— Але що хорошого в тому, щоб діяти всупереч інстинкту виживання? — запитав Джейсон.
— Ти й справді хочеш почути відповідь?
— Авжеж.
— Бо інстинкт виживання врешті-решт все одно зазнає поразки. Ця істина правдива стосовно будь-якої живої істоти: крота, кажана, людини чи жаби... Навіть стосовно тих жаб, що курять сигари та грають у шахи. Тобі ніколи не досягти того, що вимагає від тебе інстинкт виживання. Зрештою, твоя боротьба завершується поразкою, ти помираєш і крапка. Зате любов дає тобі змогу просто розчинитися й спостерігати...
— Я ще не готовий розчинитися, — відказав Джейсон.
— Ти можеш розчинитися, відчуваючи спокійне, зріле, найдовершеніше задоволення, й радісно спостерігати за життям тих, кого любиш.
— Але вони також помруть.
— Так, — закусила губу Рут.
— Тому краще взагалі не любити, і тоді таке ніколи з тобою не трапиться. Не любити навіть тварин. Ні собак, ні котів. Як ти й сказала — ти їх любиш, а вони помирають. Якщо на людину так здатна вплинути смерть кролика...
Раптом перед очима Джейсона постало жахливе видіння: розтрощені кістки й волосся дівчини у закривавленій пащі невиразної, проте страшнішої за будь-якого пса, ворожої істоти.
— Але ти можеш оплакувати їхню смерть, — з тривогою вдивляючись в його обличчя, сказала Рут. — Джейсоне! Скорбота — це найпотужніша емоція, яку здатні відчувати дорослі, діти чи навіть тварини. Це хороше почуття.
— Ніфіга собі хороше! — грубо мовив Джейсон.
— Скорбота дозволяє забути про себе. Вийти за межі власної тісної шкаралупи. А ти не можеш відчути скорботу, якщо до цього не любив. Скорбота — це остаточний наслідок любові, оскільки це любов, яку ти втратив. Ти розумієш, про що я. Знаю, що розумієш. Просто не хочеш про це думати. Ось тобі повний цикл любові: любити, втратити, відчути скорботу, забути й полюбити знову. Джейсоне, скорбота — це усвідомлення, що врешті-решт тобі доведеться залишитися на самоті, і після цього уже нічого не буде, адже самотність — це остаточна доля кожної живої істоти. Це і є смерть, велетенська самотність. Пригадую, як я вперше покурила траву через бонг, а не в косяку. Дим був прохолодний, тож я не зрозуміла, скільки насправді вдихнула. І зненацька померла. Ненадовго, лише на кілька секунд. Усе зникло: і світ, і будь-які відчуття, навіть відчуття власного тіла та наявності тіла взагалі. І це не було схоже на відчуття усамітнення, бо ж зазвичай на самоті ти й далі отримуєш чуттєву інформацію, нехай навіть її джерелом є твоє власне тіло. Але тоді зникла навіть темрява. Усе просто щезло. Тиша. Порожнеча. Самотність.
— Мабуть, трава була просякнута якимось токсичним лайном. Тоді багато хто склеїв від цього ласти.
— Так, мені взагалі пощастило, що я повернулася до тями. Дивна річ: я багато разів курила траву й до того, але зі мною ніколи не траплялося нічого подібного. Тож після того випадку я курю лише тютюн. У будь-якому разі це аж ніяк не скидалося на втрату свідомості. Я не відчувала, що от-от упаду, адже нічому було падати. Тіло зникло... Та й падати не було на що. Усе довкола, включно зі мною, просто... — Рут махнула рукою, — зникло. Мов остання краплина з пляшки. А тоді фільм увімкнули знову. Художню стрічку, яку ми звикли називати реальністю. — Вона зробила паузу й затягнулася цигаркою. — Ти перший, кому я про це розповідаю.
— Тебе це налякало?
Рут кивнула.
— Усвідомлення несвідомості, якщо ти розумієш, про що я. Після смерті ми нічого не відчуватимемо, бо ж у цьому й полягає суть смерті — відсутність усього. Однак тепер, після того моторошного приходу, я вже зовсім не боюся смерті. Натомість відчувати скорботу — це померти й водночас лишатися живим. А отже, це найостаточніший та найвсеосяжніший досвід, який лише можливо пережити. Іноді я готова заприсягтися, що ми не створені для такого. Це вже занадто. Від усіх цих напружень і перенавантажень твоє тіло ледь не самознищується. Проте я хочу відчувати скорботу. Хочу плакати.
— Але чому? — Джейсон ніяк не міг цього збагнути. На його думку, цього слід було уникати. Щойно з’являється таке відчуття, варто негайно ж вшиватися до бісової матері.
— Скорбота дозволяє нам возз’єднатися з тим, що ми втратили, — сказала Рут. — Це процес злиття. Ти вирушаєш у подорож разом із річчю чи людиною, яких любиш і які, однак, відходять. Певним чином ти відділяєшся від себе й супроводжуєш їх, проходиш частину шляху разом із ними. Проводиш їх так далеко, як тільки можеш. Пригадую, колись у мене був собака, якого я дуже любила. Мені тоді було сімнадцять чи вісімнадцять. Ще трохи і я могла легально займатися сексом, так я це й запам’ятала. Мій собака захворів, тож ми повезли його до ветеринара. В лікарні сказали, що він з’їв щурячу отруту, й тепер усередині був просто кривавим місивом. Наступна доба мала стати вирішальною — виживе він чи ні. Я повернулася додому й спершу чекала, а тоді близько одинадцятої вечора відключилася. Ветеринар мав зателефонувати мені вранці й повідомити, чи Генк пережив ніч. Я прокинулась о пів на дев’яту й, чекаючи на дзвінок, намагалася зібратися з думками. Зайшовши до ванної, щоб почистити зуби, я побачила у лівому кутку кімнати Генка. Він неквапливо й поважно підіймався невидимими сходами. Я спостерігала, як він перетнув ванну кімнату по діагоналі, дістався верхнього правого кутка і, не спиняючись, зник. Генк жодного разу так і не озирнувся. І я зрозуміла, що він помер. А тоді вже задзвонив телефон, і ветеринар сказав, що мого собаки більше немає. Утім, я бачила, як він здирався вгору. Звісно ж, я відчула жахливу всеосяжну скорботу, але відчувши її, я вийшла за власні межі й рушила вслід за ним, нагору тими грьобаними сходами.
Якийсь час вони обоє мовчали.
— Але врешті-решт, — прочистивши горло, сказала Рут, — скорбота відпускає, і ти повертаєшся в цей світ. Хіба що без того, кого любив.
— Іти можеш це прийняти?
— Чорт забирай, а хіба ми маємо вибір? Ти плачеш і не можеш спинитися, адже пішовши за тим, кого любиш, ти ніколи повністю не повертаєшся. Шматочок твого пульсуючого тріпотливого серця лишається там назавжди. А на самому серці з’являється рана. Рана, що ніколи не загоїться. Якщо ж, оскільки таке траплятиметься в житті знову і знову, від твого серця не зостанеться більше нічого, ти втратиш здатність відчувати скорботу. От тоді ти будеш готовий померти сам. Ти зійдеш тими похилими сходами нагору, а хтось інший залишиться, щоб побиватися за тобою.
— На моєму серці немає ран, — мовив Джейсон.
— Якщо ти зараз мене залишиш, то саме така з’явиться на моєму. Просто тут і зараз, — хрипло, проте незвично стримано відказала Рут.
— Я побуду з тобою до ранку, — сказав він. Принаймні стільки часу знадобиться поліційній лабораторії, аби виявити, що його документи фальшиві.
«От тільки чи врятувала мене Кеті, а чи знищила? — подумав Джейсон. Він і справді не знав відповіді на це запитання. — Кеті, яка використовувала мене, і яка у свої дев’ятнадцять знає більше, ніж ми з тобою разом узяті. Більше, ніж ми дізнаємося за все життя, від колиски й аж до могили».
Мов умілий керівник психотерапевтичної групи, вона розклала його на найменші шматочки. Але навіщо? Невже для того, щоб дати йому змогу відродитися і стати сильнішим? Сумнівно. Хоча й імовірно. Не варто про це забувати. Він відчував до Кеті якусь химерну цинічну довіру, безмежну й непереконливу водночас. Одна половина його мозку вважала її найнадійнішою людиною у світі, настільки надійною, що це було майже неможливо описати словами, тоді як друга бачила у ній лише розпусну продажну хвойду, яка трахається з усіма направо й наліво. Йому ніяк не вдавалося скласти про неї цілісне враження. У його свідомості ці два образи накладалися одне на одного.