— Як гадаєте, разом із Тавернером упіймають когось іще? Когось, хто стоїть вище...
— Нікого важливого з ним не буде. Принаймні не зараз, коли вони знають, що його документи в нашому відділку. До того ж йому відомо, що ми в нього на хвості. Тож я не очікую, що там може бути ще хтось. Лише Тавернер.
— Пропоную парі, — сказав Герб.
— Гаразд.
— Ставлю п’ять золотих кінке, що, затримавши його, ви нічого не отримаєте.
Бакмен здивувався й випрямився у кріслі. Це нагадало йому його власний інтуїтивний підхід: жодних фактів, жодних даних, на які можна було б опертися, — тільки передчуття.
— То як? Згодні?
— Я вам ось що скажу, — мовив Бакмен, діставши гаманець і перерахувавши гроші. — Ставлю тисячу паперових доларів на те, що, затримавши Тавернера, ми вийдемо на щось настільки важливе, що з цим не можна буде порівняти жодну з наших попередніх справ.
— Я такими грошима не ризикуватиму, — відказав Герб.
— Вважаєте, що я маю рацію?
Задзвонив відеофон, і Бакмен зняв слухавку. На екрані знову з’явилося дурнувате обличчя лас-вегаського капітана.
— В одній зі ще неперевірених квартир тепловізор зафіксував чоловіка, вага, зріст та статура якого відповідають даним Тавернера. Ми підходимо дуже обережно й виводимо всіх людей з сусідніх апартаментів.
— Не вбивайте його, — сказав генерал.
— Слухаюсь, містере Бакмен.
— Не вимикайте відеофон. Я хочу стежити за всім, що у вас там відбувається.
— Так, сер.
— Гербе, вони його вже майже взяли, — сказав своєму помічнику Бакмен. Генерал усміхнувся й задоволено загиготів.
11
Вийшовши з ванної по одяг, Джейсон Тавернер побачив, що Рут Рей вже повністю одягнулася. Вона сиділа в напівтемряві на зім’ятому й досі теплому ліжку і курила свою звичну цигарку. Крізь вікно просочувалося сіре нічне світло. Розжарений кінчик цигарки час від часу нервово спалахував.
— Колись вони тебе вб’ють, — проказав Джейсон. — Недаремно ж одній людині продають не більше пачки на тиждень.
— Від’їбись! — буркнула Рут, і далі курячи.
— Але ти купуєш їх на чорному ринку.
Одного разу він бачив, як вона придбала цілий блок. Навіть із його зарплатнею ціна видалася йому обурливо високою. Але Рут навіть оком не змигнула. Вочевидь, знала, чого очікувати. Знала ціну своєї звички.
— Їх купую я, — відказала Рут і загасила ледь розпочату цигарку об керамічну попільничку в формі легені. — Це — марнотратство.
— Ти кохав Моніку Бафф? — поцікавилась вона.
— Звісно.
— Не розумію як.
— Є різні види любові.
— Точнісінько, як в історії про кролика Емілі Фассельмен, — Рут поглянула на Джейсона. — Це моя знайома. Вона заміжня й має трьох дітей. Спершу в неї було двоє кошенят, а тоді вона завела собі ще й великого сірого бельгійського кролика, одного з тих, знаєш, що полюбляють отак стриб-стриб-стриб-стрибати підлогою на своїх здоровенних задніх лапах. Протягом першого місяця кролик боявся навіть носа з клітки показати. Наскільки ми могли зрозуміти, то був самець. Але минув місяць, і він почав вилазити з клітки й скакати по вітальні. Через два місяці він навчився здиратися сходами до кімнати Емілі, шкрябатися у двері й будити її вранці. А ще почав гратися з котами. І ось тут почалися проблеми. Бо він не був таким розумним, як кошенята.
— У кроликів менший мозок, — сказав Джейсон.
— Еге ж, — погодилася Рут. — Так чи інакше він обожнював котів і намагався все за ними повторювати. Він навіть навчився користуватися котячим туалетом, принаймні робив свою справу переважно там. З пучків шерсті з власних грудей він звив за диваном кубло й хотів, щоб кошенята там бавилися, але вони ніколи цього не робили. Кінець усьому ледь не настав, коли кролик спробував пограти у квача з німецькою вівчаркою, яку привела одна тітонька. Розумієш, він звик грати в цю гру з котами, Емілі Фассельмен і її дітьми. Кролик ховався за диваном, тоді вибігав і починав дуже швидко намотувати кола, поки всі намагалися його спіймати, хоч зазвичай це нікому й не вдавалося, а тоді він знову шмигав у свій безпечний прихисток за диваном, де вже ніхто не повинен був його чіпати. Проте собака не знав про ці правила, і коли кролик сховався, він кинувся за ним і схопив його за дупу. Емілі вдалося якось розтиснути щелепи вівчарки й вивести її на вулицю, але кролик зазнав сильних ушкоджень. Зрештою, він одужав, проте відтоді страшенно боявся собак і тікав якнайдалі щойно бачив пса, навіть через вікно. На місці укусу в нього не росла шерсть, тож він соромився та постійно ховав його за шторою. Але найзворушливішим в усій цій історії було те, що кролик постійно намагався вийти за межі своєї, як би це сказати... фізіології чи що? За власні межі як кролика. Намагався стати більш розвиненою формою життя, такою, як коти. Цей кролик увесь час хотів бути з котами й бавитися з ними на рівних. Власне, більше нічого й не трапилося. Кошенята не хотіли жити в кублі, яке він для них звив, а собака не знав правил гри і вкусив його. Він прожив кілька років. Але хто б міг подумати, що якийсь кролик здатен розвинути настільки складну особистість? Скажімо, якщо ти сидів на дивані, а йому хотілося, щоб ти підвівся, аби самому там влягтися, він спершу починав штурхати тебе, а якщо ти й далі не вставав, то брався кусатися. Але зверни увагу на його прагнення й невдачі. Усе своє коротке життя він намагався. Без жодної надії на успіх. Утім, сам він цього не знав. Або ж знав і, попри це, не полишав своїх спроб. Хоч, власне, я не думаю, що він розумів. Йому просто дуже кортіло досягти цього. Для нього це була справа всього життя, адже він просто обожнював тих котів.
— А я думав, що ти не любиш тварин, — промовив Джейсон.
— Тепер уже ні. Лише не після стількох поразок і розчарувань. Точнісінько, як із тим кроликом. Він, звісно ж, зрештою помер. Емілі Фассельмен плакала за ним день у день. Упродовж цілого тижня. Я бачила, як вона страждала, і не хотіла, щоб зі мною трапилося щось схоже.
— Але просто так узяти й узагалі відмовитися від любові до тварин, щоб лише...
— Вони живуть надто мало. Надто в біса мало. Гаразд, визнаю, є люди, які після втрати улюбленої істоти не зупиняються й переносять свою любов на іншу. Але це боляче. Страшенно боляче.
— Але чому ж тоді любити так приємно? — Джейсон розмірковував про це впродовж усього свого дорослого життя: як тоді, коли розпочинав нові стосунки, так і тоді, коли їх завершував. І ще дужче задумався над цим тепер. Як через те, що трапилося з ним, так і через історію про кролика Емілі Фассельмен. Ця болісна мить... — ти любиш когось, але вони йдуть. Настає день, коли вони приходять додому й починають збирати речі. Ти запитуєш, що сталося, і вони відповідають, що їм трапилася краща нагода деінде. А тоді йдуть і зникають з твого життя назавжди. І ти до самої смерті носиш за плечима цей величезний лантух любові, який не маєш кому віддати. Якщо ж усе-таки знаходиш когось, кому можеш віддати свою любов, усе повторюється. Або ж ти дзвониш їм одного дня й кажеш: «Привіт! Це — Джейсон», — а вони такі: «Хто?» — і ти розумієш, що всьому кінець. Вони навіть не знають, хто ти в біса такий. Тож, мабуть, насправді вони цього так ніколи й не знали. Насправді ви ніколи й не були разом.
— Любити — це не просто хотіти іншу людину так, як тобі хочеться, скажімо, яку-небудь річ із крамниці. То лише бажання. Тобі хочеться, щоб ця річ була під рукою, хочеться забрати її додому й поставити десь у квартирі, мов лампу. Натомість любов це... — задумавшись, Рут на якусь мить замовкла. — Це немов батько, який рятує своїх дітей з охопленого полум’ям будинку, а сам при цьому гине. Коли любиш, то більше не живеш для самого себе, а починаєш жити для іншої людини.
— Хіба це добре? — Її слова не видалися Джейсону надто привабливими.
— Любов долає інстинкти. Інстинкти змушують нас боротися за виживання. Як тих полісменів, котрі оточують кампуси. Ми намагаємося вижити коштом інших. Кожен кігтями прокладає собі шлях нагору. Ось тобі хороший приклад — мій двадцять перший чоловік Френк. Наш шлюб протривав півроку. За цей час він розлюбив мене й став дуже нещасним. Натомість я й далі його любила і хотіла бути з ним, але це завдавало йому болю. Тож я його відпустила. Розумієш? Для нього так було краще, а оскільки я його любила, то для мене лише це й мало значення. Ти мене розумієш?