— Вибач, — ледь чутно прошепотіла вона. Слова насилу складалися докупи. Новонароджені змійки й далі рухалися, тепер уже винувато.
— Це ти мені вибач, — мовив Джейсон.
— Я наклею тобі бактерицидний пластир, — Рут зробила крок у напрямку ванної.
— Не треба. Я вже йду. Поріз чистий. Зараження не буде.
— Навіщо ти це сказав? — прохрипіла вона.
— Бо сам боюся старості. І це мене страшенно виснажує, висмоктує з мене останні сили. А їх у мене й так майже не лишилося. Навіть на оргазм.
— Але ти пречудово впорався.
— Це було востаннє.
Джейсон зайшов до ванної, підставив руку під струмінь холодної води й тримав доти, доки кров не почала згортатися. Скільки це тривало, він не знав. П’ять хвилин? П’ятдесят? Він втратив лік часу й просто стояв, тримаючи лікоть під краном. Рут кудись зникла. «Мабуть, пішла настукати на мене поліції, — втомлено подумав Джейсон. Він почувався надто виснаженим, щоб цим перейматися. — Дідько! Після того, що вона від мене почула, я її навіть не звинувачуватиму».
10
— Ні, — суворо похитав головою генерал поліції Фелікс Бакмен. — Джейсон Тавернер існує. Просто йому якимось чином вдалося вилучити інформацію з усіх баз даних. — Генерал замислився. — Ви впевнені, що в разі потреби зможете його затримати?
— Невтішні новини, містере Бакмен. Він знайшов мікропередавач і знищив його. Тому ми не впевнені, чи він і досі у Вегасі. — відповів Мак-Налті. — Якщо він не дурень, то вже подався з міста. Найімовірніше, так і трапилося.
— Вам краще прилетіти сюди. Якщо йому вдалося видалити дані, та ще й такі важливі, з наших серверів, цілком імовірно, що він пов’язаний із чимось серйозним. Наскільки точно ви зафіксували місце його перебування?
— Зараз він... Тобто востаннє ми запеленгували його в одному крилі багатоквартирного житлового комплексу. Загалом там вісімдесят п’ять квартир, а всього у комплексі — шістсот. Це дорогі й фешенебельні апартаменти. Район Вест-Файрфлеш. Комплекс «Копперфілд II».
— Накажіть поліції Вегаса обійти всі вісімдесят п’ять квартир і знайти його. А коли затримаєте, одразу пакуйте в квібл і надсилайте до мене. Але я все одно хочу бачити вас на робочому місці. Подрімати під кайфом у вас сьогодні не вийде. Прийміть стимулятори — і мерщій сюди!
— Слухаюсь, містере Бакмен, — відказав Мак-Налті й болісно скривився.
— Ви вважаєте, що нам не вдасться відшукати його у Вегасі?
— Думаю, ні.
— А може й вдасться. Припускаю, що, позбувшись мікропередавачів, він міг вирішити, ніби тепер йому ніщо не загрожує.
— Радше навпаки. Знайшовши їх, він зрозумів, що ми простежили за ним до Вест-Файрфлеш. І якомога швидше звідти забрався.
— Якби люди поводилися раціонально, він так і зробив би, — мовив Бакмен. — Однак люди поводяться інакше. Мак-Налті, невже ви ніколи цього не помічали? Здебільшого вони діють хаотично.
«І, вочевидь, це обертається їм на користь... робить їх менш передбачуваними», — подумав Бакмен.
— Я помічав, що...
— За півгодини щоб були на роботі, — відрубав генерал і поклав слухавку. Його завжди дратувало педантичне піжонство Мак-Налті та його звичка накачуватися наркотиками після роботи.
— Людина, що власноруч себе знеіснувала, — проказала Еліс, яка чула усю розмову. — Таке вже колись траплялося?
— Ні, — сказав Бакмен. — І навіть цього разу це не так. Десь у якомусь Богом забутому місці й досі лежить якийсь нікому не потрібний мікродокумент із його досьє. Ми шукатимемо, доки не знайдемо. Рано чи пізно ми зіставимо зразок голосу або ЕЕГ і дізнаємося, хто він насправді.
— А що як він дійсно той, за кого себе видає? — мовила Еліс, проглядаючи безглузді нотатки Мак-Налті. — Тут написано, що він член спілки музикантів. Вокаліст. Що як зразок голосу й стане...
— Геть із мого кабінету!
— Я просто зважую різні варіанти. Можливо, це він записав отой новий хіт для порнокорду «Спустись, Мойсею», який...
— Я от що тобі скажу. Лети додому, зайди до кабінету, відкрий центральну шухляду мого кленового стола, і там у пергаміновому конверті ти знайдеш частково погашену та бездоганно відцентровану чорну однодоларову марку «Транс-Міссісіпі». Я придбав її для своєї колекції, але ти можеш її забрати. Я дістану собі ще одну. Тільки прошу тебе — йди. Іди, візьми цю кляту марку, поклади її у свій альбом і навічно сховай у сейфі. Можеш на неї навіть більше ніколи й не дивитися. Просто знай, що ти її маєш. І дай мені спокійно попрацювати. Домовились?
— Господи! Де ти її взяв? — очі Еліс аж засвітилися.
— У політв’язня, якого мали відправити до табору примусової праці. За неї він купив собі свободу. Я вирішив, що це чесний обмін. А ти як гадаєш?
— Це ж найкрасивіша гравірована марка у світі. За всю історію.
— То ти хочеш її чи ні?
— Так, — Еліс рушила до виходу. — До завтра. Але ти не мусиш дарувати мені такі речі, аби лиш мене спекатися. Я й так хочу додому, в душ, переодягнутися та кілька годин поспати. З іншого боку, якщо ти наполягаєш...
— Наполягаю, — сказав Бакмен і подумки додав: «Бо я страшенно тебе боюся. Я на первинному, онтологічному рівні боюся всього, що пов’язане з тобою. Навіть твого бажання забратися звідси. Я боюсь навіть цього!»
«Але чому? — запитував себе генерал, спостерігаючи за сестрою, яка прямувала до підйомника для ізольованих в’язнів, розташованого з протилежного боку поверху. — Я знав її ще дитиною і навіть тоді я вже її боявся. Мабуть, тому, що вона у певний фундаментальний спосіб, якого мені ніколи не збагнути, відмовляється грати за правилами. Ми всі підпорядковуємося правилам. У різних людей вони різні, однак усі так чи інакше їх мають. Наприклад, ми не вбиваємо людину, котра щойно зробила нам послугу. Навіть у цій поліційній державі... навіть ми не порушуємо таке правило. І ми не нищимо зумисне речі, які для нас цінні. Натомість Еліс могла прийти додому, знайти чорну однодоларову марку й пропалити її цигаркою. Я знаю це, але все одно зробив їй такий подарунок, бо й досі щиро сподіваюся, що десь у глибині чи як це сказати... що врешті-решт вона схаменеться, і в ній прокинеться порядність, властива решті людей.
Але цього ніколи не станеться.
Насправді я запропонував їй цю марку лише тому, що сподівався в такий спосіб зачарувати її й переконати повернутися до всім зрозумілих правил. Правил, якими керується решта людей. Я намагаюся її підкупити, але це марна трата часу або й щось значно гірше. І ми обоє це знаємо. Так, імовірно Еліс таки спалить ту чорну однодоларову марку. Найкрасивішу марку з усіх, які будь-коли випускалися, філателістичну рідкість, яку я ще ніколи в житті не бачив у продажу. Навіть на аукціонах. А коли я повернуся додому, Еліс покаже мені купку попелу. Можливо, навіть залишить неспалений краєчок, просто щоб довести, що вона й справді це зробила. І я їй повірю. І боятимуся її ще більше».
Насуплений мов хмара, генерал Бакмен відкрив третю шухляду свого великого столу й увімкнув бобіну на невеличкому переносному програвачі. Арії Дауленда для чотирьох голосів... Він стояв, вслухаючись в одну зі своїх найулюбленіших пісень серед всього доробку цього композитора-лютніста.
«Дауленд — перший композитор, який почав писати абстрактну музику, — подумав Бакмен. Він зупинив попередній запис, поставив інструментальну композицію із лютнею і прослухав ще й Lachrimae Antiquae Pavan. — Саме з цього, — сказав він собі, — врешті-решт постали пізні квартети Бетховена. Як і все решта. Окрім Ваґнера».
Ваґнера Бакмен ненавидів. Його та подібних до нього, таких як Берліоз, які відкинули музику на три століття назад. Аж доки завдяки Gesang der Junglinge[10] Карлгайнца Штокгаузена[11] вона знову не закрокувала в ногу з часом.
9
Слова із пісні для лютні «Прийди, п’янке кохання знову прикликає...» (
11