— Дякую.
— Навіщо ви втягуєте її у цю справу? — хрипло запитав Джейсон.
— Вона підробила ваші документи.
— Вона знає про мене лише те, що я попросив їй написати на ідентифікаційних картках.
— І це була неправда?
Джейсон помовчав, а тоді заперечно похитав головою.
— Отже, ви існуєте.
— Не тут...
— Де ж тоді?
— Не знаю.
— Розкажіть мені, як вам вдалося вилучити дані з усіх серверів.
— Я цього не робив.
Після цих слів Бакмен відчув, як його пронизала надзвичайно потужна інтуїція. Вона стиснула його немов залізними лапами.
— Ви не вилучали інформацію з баз даних. Ви намагалися її туди ввести. Бо її там не було від самого початку.
Зрештою, Джейсон Тавернер ствердно кивнув.
— Гаразд, — мовив Бакмен, відчувши, як усередині нього спалахує осяяння, виявляючи цілий пласт нових сенсів. — Ви нічого не вилучали. Але має бути причина, чому ваших даних там не було. То чому ж? Ви щось про це знаєте?
— Так, — втупившись у стіл, відповів Джейсон. Його обличчя скривила потворна гримаса. — Мене не існує.
— Але колись ви існували.
— Так, — неохоче кивнув Джейсон. У його очах промайнув біль.
— Де?
— Я не знаю!
«Завжди все впирається в одне і те саме, — подумав Бакмен. — Я не знаю. Що ж, можливо, й справді не знає. Однак він таки полетів чомусь із Лос-Анджелеса до Вегаса й переспав із тією старою шкапою, яку вегасьці привезли сюди в бусі разом із ним. Можливо, мені вдасться витягнути щось із неї», — припустив генерал. Але інтуїція підказувала йому, що на це не варто було сподіватися.
— Ви вже вечеряли? — запитав він.
— Так, — відповів Джейсон.
— Але ж ви не відмовитеся скласти мені компанію? Я попрошу принести їжу сюди. — Бакмен знову скористався інтеркомом: — Пеґґі, вже так пізно... Замов нам два сніданки з того нового закладу, що нижче по вулиці. Тільки не з того, де ми раніше зазвичай обідали, а з нового. У них там іще на вивісці собака з головою дівчини. Називається «Барфіз».
— Слухаюсь, містере Бакмен, — відказала Пеґґі й поклала слухавку.
— Чому вони не називають вас генералом? — поцікавився Джейсон.
— Коли мене називають генералом, у мене з’являється таке відчуття, ніби мушу написати книжку про те, як захопити Францію, уникнувши війни на два фронти.
— І тому ви для них просто «містер»?
— Саме так.
— І вони вам це дозволяють?
— Для мене не існує жодних «вони». Окрім п’яти маршалів, які мешкають у різних частинах світу, але вони також наполягають, щоб їх називали «містерами».
«Хоч їм і кортить ще більше понизити мене у званні після всього, що я зробив», — подумки додав Бакмен.
— Але ж є ще й Директор.
— Директор ніколи мене не бачив. І ніколи не побачить. Як і вас, містере Тавернер. Проте вас узагалі ніхто не може побачити, адже, як ви правильно зауважили, вас не існує.
Незабаром до кабінету ввійшла жінка в сірій поліційній формі з їжею на таці.
— Я принесла те, що ви зазвичай замовляєте о такій порі, — сказала вона, ставлячи тацю на стіл. — Маленьку порцію хотсів із додатковою шинкою та ще одну з додатковою сосискою.
— Що вам більше до вподоби? — запитав Бакмен у Джейсона.
— А сосиска добре просмажена? — Джейсон нахилився, щоб поглянути. — Схоже, що так. У такому разі я візьму з сосискою.
— Десять доларів і золотий кінке за все, — сказала жінка-офіцер. — Хто з вас платитиме?
Бакмен дістав з кишені кілька купюр і дріб’язок.
— Дякую, — мовила жінка й вийшла з кабінету.
— У вас є діти? — поцікавився генерал.
— Ні.
— А в мене є. Син. Я покажу вам маленьке тривимірне фото, яке він мені надіслав.
Бакмен потягнувся до шухляди й дістав звідти мерехтливу прямокутну світлину — тривимірну, проте нерухому. Джейсон узяв її, підніс, як належить, до світла й побачив статичне зображення хлопчика в шортах і светрі, який босоніж біг полем, стискаючи в руці натягнуту мотузку, на кінці якої теліпався повітряний змій. Як і генерал, хлопчина мав коротке світле волосся та міцну, на диво широку щелепу. Вже в такому віці.
— Милий, — проказав Джейсон, повертаючи світлину.
— Йому так і не вдалося запустити того змія. Мабуть, ще надто малий. Або ж побоявся. Він неспокійна дитина. Певно тому, що так рідко бачиться зі мною та матір’ю. Наш син вчиться в школі у Флориді, а ми живемо тут. Звісно, це недобре. Отже, дітей у вас немає?
— Принаймні тих, про яких я знаю.
— «Тих, про яких я знаю»? — здивовано звів брови Бакмен. — Це слід розуміти так, що ви цим не надто переймаєтесь? Невже ви ніколи не намагалися довідатися? Як вам, мабуть, відомо, за законом батько зобов’язаний забезпечувати своїх дітей як у шлюбі, так і поза ним?
Джейсон кивнув.
— Що ж, — мовив генерал, ховаючи світлину до шухляди, — кожному своє. Але задумайтесь над тим, чого ви самі себе позбавили? Невже вам ніколи не доводилося любити дитину? Така любов ранить серце, обпалює саме осердя вашого єства, а від цього можна запросто померти.
— Я про це не знав.
— О, так. Моя дружина каже, що можна забути будь-яку любов, окрім любові до дітей. Тільки вона — однобока. Вона до вас не повертається. І якщо поміж вами й дитиною стане якесь жахіття, наприклад, смерть або брудне розлучення, — ви вже ніколи від цього не оклигаєте.
— Ну то й біс із ним! — махнув сосискою на виделці Джейсон. — Тоді ліпше взагалі не знати такої любові.
— Дозволю собі не погодитись, — сказав Бакмен. — Любити варто завжди, а надто — дитину. Адже це найсильніша форма любові.
— Розумію.
— Ні, нічого ви насправді не розумієте. Вам, шостим, цього ніколи не зрозуміти. Тому не варто про це навіть говорити.
Нахмурений, збентежений і роздратований генерал узявся порпатися в купі паперів, що лежали на столі. Однак поступово заспокоївся й повернув собі свою звичну впевненість. Утім, йому ніяк не вдавалося зрозуміти погляди Джейсона Тавернера. Для Бакмена дитина була важливішою за все на світі. Для нього син, а також любов до його матері, становили весь сенс його життя.
Якийсь час вони їли мовчки. Усе, що могло їх поєднувати, умить зникло.
— У цій будівлі є кафе, — врешті-решт сказав Бакмен, завершивши трапезу склянкою ерзац-напою «Тенґ», — але там труять їжу. Певно, всі тамтешні працівники мають родичів у таборах примусової праці й у такий спосіб нам віддячують.
Генерал засміявся. Однак жодна рисочка на обличчі Джейсона не ворухнулась.
— Містере Тавернер, — мовив Бакмен, витираючи рот серветкою, — я збираюся вас відпустити. Я вас не затримуватиму.
— Але чому? — здивовано витріщився на нього Джейсон.
— Бо ви нічого не порушили.
— Замовлення фальшивих документів — це злочин.
— Я маю право зняти з вас будь-яке обвинувачення. На мою думку, ви були змушені зробити це, опинившись у ситуації, про яку не хочете мені розповідати, але стосовно якої я вже маю певні здогадки.
— Дякую, — хвилинку помовчавши, сказав Джейсон.
— Але, — додав Бакмен, — за вами встановлять електронне стеження. Куди б ви не подались, відтепер ви вже ніде не будете самі. Хіба що у власних думках, але й це — не факт. Рано чи пізно ми допитаємо всіх, із ким ви підтримуватимете зв’язок або зустрічатиметесь... як, наприклад, міс Нельсон, яку зараз везуть сюди. — Нахилившись до Джейсона, він заговорив повільно й зосереджено, аби той його точно почув і зрозумів: — Я вірю, що ви не вилучали з баз даних жодної інформації, ані публічної, ані приватної. Я вірю, що ви не розумієте становища, в якому опинилися. Але... — голос генерала став помітно гучнішим, — рано чи пізно ви все зрозумієте, і коли таке трапиться, ми також хочемо про це дізнатися. А тому... ми завжди будемо поряд. Справедливо?
Джейсон підвівся.
— То всі сьомі мислять отак?
— Отак — це як?
— Миттєво й рішуче приймають надважливі рішення. Ну, от як ви. Мене вразило, як ви ставили запитання, як слухали — Боже мій, як ви слухали! — аж раптом узяли й дійшли непохитного та остаточного рішення.