— Є ще щось, що ти могла б із мене вирізати або зняти? — запитав Джейсон.
— Вони, а точніше Пеґ — вона в цьому справжня майстриня, — намагалися вживити тобі голосовий «жучок». Але не думаю, що він пристав. — Еліс уважно оглянула його шию. — Ні, нічого немає. Напевне, сам відвалився. От і добре. Можна не перейматися. На тобі ще є кілька мікропередавачів, але для того, щоб їх виявити, нам знадобиться стробоскоп.
Вона попорпалася в бардачку й дістала звідти стробо-диск, який працював на батарейках.
— Думаю, мені вдасться їх відшукати, — мовила Еліс, вмикаючи апарат.
Виявилося, що мікропередавач схований у його лівому манжеті. Еліс проштрикнула його шпилькою. На цьому проблему було вирішено.
— Щось іще? — запитав Джейсон.
— Можливо, мінікам. Це така крихітна телекамера, що транслює відео на монітори академії. Але я не помітила, щоб вони її на тебе чіпляли. Думаю, можна ризикнути й просто забити. — Мовивши це, Еліс розвернулася до Джейсона й пильно на нього поглянула. — Ти, до речі, хто?
— Неособа, — відповів він.
— Тобто?
— Тобто мене не існує.
— Фізично?
— Гадки не маю... — чесно відказав Джейсон.
«Можливо, якби я був відвертіший із її братом, генералом поліції, то йому вдалося б щось з’ясувати...» — подумав він. Зрештою, Фелікс Бакмен — сьомий. Що б це не означало.
А втім, генерал Бакмен і так рухався в правильному напрямку й багато до чого додумався. До того ж досить швидко — між сигарою та нічним перекусом.
— Отже, ти — Джейсон Тавернер. Чоловік, якого Мак-Налті так прагнув спіймати, але спіймав лише облизня. Людина, про яку ніде у світі немає жодної інформації. Ані тобі свідоцтва про народження, ані шкільних документів, ані...
— Звідки ти про все це знаєш?
— Я бачила звіт Мак-Налті, — безтурботно відказала Еліс. — У кабінеті Фелікса. Він мене зацікавив.
— Тоді навіщо запитувала, хто я такий?
— Мені було цікаво, що знаєш ти. Я прочитала, що думає про це Мак-Налті. Тепер захотіла почути твою думку. Антиполіцейську думку, як вони це називають.
— Мені нема чого додати до того, що відомо Мак-Налті.
— Неправда.
Тепер вона почала його допитувати. Точнісінько так само, як це нещодавно робив її брат. Тихий голос, неформальний тон, немовби вони обговорювали якісь звичайні речі, а тоді — пильний погляд прямо у вічі та граційні порухи рук, неначе під час розмови вона підтанцьовувала. Сама з собою. «Краса, що танцює з красою», — подумав Джейсон. Вона здалася йому фізично, сексуально привабливою. Попри те, що він наситився сексом, хтозна, можливо, й на кілька днів наперед.
— Гаразд, — визнав Джейсон. — Мені відомо більше.
— Більше, ніж ти розповів Феліксу?
Він завагався, і цим відповів на запитання Еліс.
— Авжеж, — сказала вона.
Джейсон знизав плечима. Це було очевидно.
— Як тобі така пропозиція: хочеш побачити, як живе генерал поліції? — бадьоро запитала Еліс. — Побувати в нього вдома? У його фортеці за мільярд доларів?
— І ти мене туди пустиш? — не повірив Джейсон. — Якщо генерал про це дізнається...
Він замовк. «Куди веде мене ця жінка? Вона наражає мене на страшенну небезпеку». Він відчував це всім своїм нутром, тож умить зосередився й насторожився. Його хитра натура пробудилася навіть на соматичному рівні. Саме його тіло розуміло, що зараз треба бути обережнішим, ніж будь-коли раніше.
— Ти можеш вільно заходити до його будинку? — запитав Джейсон, намагаючись заспокоїтися. Це прозвучало природно, без нотки чогось тривожного або незвичного.
— Чорт забирай! — мовила Еліс. — Та я з ним живу. Ми близнята. До того ж ми з ним дуже близькі. В інцестуальному плані.
— Я просто не хочу потрапити в пастку, яку ви приготували для мене з генералом Бакменом, — відказав Джейсон.
— Пастку, яку приготували ми з Феліксом? — різко розсміялася Еліс. — Та ми навіть яйця на Пасху разом пофарбувати не можемо. Ну ж бо! Летімо до будинку! Між нами кажучи, у нас там ціла купа всіляких цікавинок. Дерев’яні середньовічні шахи, стародавні англійські чашки з кістяної порцеляни. Кілька прекрасних старих американських марок, випущених Національною банкнотною компанією. Ти цікавишся марками?
— Ні.
— А зброєю?
— Трохи, — повагавшись, відповів Джейсон. Він згадав про свій пістолет. Уже вдруге за останню добу, і на те була причина.
— А знаєш, — змірявши його поглядом, проказала Еліс, — як на невисокого чоловіка ти непогано виглядаєш. Старший, ніж я люблю... але не набагато. Ти шостий, так?
Джейсон кивнув.
— То як? Хочеш побачити генеральську фортецю?
— Гаразд.
Якщо вони захочуть, то знайдуть його де завгодно, куди б він не подався. Як із мікропередавачем на манжеті, так і без нього.
Завівши квібл, Еліс Бакмен вивернула кермо, натиснула на педаль, і машина злетіла в повітря під прямим кутом. «Поліційний двигун», — зрозумів Джейсон. Удвічі потужніший, ніж у цивільних моделей.
— Я хочу, щоб ти дещо собі затямив, — проказала Еліс, оминаючи інші квібли. Вона поглянула на Джейсона, щоб пересвідчитися, що той її слухає. — Навіть не думай до мене клеїтися. Якщо спробуєш, я тебе вб’ю.
Вона поплескала себе по поясу, і він помітив заткнуту за нього поліційну зброєтрубку, яка виблискувала синьо-чорними барвами в променях вранішнього сонця.
— Зрозуміло й узято до уваги, — відказав Джейсон, враз відчувши себе незручно. Її вбрання зі шкіри й металу одразу йому не сподобалося. Воно недвозначно вказувало на сильні фетишистські нахили, які Джейсона ніколи не цікавили. А тепер ще й цей ультиматум. Яка в неї взагалі сексуальна орієнтація? Може, вона — лесбійка? Невже річ у цьому?
— Моє лібідо, усі мої сексуальні зацікавлення пов’язані з Феліксом, — спокійно промовила Еліс, немов відповідаючи на його німе запитання.
— Із твоїм братом? — неабияк здивувався Джейсон, відчуваючи, як його пробирає холод. — Як так?
— Ми вже п’ять років підтримуємо інцестуальні стосунки, — спритно маневруючи в щільному ранковому повітряному русі Лос-Анджелеса, мовила вона. — У нас є син. Йому три роки. Він живе з економкою й нянею в Кі-Весті у Флориді. Звуть його Барні.
— І ти розповідаєш усе це мені? — не вірячи своїм вухам, проказав він. — Людині, яку заледве знаєш?
— О, я дуже добре тебе знаю, Джейсоне Тавернере, — відповіла Еліс, піднявшись квіблом на смугу вище й збільшивши швидкість. На вильоті з Великого Лос-Анджелеса повітряний рух був уже не таким щільним. — Я багато років була твоєю фанаткою і щовівторка дивилася твоє вечірнє телешоу. Також у мене є твої записи, а одного разу я навіть чула, як ти виступав наживо в «Орчид Рум» у готелі «Сент-Френсіс», що в Сан-Франциско. — Вона усміхнулася на якусь мить. — Ми з Феліксом обоє колекціонери... зокрема я колекціоную й платівки Джейсона Тавернера. — Її різка навіжена усмішка зробилася ширшою. — Мені вдалося зібрати всі дев’ять.
— Десять,— тремтячим голосом прохрипів Джейсон. — Я випустив десять альбомів. Кілька останніх навіть зі світлопроекціями.
— У такому разі одного мені бракує, — визнала Еліс. — Ось, поглянь на задньому сидінні.
Розвернувшись, він побачив свій перший альбом «Тавернер і сумний-сумний блюз».
— Бачу, — відказав Джейсон, узявши платівку й поклавши її собі на коліна.
— Там є ще один. Мій найулюбленіший.
Джейсон озирнувся знову й знайшов затертий від частого прослуховування конверт із альбомом «Приємний вечір із Тавернером».
— Так, — сказав він. — Це мій найкращий.
— Бачиш? — зраділа Еліс. Квібл пірнув униз і по спіральній траєкторії почав опускатися над скупченням великих маєтків, що стояли, оточені деревами й газонами. — А ось і наш дім.
19
Розвернувши лопасті вертикально, квібл сів на асфальтований майданчик у центрі великої галявини. Джейсон не одразу помітив будинок: триповерховий, в іспанському стилі, з чорним залізним поруччям на балконах, устеленим червоною черепицею дахом, глинобитними або вкритими штукатуркою (йому не вдавалося розгледіти) стінами. Великий будинок, оточений мальовничими дубами, бездоганно вписувався в довколишнє середовище. Він зливався з деревами і травою й непомітно переходив із царства природи до світу, створеного руками людини.