— Він тут живе, — відказав Мафі, злегка шкірячись.
— Ні, я залишуся тут, — похмуро відповів хлопець. Він увесь тремтів. — Фігня якась! Можна мені хоча б укритися?
Бен роздратовано потягнувся по укривало.
— Тільки не галасуйте, — застеріг капрал і втомлено рушив до виходу. — Господи милосердний! Треба ж було прибрати таке з кодексу!
— Мабуть, тому, — тепер уже впевнено промовив Мафі вслід полісменам, які виходили зі спальні, — що деякі з ваших товстозадих генералів самі не гребують дітьми, але не хочуть втрапити за це за ґрати. Вони б не пережили скандалу.
Його вишкір перетворився на вдоволену хтиву посмішку.
— Сподіваюся, колись ви все-таки порушите закон, і вас загребуть. А я того дня саме буду на зміні й зможу особисто вас заарештувати, — відказав капрал.
Він прочистив горло й харкнув на містера Мафі. Прямо в його порожнє, заросле щетиною обличчя.
Полісмени мовчки подалися вітальнею повз недопалки, попіл, зіжмакані пачки з-під цигарок та напівпорожні склянки й вийшли в коридор. Грюкнувши дверима, капрал увесь затремтів і на якусь мить завмер на місці, відчуваючи сіру порожнечу в голові й відстороненість від усього зовнішнього світу.
— Квартира номер двісті одинадцять. Місіс Рут Ґомен, — урешті-решт проказав він. — Якщо підозрюваний Тавернер десь у цьому будинку, то він має бути там. Це остання квартира.
«Нарешті ми його схопимо», — подумав капрал.
Постукавши у двері 211-ї квартири, він зручніше перехопив свинцево-пластиковий кийок, щоб мати його напоготові, аж раптом зрозумів, що йому абсолютно начхати на його роботу.
— З Мафі ми вже познайомилися, — проказав він собі під ніс. — Погляньмо тепер, яка з себе ця місіс Ґомен. Гадаєте, вона виявиться кращою? Лишається сподіватися. На одну ніч із мене вже досить.
— Та після такого що завгодно видасться кращим, — похмуро зауважив полісмен, який стояв поруч.
Решта закивали головами, переступаючи з ноги на ногу й готуючись до зустрічі з людиною, чиї повільні кроки почулися за дверима.
13
— Я цілком певний, що можу розраховувати на сорок вісім годин на вулиці та двадцять чотири в тебе. А тому не бачу необхідності йти звідси просто зараз, — проказав Джейсон Тавернер у вітальні розкішних новесеньких апартаментів Рут Рей, розташованих у районі Файрфлеш у Лас-Вегасі.
«І якщо наш новий революційний принцип виявиться достовірним, то це припущення змінить ситуацію на мою користь, — подумав він. — Я опинюся в безпеці».
ТЕОРІЯ ЗМІНЮЄ...
— Я рада, що ти можеш лишитися зі мною, і ми матимемо час іще бодай трохи щиро порозмовляти як двоє цивілізованих людей, — мляво відказала Рут. — Хочеш ще чогось випити? Можливо, скотчу з колою?
ТЕОРІЯ ЗМІНЮЄ РЕАЛЬНІСТЬ, ЯКУ ВОНА ОПИСУЄ.
— Ні, — відмовився Джейсон і став вештатися кімнатою, прислухаючись до... він і сам не знав, до чого саме. Можливо, до відсутності звуків. Не було чутно ані торохтіння телевізорів, ані гупання ніг поверхом вище. Ані хоча б порнокорду, підключеного до квад-системи на повну гучність.
— У цих квартир доволі товсті стіни, так? — різко запитав він.
— Я ніколи нічого не чую.
— А тобі нічого не здається дивним? Не таким, як завжди?
— Ні, — Рут заперечно хитнула головою.
— Ах ти ж тупа хвойдо! — люто вилаявся Джейсон.
Ображена Рут розгублено вирячилась на нього.
— Я зрозумів. Вони вже вийшли на мене, — випалив він. — Прямо тут. У цій квартирі.
Почувся дзвінок у двері.
— Давай не будемо відчиняти, — затинаючись, швидко пробелькотіла перелякана Рут. — Я просто хочу посидіти й поговорити з тобою про приємні миті твого життя, про те, чого ти хочеш досягти, але й досі не досягнув... — вона замовкла, побачивши, що Джейсон рушив до дверей. — Певно, це сусід зверху. Він іноді заходить щось у мене позичити. Всілякі дивні речі. Наприклад, дві п’ятих цибулини.
Джейсон відчинив двері. На порозі стояло троє полісменів, направивши на нього зброєтрубки й кийки.
— Містер Тавернер? — запитав полісмен із шевронами капрала.
— Так.
— Задля вашої ж безпеки та блага ми беремо вас під варту. Прошу негайно піти з нами. Не розвертайтесь і не робіть жодних спроб уникнути контакту. Усі ваші речі, якщо вони у вас є, заберуть пізніше й доставлять туди, де ви на той час перебуватимете.
— Гаразд, — майже нічого не відчувши, погодився Джейсон.
Позаду нього пролунав здавлений крик Рут Рей.
— Міс, ви — також, — додав полісмен із шевронами, наставивши на неї кийок.
— Можна я візьму пальто? — боязко спитала вона.
— Ходімо!
Полісмен рвучко пройшов повз Джейсона, схопив Рут Рей за лікоть і витягнув за поріг.
— Роби, що він каже, — різко кинув їй Джейсон.
— Мене заберуть у табір примусової праці, — запхикала Рут.
— Ні, — відказав Джейсон. — Найімовірніше, вони тебе вб’ють.
— А ти справжній добряга, — зауважив один із полісменів без шевронів, поки Джейсон та Рут у супроводі поліції спускалися сходами з кованого заліза на перший поверх.
На парковці на них чекав поліційний бус, довкола якого, недбало опустивши зброю, стовбичило без діла кілька копів. Вони мали байдужий і знуджений вигляд.
— Ваші документи, — простягнувши руку, звернувся до Джейсона капрал.
— У мене семиденна поліційна перепустка, — відказав той. Тремтячими пальцями він дістав документ і передав його офіцеру.
— Ви добровільно підтверджуєте, що вас звати Джейсон Тавернер? — запитав капрал, пильно розглядаючи перепустку.
— Так.
Двоє полісменів вправно перевірили Джейсона на наявність зброї. Він мовчав і не чинив жодного опору, але й досі майже нічого не відчував. Лише безглуздо й безнадійно шкодував, що не вчинив так, як мав би вчинити, хоч і знав, що припускається помилки — не вшився з Лас-Вегаса й не подався кудись-інде. Власне, будь-куди.
— Містере Тавернер, — сказав офіцер, — Управління поліції Лос-Анджелеса попросило нас задля вашої ж безпеки й блага взяти вас під варту та безпечно і з належною опікою доставити вас до Поліційної академії в центрі Лос-Анджелеса, що ми зараз і зробимо. Чи є у вас скарги на те, як із вами поводилися?
— Ні, — відповів Джейсон. — Поки що ні.
— Тоді прошу вас увійти до заднього відсіку квіблобуса, — вказавши на відчинені дверцята, мовив полісмен.
Джейсон сів у машину.
Услід за ним до відсіку заштовхали Рут Рей. Щойно двері гримнули й замкнулися, вона одразу ж заплакала у темряві. Джейсон обійняв її і поцілував у лоба.
— Що ти накоїв? — прохрипіла вона крізь сльози своїм спитим голосом. — За що вони збираються нас убити?
— Ніхто не збирається вас убивати, міс, — сказав полісмен, який саме перелазив до них із кабіни. — Ми просто доправимо вас до Лос-Анджелеса. Ось і все. Заспокойтесь.
— Не люблю я Лос-Анджелес. Сто років там не була. Та я ненавиджу це місто, — схлипнула Рут, нестямно роззираючись довкола.
— Я теж, — мовив полісмен, замкнувши двері між заднім відсіком і кабіною й жбурнувши ключ крізь отвір своїм колегам. — Однак ми мусимо з цим змиритися. Він існує.
— А зараз вони, мабуть, перевертають мою квартиру догори дриґом, — захникала Рут. — Скрізь нишпорять, усе розбивають на друзки.
— Звісно, — байдуже відказав Джейсон.
Тепер у нього розболілася голова, і до горла підступила нудота. Він почувався втомленим.
— До кого нас везуть? — запитав він полісмена. — До інспектора Мак-Налті?
— Вочевидь, ні, — відповів балакучий коп, коли квіблобус із ревом злетів у повітря. — «Ті, хто при брамах сидить, вас обговорюють, і п’яниці співають про вас пісні»[12], тож з огляду на це генерал поліції Фелікс Бакмен прагне вас допитати. Це з Псалма 69, — пояснив він. — Я сиджу перед вами як Свідок Відродженого Єгови, який просто зараз «творить нові небеса й нову землю, і минуле вже не буде згадуватись і не прийде на серце». Книга пророка Ісаї, глава 65, вірші 13,17.
12
Тут і далі полісмен цитує Псалтир у тому варіанті, який використовують Свідки Єгови. Іноді текст адаптовано.