— Не знаю, оскільки майже не контактую з іншими сьомими, — чесно відповів Бакмен.
— Дякую, — Джейсон простягнув руку, і генерал її потиснув. — І дякую за їжу.
Було схоже, що тепер Тавернер заспокоївся. Він опанував себе й відчув неабияке полегшення.
— То я можу просто піти? Як мені вийти на вулицю?
— Нам доведеться протримати вас до ранку Такі вже правила. Підозрюваних ніколи не відпускають посеред ночі. Після настання темряви на вулицях занадто небезпечно. Ми надамо вам кімнату з ліжком. Але доведеться спати одягненим... О восьмій ранку Пеґґі проведе вас до виходу з академії.
Бакмен натиснув кнопку на інтеркомі:
— Пеґ, відведіть містера Тавернера до камери й заберіть його звідти рівно о восьмій. Ви мене зрозуміли?
— Так, містере Бакмен.
Генерал розвів руками й усміхнувся.
— От і все.
17
— Містере Тавернер, пройдіть, будь ласка, за мною, — наполегливо мовила Пеґґі. — Одягніться, я зачекаю на вас біля виходу. Одразу за синьо-білими дверима.
Стоячи неподалік, генерал Бакмен слухав, як говорила дівчина. Йому подобався її приємний бадьорий голос, і він припускав, що Тавернеру цей голос подобався не менше.
— Ще одне, — зупинив Бакмен сонного Тавернера, який абияк накинув піджак і вже було рушив до синьо-білих дверей. — Я не зможу поновити вашу перепустку, якщо в майбутньому хтось її скасує. Розумієте? Вам треба звернутися до нас і написати офіційну заяву на отримання повного комплекту документів. А це означає, що вам доведеться пройти ретельний допит, але... — він штурхнув Джейсона в плече, — шостому таке під силу.
— Гаразд.
Джейсон вийшов із кабінету й опинився за синьо-білими дверима.
— Гербе, — проказав Бакмен у свій інтерком, — простежте за тим, щоб на нього почепили мікропередавачі й гетеростатичну боєголовку вісімдесятого класу. Аби ми повсякчас мали змогу спостерігати за ним і за необхідності ліквідувати.
— Голосовий жучок також? — уточнив Герб.
— Тільки якщо зможете вживити його в горло так, щоб він не помітив.
— Я доручу це Пеґ, — сказав Герб і від’єднався.
«Якби ми з Мак-Налті зіграли з ним у доброго й лихого полісменів, чи вдалося б нам дізнатися більше? — запитував себе Бакмен. — Навряд чи. Просто тому, що цей чоловік і справді нічого не знає. Нам варто зачекати, доки він сам до всього не докопається... і бути поруч — чи фізично, а чи за допомогою електроніки — коли це нарешті трапиться. Як я йому, власне, й сказав».
«Але мені й досі здається, що ми, цілком імовірно, натрапили на якусь химерну змову, яку задумала група шостих, — раптом усвідомив Бакмен. — Навіть попри те, що зазвичай вони терпіти одне одного не можуть».
Генерал укотре натиснув кнопку інтеркома:
— Гербе, встановіть цілодобове спостереження за поп-співачкою Гезер Гарт, чи як там вона себе називає. І дістаньте з Центральної бази даних досьє на всіх так званих «шостих». Зрозуміло?
— На цих файлах є відповідні помітки? — запитав Герб.
— Мабуть, ні, — похмуро відказав Бакмен. — Найімовірніше, ніхто про це не подумав десять років тому, коли Ділл-Темко був ще живий і наполегливо вигадував нові й дедалі химерніші форми життя. («Наприклад, нас, сьомих», — криво усміхнувся до себе генерал). А тепер, коли шості зазнали політичної поразки, до цього вже точно нікому немає діла. Чи не так?
— Авжеж, — погодився Герб. — Але я все одно спробую пошукати.
— Якщо на файлах є помітки, я хочу, щоб ви встановили цілодобове спостереження за всіма шостими. Але навіть якщо нам не вдасться виявити всіх, необхідно не спускати з ока бодай тих, про кого нам відомо.
— Слухаюсь, містере Бакмен, — сказав Герб і вимкнув інтерком.
18
— До побачення, містере Тавернер. Щасти вам! — сказала офіцер поліції Пеґ біля широкого центрального входу до величезної сірої будівлі академії.
— Дякую.
Джейсон на повні груди вдихнув ранкове повітря попри те, що воно було отруєне смогом. «Я вибрався, — сказав він собі. — Вони могли повісити на мене тисячу злочинів, але не зробили цього».
— Ну і що тепер, малий? — почувся поруч на диво басовитий жіночий голос.
Його ще ніколи в житті не називали «малим». Джейсон мав понад шість футів зросту. Він озирнувся й саме хотів щось сказати у відповідь, аж раптом роздивився постать людини, яка до нього звернулася.
Вона теж мала добрих шість футів зросту — в цьому аспекті вони були рівними одне одному. Однак, на відміну від нього, на ній були чорні обтислі штани, червона шкіряна сорочка з китицями, золоті сережки-кільця та пояс-ланцюг. А на ногах — туфлі на високих підборах. «Господи, — ошелешено подумав Джейсон, — де її батіг?»
— Ти це мені сказала? — перепитав він.
— Так, — усміхнулася вона, зблиснувши зубами, прикрашеними золотими зображеннями різних знаків зодіаку. — Перед тим як відпустити, вони почепили на тебе три цікавезні штучки. Я подумала, що тобі варто про це знати.
— Я знаю, — відказав він, намагаючись зрозуміти, хто ж вона така.
— Одна з них — мініатюрна воднева бомба, яку можна детонувати радіосигналом із цієї будівлі. Про це ти теж знав?
— Ні, — мовив Джейсон. — Не знав.
— Саме так він і залагоджує свої справи... Маю на увазі мого брата, — сказала вона. — Спершу зичливо й приязно розповідає тобі різні байки, мов цивілізована людина, а тоді, перш ніж ти ступиш за поріг, наказує комусь зі своїх підлеглих, — а їх у нього достобіса, — повісити на тебе все це барахло.
— Генерал Бакмен — твій брат?
Тепер він уже бачив між ними певну схожість. Тонкий видовжений ніс, високі вилиці, гарна витончена шия, мов на полотнах Модильяні. «Дуже аристократична зовнішність», — подумав Джейсон. Вони обоє справляли на нього неабияке враження.
Вочевидь, вона також сьома. Він знову насторожився, навіть відчув, як на потилиці настовбурчилося волосся, коли підійшов до неї.
— Я їх із тебе зніму, — сказала жінка, й далі виблискуючи золотою, як і в генерала Бакмена, усмішкою.
— Гаразд, — погодився Джейсон.
— Ходімо до мого квібла.
Вона плавно рушила до машини, а Джейсон незграбно поволікся за нею.
За мить вони вже сиділи на передніх ковшеподібних сидіннях.
— Мене звати Еліс.
— А мене — Джейсон Тавернер. Я співак і телезірка.
— Справді? Останній раз я дивилася телевізор, коли мені було дев’ять.
— Небагато втратила. — Джейсон і сам не розумів, сказав він це з іронією чи ні. Та й, правду кажучи, був занадто втомлений, щоб перейматися такими речами.
— Ця крихітна бомба завбільшки з зернину, — мовила Еліс. — Вона сидить у твоїй шкірі, мов кліщ. Навіть якби ти знав, що вона десь на тобі, то все одно не зміг би її знайти. Але я позичила в академії ось це. — Вона показала Джейсону схожий на трубку ліхтарик. — Він спалахне, якщо піднести його до вибухового пристрою.
Не гаючи часу, Еліс почала вправно, майже професійно водити ліхтариком по його тілу.
Лампа спалахнула над лівим зап’ястком.
— У мене також є інструменти, які вони зазвичай використовують для видалення таких штук, — сказала Еліс, діставши з сумки-поштарки невелику бляшану коробку, яку одразу відкрила. — Що швидше її вирізати, то краще, — промовила вона й вийняла з посудини якийсь гострий інструмент.
Протягом двох хвилин, час від часу обприскуючи рану анальгетиком, Еліс уміло вирізала бомбу з його руки. Врешті-решт та опинилася в неї на долоні. Як вона й казала, бомба була завбільшки з зернину.
— Дякую, що витягла колючку з моєї лапи, — сказав Джейсон.
Еліс весело розсміялася. Поклавши інструмент у коробку, вона закрила її й сховала до своєї великої сумки.
— Розумієш, він ніколи не робить цього власноруч. Завжди доручає комусь із підлеглих. Так він ніби може лишатися осторонь і не порушувати етичні норми, немовби він із цим ніяк не пов’язаний. Мені здається, що найбільше я ненавиджу в ньому саме це, — Еліс задумалася на мить і додала: — Я справді його ненавиджу.