— Вони тобі не повірять, — мовила Еліс.
— Ще й як повірять, чорт забирай! Це ж їхній таємний страх, їхній bête noire[13]. Вони — шості у низці експериментів з модифікації систем ДНК і чудово розуміють, що якщо це змогли зробити з ними, то чому б не зробити цього й з іншими, до того ж на вищому рівні.
— Тобі варто рекламувати мило по телевізору, — апатичним, ледь чутним голосом відказала Еліс. Ото й уся її реакція. Якщо Еліс було на щось начхати, воно для неї просто не існувало. Було дивно, що їй так довго вдавалося уникати будь-яких наслідків такого ставлення... «Однак колись, — часто думав він, — час розплати таки настане: відкинута реальність повернеться й почне тебе переслідувати. Вона без попереджень навалюється на людину й зводить її з розуму».
А в Еліс, як неодноразово розмірковував Бакмен, таки була якась дивна, вкрай незвична з медичного погляду патологія.
Він відчував у ній цю патологію, проте йому ніяк не вдавалося чітко її означити. Утім, його здогадки здебільшого лишалися на рівні інтуїції. Генерал не надто всім цим переймався, оскільки любив свою сестру. Однак був цілком переконаний у своїй правоті.
І от тепер, зустрівшись із шостим на ім’я Джейсон Тавернер, Бакмен знову вдався до свого трюку.
— Нас було зовсім мало, — мовив він, сідаючи за громіздкий дубовий стіл. — Усього четверо. Один уже помер, тож лишилося троє. Але я й гадки не маю, де вони. Ми контактуємо одне з одним іще рідше, ніж ви, шості. Ну а ви не надто компанійські.
— Хто ваш мутер? — поцікавився Джейсон.
— Ділл-Темко. Як і ваш. Він був відповідальний за групи від п’ятих до сьомих, а тоді пішов у відставку. Як вам напевне відомо, він уже помер.
— Авжеж. Це стало для нас страшним ударом.
— Як і для нас, — якомога скорботнішим тоном відказав Бакмен. — Ділл-Темко був нашим батьком. Нашим єдиним батьком. Ви знали, що перед смертю він почав розробляти проект восьмої групи?
— Цікаво, якими б вони були?
— Це знав лише Ділл-Темко, — відповів генерал, відчуваючи, як його психологічна перевага над шостим зростає. Та вона все ще була надзвичайно хиткою. Одне хибне слово, один зайвий крок — і всьому кінець. Утративши, йому вже ніяк не вдалося б її повернути.
Бакмен ризикував, але йому це подобалося. Йому завжди подобалося грати майже без шансів на виграш, робити ставки наосліп. У таких випадках, як цей, генерал відчував величезну впевненість у власних силах. І він не вважав її вигаданою... Незважаючи на те, що сказав би шостий, якби дізнався, що він всього-на-всього ординар. Це його анітрохи не турбувало.
— Пеґґі, принесіть нам, будь ласка, кави, вершків, ну, і все інше. Дякую, — натиснувши на кнопку, сказав генерал, а тоді розслаблено відкинувся в кріслі й став уважно оглядати Джейсона Тавернера.
Той, хто хоч раз у житті зустрічав шостого, одразу зрозумів би, хто такий Тавернер. Потужний торс, сильні руки й спина. Міцний баранячий лоб. Утім, у більшості випадків ординари не здогадувалися, що мають справу із шостими. Їм бракувало його досвіду. Як і ретельно зібраних за роки роботи знань.
— Вони ніколи не підкорять і не керуватимуть моїм світом, — сказав якось Бакмен сестрі.
— У тебе немає світу. У тебе є лише офіс.
На цьому їхня розмова закінчилася.
— Містере Тавернер, як вам вдалося вилучити документи, картки, мікрофільми й навіть цілі досьє з усіх баз даних на планеті? — прямо запитав генерал. — Я намагався уявити, що для цього потрібно, але ні до чого не додумався.
Бакмен втупився у вродливе, але вже не молоде обличчя шостого й чекав на відповідь.
16
«Що мені йому сказати?» — запитував себе Джейсон, мовчки дивлячись на генерала поліції. Розповісти все як є? Це важко, адже насправді він і сам нічого не розумів.
«Однак, можливо, сьомому це під силу... Адже одному Богу відомо, на що він здатний. Тож ліпше я розповім йому все», — вирішив Джейсон.
Та не встиг він почати, як наштовхнувся на якусь внутрішню перепону. «Не хочу я йому нічого розповідати! — раптом усвідомив Джейсон. — Теоретично він може зробити зі мною все, що йому заманеться. Він генерал, у нього є влада і якщо він сьомий... Може, для нього взагалі не існує неможливого. Тож принаймні задля власного виживання варто надалі діяти з огляду на це припущення».
— Те, що ви шостий, — після тривалої мовчанки сказав Бакмен, — спонукало мене поглянути на цю ситуацію трохи інакше. Ви співпрацюєте з іншими шостими, так? — він не спускав із Джейсона суворого погляду, і той відчув незручність та збентеження. — Як на мене, ми отримали перший конкретний доказ того, що шості...
— Ні, — заперечив Джейсон.
— Ні? — перепитав Бакмен, і далі не зводячи з нього очей. — Інші шості із цим не пов’язані?
— Я знайомий лише з однією шостою. Гезер Гарт. Але вона вважає мене своїм знахабнілим фанатом, — відказав Джейсон. Його голос звучав деренчливо й роздратовано.
Бакмена це зацікавило. Він не знав, що знаменита співачка Гезер Гарт — шоста. Утім, якщо подумати, це видавалося цілком логічним. Хай там як, а йому ще ніколи не траплявся шостий жіночої статі. Він не так часто мав із ними справу.
— Якщо міс Гарт — шоста, — мовив генерал, — можливо, варто було б запросити сюди і її. На консультацію.
Поліційний евфемізм, який так легко злетів з його язика.
— Чому б ні? — люто відказав Джейсон. — Допитайте її з тортурами. Заарештуйте. Киньте в табір примусової праці.
«А ви, шості, не надто любите одне одного», — подумав Бакмен. Хоча генерал виявив цей факт уже давно, це завжди його дивувало. Елітна група осіб, штучно виведена на основі аристократичних кіл минулого, яка мала встановити й підтримувати моральні норми в усьому світі, практично розпалася, оскільки її члени не могли одне одного стерпіти. Він подумки засміявся й дозволив собі усміхнутися.
— Я вас розвеселив? — запитав Джейсон. — Ви мені не вірите?
— Неважливо.
Бакмен дістав із шухляди коробку сигар «Куеста Рей» і, скориставшись маленьким ножиком, відрізав кінчик однієї з них. Це був спеціальний сталевий ножик, призначений лише для такого завдання.
Джейсон Тавернер захоплено спостерігав за цим дійством з іншого боку стола.
— Бажаєте сигару? — запропонував генерал, простягаючи йому коробку.
— Я ще ніколи не куштував хорошу сигару, — відказав Джейсон. — Якби стало відомо, що я...
Він сам себе урвав.
— Відомо? — подумки настовбурчивши вуха, запитав Бакмен. — Відомо кому? Поліції?
Джейсон не відповідав. Однак його кулаки стиснулися, і він важко засопів.
— Чи існують верстви суспільства, де вас добре знають? — поцікавився генерал. — Наприклад, серед інтелектуалів у таборах примусової праці? Ну, ви розумієте, кого я маю на увазі, — тих, що розповсюджують мімеографовані рукописи.
— Ні.
— У такому разі, можливо, серед музикантів?
— Уже ні, — крізь зуби відповів Джейсон.
— Ви коли-небудь записували фонограми?
— Не тут.
Бакмен не зводив із нього пильного погляду. За довгі роки служби він досконало опанував це вміння.
— Тоді де? — запитав генерал таким тихим голосом, що його слова ледь-ледь можна було розчути. Він зробив так навмисне. Цей тон заколисував, заважаючи зрозуміти значення слів.
Однак Джейсон проігнорував його запитання і нічого не відповів. «Кляті вилупки ці шості, — роздратовано подумав Бакмен, розлютившись здебільшого на самого себе. — Не можна грати з ним у ці дурні ігри. З шостим це просто не працює. До того ж він будь-якої миті може викинути з голови мої слова і перестати вірити в мою генетичну перевагу».
Генерал натиснув кнопку на інтеркомі.
— Привезіть сюди міс Кетрін Нельсон, — наказав він Гербу Мейму. — Поліційну інформаторку, котра мешкає у Воттсі, в колишньому чорному кварталі. Здається, нам треба з нею побалакати.
— За півгодини буде тут.