одному з тих, де вечорами зазвичай грають фоб-джаз різноманітні тріо. Бажано, щоб музиканти були чорношкірі й стильно одягнені. В такі заклади вчащає багато жінок.
«Та чи досить добре одягнений я сам?» — подумав Джейсон і, зупинившись під немерехтливим біло-червоним світлом величезної вивіски ААМСО[7], ретельно оглянув свій шовковий костюм. Не бездоганно, проте згодиться... Хіба трохи зім’ятий. Але у темряві коктейль-бару цього ніхто не помітить.
Він зупинив квібл-таксі й незчувся, як уже летів до більш респектабельної частини міста, до якої так звик. Принаймні за останні роки свого життя й кар’єри, коли вже досяг вершини успіху.
«Потрібен клуб, де я бував. Який був би мені добре відомий. Де я знаю метрдотеля, гардеробницю, квіткарку... Якщо, звісно, вони якимось чином не змінилися, так як це трапилося зі мною».
Однак наразі скидалося на те, що все, окрім нього самого, лишилося незмінним. Зміни стосувалися лише його. Інших людей вони не торкнулися.
«Блу Фокс Рум» у готелі «Хаєтт» у Ріно. Він не раз там виступав і знав заклад та персонал як свої п’ять пальців.
— Ріно, — сказав він таксі.
Літальний апарат граційно, широкою плавною дугою повернув праворуч; Джейсон насолоджувався цим рухом, відчуваючи його усім тілом. Таксі почало стрімко набирати швидкість. Вони летіли практично порожнім повітряним коридором, де максимальна дозволена швидкість була, ймовірно, не менше тисячі двохсот миль на годину.
— Я хотів би скористатися телефоном, — сказав Джейсон.
Ліворуч відчинилася панель, звідки виїхав відеофон, під’єднаний до скрученого в химерну петлю дроту.
Номер «Блу Фокс Рум» він знав напам’ять. Джейсон набрав його й зачекав. У слухавці щось клацнуло, а тоді почувся басовитий чоловічий голос:
— Вас вітає «Блу Фокс Рум». У нас на вас щовечора чекають два виступи Фредді Гідроцефала. О восьмій та о дванадцятій. Усього за тридцять доларів ви зможете насолодитися шоу в компанії наших дівчат. Чим я можу вам допомогти?
— Це старий добрий Шпаркий Майк? — запитав Джейсон. — Я розмовляю з самим Шпарким Майком?
— Так, авжеж, — формальний тон одразу зник, і чоловік приязно загиготів. — Можна поцікавитися, з ким я говорю?
Глибоко вдихнувши, Джейсон вимовив:
— Це — Джейсон Тавернер.
— Перепрошую, містере Тавернер, — спантеличено мовив Шпаркий Майк. — Але так одразу якось не пригадую...
— Багато часу минуло, — перебив його Джейсон. — Чи не міг би ти зарезервувати для мене столик ближче до сцени?..
— На жаль, на сьогодні місць уже не залишилося, містере Тавернер, — пробуркотів Шпаркий Майк властивим товстунам гортанним голосом. — Мені дуже шкода.
— Невже немає жодного столика? За будь-яку ціну?
— Перепрошую, містере Тавернер, жодного, — голос почав стихати й віддалятися. — Спробуйте зателефонувати нам через два тижні.
Старий добрий Шпаркий Майк поклав слухавку.
Запала тиша.
«Срань господня!» — подумки вилаявся Джейсон.
— Дідько! — уголос проказав він. — Чорт забирай!
Джейсон скреготнув зубами так, що його аж пересмикнуло від болю в трійчастому нерві.
— Міняємо напрямок, патроне? — монотонно поцікавилося таксі.
— Летімо в Лас-Вегас, — проскрипів Джейсон.
«Спробую потрапити до „Неллі Мельба Рум“ у „Дрейке Армз“», — вирішив він. Нещодавно йому там неабияк поталанило, коли Гезер Гарт саме була на гастролях у Швеції. У цьому місці тусувалося немало доволі висококласних дівок — грали в азартні ігри, попивали коктейлі, слухали музику... Завжди ласі до розваг. Варто було спробувати. Особливо якщо «Блу Фокс Рум» та інші заклади такого ґатунку тепер для нього недосяжні. Зрештою, що йому втрачати?
За півгодини таксі висадило Джейсона на посадковому майданчику на даху «Дрейкс Армз». Здригаючись від вечірньої прохолоди, він ступив на вкритий вишуканим килимом ескалатор і за мить уже поринув у мерехтіння теплих вогнів «Неллі Мельба Рум».
На годиннику о пів на восьму. Невдовзі почнеться перше шоу. Джейсон поглянув на афішу. Фредді Гідроцефал виступав і тут, однак із меншою програмою та за менші гроші. «Можливо, він мене пам’ятає. Але найімовірніше — ні». Подумавши ще трохи, він вирішив, що на це можна було не розраховувати. Жодних шансів.
Якщо навіть Гезер Гарт його не пам’ятала, то що вже казати про інших.
Біля бару було людно. Джейсон сів на єдиний вільний стілець, і коли бармен урешті-решт його помітив, замовив підігрітий скотч із медом. У напої плавав шматочок масла.
— Три долари, — сказав бармен.
— Запишіть на мій... — почав було Джейсон, але замовк і дістав п’ять баксів.
А тоді він помітив її.
Вона також сиділа за баром, тільки трохи віддалік. Колись давно ця жінка була його коханкою, але відтоді вони вже сто років не бачилися. Утім, вона й досі мала гарну фігуру, попри те, що помітно постаршала. Рут Рей. Треба ж таке.
Рут Рей була розумницею й ніколи надміру не засмагала. Ніщо так не старить жіночу шкіру, як засмага, однак схоже, що більшість жінок про це не здогадується. Якби Рут регулярно засмагала, то зараз — а їй вже тридцять вісім, а то й тридцять дев’ять, як підрахував Джейсон — її шкіра була б уся всіяна зморшками.
7