— Генерал поліції? — ошелешено перепитав Джейсон.
— Так кажуть, — люб’язно відповів схиблений на Христі молодий полісмен. — Не знаю, що ви там накоїли, але накоїли мабуть добряче.
Рут Рей і далі тихенько схлипувала у темряві.
— «Всяке тіло — трава», — мелодійно протягнув полісмен-фанатик. — Хоча радше низькопробний план. Дитя народилося нам, даний нам прихід. Нехай стане круте за рівнину, а на рівнині проросте дурман.
— Не маєш часом косячка? — поцікавився Джейсон.
— Ні, скінчилися, — полісмен загрюкав об металеву перегородку: — Гей, Ральфе, пригостиш нашого брата косячком?
— Тримай, — у віконці з’явилася зім’ята пачка «Ґолдіз», яку простягнула їм рука в сірому рукаві.
— Дякую, — сказав Джейсон, закурив і розвернувся до Рут: — Хочеш?
— Я хочу до Боба, — заплакала вона. — До свого чоловіка.
Джейсон сидів зсутулившись, мовчки курив і розмірковував.
— Не втрачайте віру, — промовив із темряви полісмен-фанатик.
— Чому ж? — поцікавився Джейсон.
— Табори примусової праці не такі вже й страшні. Під час підготовчого курсу нас возили в один із них. Там є душ, ліжка з матрацами й розваги на кшталт волейболу та мистецьких класів. Можна знайти собі хобі, опановувати якесь ремесло, наприклад, власноруч виготовляти свічки. А вашим родичам дозволено надсилати посилки. Раз на місяць вас можуть відвідувати члени родини або друзі, — розповідав полісмен. — До того ж ви маєте право обирати, до якої саме церкви ходити.
— Моя церква — це вільний відкритий світ, — уїдливо відказав Джейсон.
Після цього запала суцільна тиша, яку порушували тільки гуркіт двигуна літального апарата й схлипування Рут Рей.
14
Через двадцять хвилин квіблобус приземлився на дах Поліційної академії Лос-Анджелеса.
Відчуваючи закляклість у всьому тілі, Джейсон Тавернер виліз із відсіку, сторожко роззирнувся навкруги й втягнув носом сповнене смогу смердюче повітря. Під ним знову простягалася знайома жовтувата панорама найбільшого міста Північної Америки...
Він розвернувся, щоб допомогти Рут, але дружній фанатик уже зробив це замість нього.
Їх оточила група лос-анджелеських копів, з цікавістю їх розглядаючи. Вони мали розслаблений, допитливий і радісний вигляд. У жодному з них Джейсон не помітив ані крихти злоби. «Коли ти в їхніх руках, вони стають такими добросердими, — подумав він. — Ненависть і жорстокість вони проявляють лише тоді, коли тебе вистежують. Адже тоді в тебе ще є шанс утекти. А тепер його вже немає».
— Він намагався вчинити самогубство? — запитав лос-анджелеський сержант схибленого на Христі полісмена.
— Ні, сер.
«То ось чому він летів з нами в одному відсіку», — зрозумів Джейсон.
Йому таке навіть на думку не спало, як, мабуть, і Рут... Якщо він про це й думав, то хіба лиш як про грубий нікчемний показний жест, але ніколи не розглядав таку можливість серйозно.
— Гаразд, — сказав лос-анджелеський сержант наряду, який їх супроводжував. — Відтепер ми офіційно перебираємо на себе відповідальність за обох підозрюваних.
Вегаські копи заскочили в бус, і за мить той уже здійнявся в небо й полетів назад у Неваду.
— Сюди, — мовив сержант, різко вказавши в напрямку експрес-ліфта.
Лос-анджелеські полісмени видалися Джейсону дещо брутальнішими, суворішими й старшими за своїх вегаських колег. Хоча, можливо, це була всього лиш гра його уяви. Можливо, це означало лише те, що його відчуття страху зросло.
«Що сказати генералу поліції? — питав себе Джейсон. — Особливо тоді, коли всі твої теорії й пояснення щодо самого себе вже вичерпалися, і ти нічогісінько не розумієш, ні у що не віриш, а все решта загубилося десь у мороці. Біс із ним!» — втомлено подумав він і пірнув у невагомість труби експрес-ліфта разом із полісменами та Рут Рей.
На чотирнадцятому поверсі всі вийшли.
Перед ними стояв добре одягнений чоловік в окулярах без оправи, з перекинутим через руку пальтом і в гостроносих шкіряних оксфордах, у роті якого, як зауважив Джейсон, виблискували дві золоті коронки. На вигляд йому було вже за п’ятдесят. Високий, сивочолий, стрункий. Його бездоганно пропорційне аристократичне обличчя випромінювало природну доброзичливість. Він був зовсім не схожий на полісмена.
— Ви — Джейсон Тавернер? — запитав чоловік, простягнувши руку.
Джейсон машинально її потиснув.
— А ви можете спуститися вниз, — сказав генерал поліції Рут. — З вами ми поговоримо пізніше. Спершу я хочу поспілкуватися з містером Тавернером.
Полісмени повели Рут за собою, і навіть коли вона вже зникла за рогом, до Джейсона й далі долинали її нарікання. Тепер вони з генералом залишилися на самоті. Обоє були неозброєні.
— Мене звати Фелікс Бакмен, — мовив генерал, а тоді вказав на відчинені двері й коридор за ними: — Ходімо до мого офісу.
Розвернувшись, він пропустив Джейсона поперед себе в просторий кабінет зі стінами сіро-блакитних пастельних відтінків. Джейсон здивовано закліпав очима. Йому ще ніколи не доводилося бачити поліційну установу з цього боку. Він навіть не уявляв, що щось таке існує.
За мить, усе ще не вірячи в те, що відбувається, Джейсон всівся в шкіряне крісло, відкинувшись на м’яку спинку зі стирофлексу. Бакмен натомість не сів за свій масивний, майже недоладно громіздкий дубовий стіл. Він рушив до шафи, щоб повісити пальто.
— Я збирався зустріти вас на даху, — пояснив генерал. — А там о цій нічній порі вітер Сантана дує як скажений. Боюся застудити носові пазухи, — розвернувшись до Джейсона, він додав: — Я бачу в вас дещо, чого не помітив на чотиривимірному фото. Фотографії ніколи цього не передають. І це завжди як сніг на голову. Ну, принаймні для мене. Ви ж шостий, чи не так?
Насторожившись, Джейсон наполовину підвівся з крісла.
— Перепрошую, генерале, ви теж шостий? Усміхнувшись і зблиснувши золотими коронками, — цим дорогим анахронізмом, — Фелікс Бакмен підняв вгору руки й показав сім пальців.
15
За довгі роки роботи в поліції Фелікс Бакмен вдавався до цього трюку щоразу, як йому доводилося мати справу з шостим. Особливо він покладався на нього тоді, коли така зустріч відбувалася несподівано, як от цього разу. Загалом йому траплялося вже четверо таких осіб. І всі йому, зрештою, повірили. Це видавалося кумедним. Шості, які й самі були результатом євгеністичних експериментів, — до того ж таємних — виявлялися на диво наївними, щойно їм натякали на існування ще одно проекту, такого ж засекреченого, як і їхній.
Без цього трюку в очах шостого він лишався б просто ординаром. За таких несприятливих умов він аж ніяк не зміг би дати собі з ними ради. Проте, вдавшись до хитрощів, генерал змушував їх сприймати себе зовсім інакше. Лише в такий спосіб він міг впоратися з цими людьми, які за інших обставин не піддавалися жодному впливові.
Завдяки своїй вигадці генерал зводив нанівець фактичну психологічну перевагу, яку мали над ним шості. І це йому неабияк подобалося.
Якось у вільний час він сказав Еліс:
— Я здатний мислити краще за шостого приблизно протягом десяти-п’ятнадцяти хвилин. Але якщо розмова затягнеться на довше... — Бакмен демонстративно зім’яв придбану на чорному ринку пачку цигарок, в якій і досі лишалося дві сигарети, — то його підсилене поле візьме наді мною гору. Тому мені потрібне щось на кшталт лома, яким я міг би ламати їхні кляті зарозумілі мізки.
І врешті-решт він його знайшов.
— Але чому «сьомий»? — запитувала Еліс. — Якщо вже ти їх дуриш, то чому б не сказати, що ти «восьмий» чи «тридцять восьмий»?
— Це був би гріх марнославства. Я перебрав би міри. — Йому не хотілося повторити таку легендарну помилку. — Я скажу їм те, у що, як мені здається, вони готові повірити,— похмуро відказав генерал. І зрештою виявилося, що він мав рацію.