«Можливо, мені вдасться розібратися з моїми паралельними уявленнями про Кеті до того, як я звідси піду, — подумав він. — Тобто до ранку. Чи може зостатися ще на один день?.. Ні, це було б надто ризиковано. Але як добре працює поліція насправді? Навіть моє прізвище записали неправильно. А потім підтягнули чуже досьє. Що як вони й далі лажатимуть на кожному кроці? Можливо. А можливо, і ні».
Про поліцію в Джейсона також склалися суперечливі враження. І з ними він теж ніяк не міг розібратися. А тому, мов кролик Емілі Фассельмен, просто завмер на місці. Сподіваючись на те, що правила гри відомі всім: не можна знищувати істоту, яка не знає, що їй робити.
12
Четверо полісменів в сірій уніформі згуртувалися під світлом коридорної лампи, виготовленої з чорного заліза у формі свічки, на якій у нічній темряві мерехтів вічний вогник штучного полум’я.
— Зосталося лише дві, — майже нечутно проказав капрал. За нього говорили пальці, які ковзнули по списку винаймачів. — Місіс Рут Ґомен у двісті одинадцятій і Еліен Мафі у двісті дванадцятій. З якої почнемо?
— З Мафі, — відказав один із офіцерів, постукуючи в тьмяному світлі свинцево-пластиковим кийком по пальцях. До завершення операції залишалося зовсім трошки, і йому нетерпеливилося якомога швидше з усім цим покінчити.
— Отже, двісті дванадцята, — мовив капрал і потягнувся рукою до дзвінка. Аж раптом йому спало на думку смикнути за ручку.
Чудово. Шанси, що таке трапиться, були мізерними, проте їм пощастило. Двері виявилися незамкненими. Капрал зробив знак, щоб усі поводилися тихо, на мить усміхнувся й відчинив двері.
Полісмени побачили неосвітлену вітальню, недбало заставлену порожніми й напівпорожніми склянками, деякі стояли просто на підлозі. А також цілу купу найрізноманітніших попільничок, переповнених зіжмаканими пачками й недопалками.
«Цигаркова вечірка», — подумав капрал. Щоправда, уже закінчилась, і всі розійшлися по домівках. Імовірно, за винятком самого містера Мафі.
Капрал зайшов до квартири, повів туди-сюди ліхтариком, тоді спрямував його на двері в дальньому кінці кімнати, які вели вглиб цих невиправдано дорогих апартаментів. Ні звуку. Ані поруху. Тільки ледь чутне, віддалене й приглушене торохтіння ток-шоу на ввімкнутому на мінімальну гучність радіо.
Він рушив углиб кімнати, застеленої килимом, на якому було зображене вишите золотом сходження Річарда М. Ніксона на небеса, що супроводжувалося радісними співами згори й безвідрадним голосінням знизу. У кінці вітальні капрал наступив на зображення Бога, який із усмішкою зустрічав повернення Свого Другого Єдинородного Сина, і відчинив двері спальні.
На великому м’якому двоспальному ліжку лежав чоловік. З-під покривала виступали оголені руки та плечі. Поруч на стільці — звалений купою одяг. Звісно ж, це був містер Еліен Мафі. Спокійнісінько спить собі у власному ліжку. Однак містер Мафі був не сам. Поряд із ним, загорнувшись у пастельного кольору простирадла й скрутившись калачиком, спала ще якась особа, яку було важко розгледіти у темряві. «Мабуть, місіс Мафі», — подумав капрал і з суто чоловічої цікавості посвітив на неї ліхтариком.
Тієї ж миті Еліен Мафі, — якщо то, звісно, був він — заворушився. Розплющивши очі, чоловік рвучко звівся у ліжку, втупившись поглядом у полісменів та промінь світла, що бив із ліхтарика.
— Що? — тремтячим голосом нажахано прохрипів він, глибоко й судомно хапаючи ротом повітря, а тоді скрикнув: — Ні!
Вигукнувши це, Мафі раптом пірнув у темряву, кинувшись по щось, що, мабуть, лежало на столику біля ліжка. Блідий, волохатий і голий-голісінький, він відчайдушно намагався знайти якусь невидиму, проте, вочевидь, цінну для нього річ. Врешті-решт він знову сів на ліжко, важко дихаючи й стискаючи в руках ножиці.
— Це ще для чого? — запитав капрал, коли у світлі його ліхтарика зблиснув метал.
— Я вб’ю себе, — відказав Мафі. — Якщо ви не заберетеся і... не дасте нам спокій.
Він направив стулені ножиці до своїх темних від волосся грудей, під серце.
— Отже, це не місіс Мафі, — мовив капрал, знову спрямувавши ліхтарик на людину, що спала, згорнувшись калачиком під простирадлами. — Влаштували тут собі одне велике трах-бах-дякую-міс-тепер-ідіть-нах? Та ще й гуртом? Перетворили свою модну квартиру на мотельну кімнату?
Полісмен підійшов до ліжка і рвучко смикнув за простирадла.
Поряд із містером Мафі лежав голий стрункий юнак із довгим золотистим волоссям.
— Хай йому чорт! — вилаявся капрал.
— Ножиці в мене, — повідомив один із його людей і жбурнув інструмент під ноги капралу.
— Скільки цьому пацану років? — запитав капрал у містера Мафі, який тремтів, задихався й ні на мить не зводив з копів переляканих очей.
Хлопець уже прокинувся. Він також пильно дивився на полісменів, але не ворушився. Його ніжне й іще не до кінця сформоване обличчя не виказувало жодних емоцій.
— Тринадцять, — ледь не благально прохрипів містер Мафі. — За законом він уже досяг віку згоди.
— Можеш довести? — звернувся капрал до хлопця. Він відчував страшенну відразу. Гостру фізичну відразу, аж до нудоти. Ліжко було заплямоване й досі вогке від невисохлого поту та генітальних виділень.
— Документи у нього в гаманці, — важко видихнув Мафі. — У штанах на стільці.
— Тобто якщо пацану тринадцять, то це вже не вважається злочином? — запитав капрала один із полісменів.
— Дідько! — обурився інший. — Звісно ж, це злочин. Це збочений злочин. Пакуймо обох!
Зачекайте. Гаразд?
Капрал знайшов штани хлопця, попорпався в кишенях, відшукав гаманець, дістав його й переглянув документи. Точно. Тринадцять років. Він закрив гаманець і встромив його назад до кишені.
— Ні, — мовив капрал, і далі почасти насолоджуючись ситуацією. Вигляд оголеного присоромленого Мафі видавався йому кумедним, але водночас із кожною миттю полісмена охоплювала дедалі більша зневага до малодушності чоловіка, який до смерті злякався викриття. — Згідно з новою поправкою до статті 640.3 Кримінального кодексу неповнолітній, якому виповнюється дванадцять років, досягає віку згоди й має право на участь у сексуальному акті як із іншим неповнолітнім будь-якої статі, так і з дорослим будь-якої статі, однак лише з однією особою одночасно.
— Та це ж божевілля! — запротестував один із полісменів.
— Лише на вашу думку, — тепер уже сміливіше відказав Мафі.
— Але якого біса за це не саджають? Та ще й так, щоб на довше? — не вгавав полісмен, який стояв біля нього.
— З кодексів систематично прибирають усі злочини без жертв, — відповів капрал. — Цей процес триває вже протягом десяти років.
— Це? Це вважають за злочин без жертв?
— Розкажіть-но, чим вас так приваблюють юні хлопчики? — запитав капрал. — Поділіться секретом. Мене завжди цікавили такі скани, як ви.
— Скани? — невтішно скривившись, перепитав Мафі.— То ось хто я такий?
— Так називають тих, хто полює на неповнолітніх, аби вступити з ними в гомосексуальний контакт. Хоч це й законно, та все одно огидно. Хто ви за професією?
— Продаю уживані квібли.
— Якби ваші роботодавці дізналися, що ви — скан, то, мабуть, не захотіли б, щоб ви торкалися їхніх квіблів. Не після всього того, що ваші білі волохаті руки виробляли вночі. Чи не так, містере Мафі? Навіть продавцю уживаних квіблів не уникнути морального осуду, якщо він — скан. Попри те, що тепер це законно.
— У цьому винна моя матір, — відказав Мафі. — Вона завжди тримала батька під каблуком, бо він був слабким чоловіком.
— Скількох хлопчиків ви примусили до цього за останній рік? — запитав капрал. — Я серйозно. Ви завжди берете їх до себе лише на одну ніч? Так?
— Я кохаю Вена, — ледь ворушачи губами й втупившись поперед себе застиглим поглядом, проказав Мафі. — За якийсь час, коли мої фінансові справи налагодяться і я зможу його забезпечувати, то планую з ним одружитися.
— Хочеш, ми заберемо тебе звідси й відвеземо до батьків? — звернувся капрал до Бена.