Стоячи біля столу, генерал на мить затримав погляд на чотиривимірній фотографії Джейсона Тавернера, нещодавно зробленій Кетрін Нельсон. Але ж і красень, чорт забирай! Майже професійна врода. Утім, він — співак. Так і має бути. Це ж шоу-бізнес.
Генерал торкнувся світлини пальцем, і та проказала: «Як ся маєш-поживаєш?» Він усміхнувся і, слухаючи Lachrimae Antiquae Pavan вдруге, подумав:
«Невже бути полісменом — це й справді моя карма? — запитував він себе. — Попри мою любов до слів і музики? Так, — вирішив Бакмен, — я хороший полісмен саме тому, що не думаю, як полісмен. Наприклад, я не думаю так, як Мак-Налті, який усе життя буде... Як там раніше казали? Лягавим? Я мислю не так, як усі ті люди, злочинним діям яких ми намагаємося запобігти, а лише як найважливіші з них. Наприклад так, як ось цей Джейсон Тавернер. Моя нераціональна, проте на диво функціональна інтуїція підказує мені, що він досі у Вегасі. І ми схопимо його саме там, а не деінде, як вважає Мак-Налті, згідно з раціональною логікою якого Джейсон Тавернер уже давно мав би накивати п’ятами.
Я мов Байрон, який віддав життя в боротьбі за свободу Греції. От тільки борюся я не за свободу. Я борюся за впорядковане суспільство.
Але чи й справді це так? Чи саме заради цього я роблю те, що роблю? Заради порядку, устрою, гармонії? Заради правил? Так, — подумав він, — правила для мене збіса важливі, і саме тому Еліс мене лякає. Саме тому я здатен впоратися багато з чим, але тільки не з нею».
«Дякувати Богу, не всі такі, як вона. Дякувати Богу, вона така одна».
Бакмен натиснув кнопку на інтеркомі й сказав:
— Гербе, зайди до мене, будь ласка!
До кабінету зайшов Герберт Мейм зі стосом комп’ютерних карток у руках. Він мав втомлений вигляд.
— Гербе, хочете парі? Ставлю на те, що Джейсон Тавернер досі в Лас-Вегасі! — сказав генерал.
— Навіщо ви взагалі переймаєтеся цією лайна не вартою справою? — відказав Герб. — Це рівень Мак-Налті, але в жодному разі не ваш.
Сівши за стіл, Бакмен почав знехотя грати в кольоротонову гру на відеофоні, в якій потрібно було ідентифікувати прапори різноманітних давно зниклих країн.
— Задумайтесь, що зробив цей чоловік. Якимось чином йому вдалося вилучити всю пов’язану з ним інформацію з усіх баз даних не лише на нашій планеті, а й у колоніях на Місяці й на Марсі... Мак-Налті перевірив навіть там. Задумайтесь бодай на мить, що для цього потрібно? Гроші? Величезні суми. Астрономічні хабарі. Якщо Тавернер був готовий так розкошелитися, то він грає у гру з високими ставками. А який для цього потрібно мати вплив? Отож-бо. Він має неабияку владу, а тому ми мусимо розглядати його як важливу фігуру. Однак передусім мене непокоять ті, хто стоїть за ним. Мабуть якась група тут, на Землі, його підтримує, але я навіть не здогадуюся, навіщо вони це роблять. Гаразд. Припустімо, вони вилучили всі пов’язані з ним дані, і Джейсон Тавернер став людиною, якої не існує. Але чого вони цим досягли?
Герб замислився.
— Ніяк не можу збагнути, — вів далі Бакмен.— У цьому немає жодного сенсу. Втім, якщо вони в цьому зацікавлені, то це мусить щось означати. Інакше вони не витрачали б такі гроші... — він махнув рукою, — чи скільки й чого б вони там на цю справу не витратили. Грошей, часу, впливу, чого завгодно. Вочевидь, усе це разом. До того ж доклали неабияких зусиль.
— Розумію, про що ви, — кивнув Герб.
— Іноді, щоб зловити велику рибу, треба спочатку спіймати й начепити на гачок маленьку. Проте ти ніколи не знаєш, чи стане наступна маленька рибка ключем до чогось більшого... — знизав плечима генерал, — а чи виявиться звичайним мальком, якого доведеться просто кинути до ставка примусової праці. Цілком імовірно, що Джейсон Тавернер саме така рибка. Я можу цілковито помилятися стосовно нього, але мені все одно цікаво.
— А це означає, що Тавернеру дуже не поталанило.
— Так, — кивнув Бакмен. — А тепер зверніть увагу ось на що. — Він зробив паузу, щоб тихенько випустити гази, а тоді продовжив: — Тавернер звернувся до фальшувальниці документів, до звичайнісінької фальшувальниці, яка працює в занедбаному ресторані. Й у нього не було жодних зв’язків. Він вийшов на фальшувальницю через — Боже збав! — портьє готелю, у якому зупинився. Вочевидь, його охопив розпач, і він був готовий на все, щоб роздобути ідентифікаційні картки. Де ж у цей час були його впливові спільники? Чому вони не змогли забезпечити його бездоганно підробленими документами, якщо їм вдалося зробити усе інше? Боже мій! Вони кинули його посеред вулиці, у цій клоаці міських джунглів, і віддали в руки поліційної інформаторки. Вони поставили під загрозу усю операцію!
— Так, — кивнув у відповідь Герб. — У них щось не склалося.
— Авжеж. Щось пішло не так. Він несподівано опинився посеред міста без жодних документів. Усі картки, які він мав при собі, підробила Кеті Нельсон. Як таке могло трапитися? Чому вони налажали й змусили його відчайдушно шукати місце, де можна було б роздобути підроблені документи, щоб мати змогу пройти вулицею бодай три квартали? Розумієте, про що я?
— Але так ми їх і ловимо.
— Тобто? — перепитав Бакмен і зменшив гучність на програвачі, з якого й досі линули мелодії лютні.
— Якби вони не робили таких помилок, у нас не було б жодних шансів. Вони лишалися б для нас метафізичною сутністю, ми б не помічали їх і навіть не здогадувалися б про їхнє існування. Ми існуємо завдяки таким помилкам. Як на мене, неважливо, чому вони їх припустилися, важливо лиш те, що вони це зробили. І ми маємо цьому неабияк радіти.
«Я й радію», — подумав Бакмен. Нахилившись над столом, він набрав робочий номер Мак-Налті. Ніхто не відповів. Очевидно, той ще не прилетів. Генерал зиркнув на годинник. Доведеться зачекати ще хвилин п’ятнадцять.
Він зателефонував у центральне відділення, що відповідало за справи з кодом «синій».
— Як просувається операція в районі Файрфлеш у Лас-Вегасі? Мене цікавить, чи вдалося затримати особу, яка називає себе Джейсоном Тавернером, — запитав він у операторок, котрі сиділи на високих стільцях перед велетенським картографічним планшетом і за допомогою довгих київ пересували на ньому пластикові фігурки.
Почулося гудіння комп’ютерів і спритне клацання операторки по клавішах.
— Я перемкну вас на капітана, який керує операцією.
На екрані відеофона з’явився чоловік в уніформі з по-ідіотськи безтурботним виразом обличчя.
— Так, генерале Бакмен?
— Ви затримали Тавернера?
— Ще ні, сер. Наразі ми перевірили близько тридцяти квартир...
— Щойно він буде у вас, негайно мене повідомте, — сказав Бакмен. Він продиктував дивакуватому на вигляд полісмену свій прямий номер і вимкнув апарат, чомусь почуваючись так, наче зазнав поразки.
— На це потрібен час, — мовив Герб.
— Як і на те, щоб зварити хороше пиво,— пробурмотів Бакмен, втупившись порожнім поглядом поперед себе. Його мозок працював. Однак безрезультатно.
— У вас завжди такі юнґіанські передчуття, — мовив Герб. — З погляду юнґіанської типології ви — інтуїтивно мисляча особистість, головним функціональним режимом якої є інтуїція, а от мислення...
— Маячня! — генерал схопив недбало списаний Мак-Налті аркуш і запхав його у шредер.
— Хіба ви не читали Юнґа?
— Звісно, читав. Під час магістерської програми в Берклі, як і весь поліційно-науковий факультет. Я вивчив усе, що вивчали й ви, і навіть більше. — Бакмен помітив у своєму голосі роздратованість, і це йому не сподобалося. — Мабуть, вони працюють, мов сміттярі з баками. Грюкають і брязкають... Тавернер почує їх ще задовго до того, як вони дістануться до квартири, де він перебуває.