— Але справді важливу річ, — повела далі Еліс, — Фелікс зробив для студентських кібуців під спаленими кампусами. Багатьом із них страшенно не вистачає їжі та води. Ти й сам про це, мабуть, знаєш. Студенти прокрадаються в міста, шукають, де б дістати продуктів, крадуть і грабують. Тим часом серед них є багато поліційних агентів, які закликають до останнього збройного протистояння з поліцією... Звісно ж, поліція та нацгвардія тільки на це й чекають. Бачиш, до чого я?
— Я бачу, — проказав Джейсон, — капелюха.
— Натомість Фелікс хотів уникнути стрілянини. Але для цього йому потрібно було забезпечити студентів продуктами. Розумієш?
— Капелюх — червоний. Як твої вуха, — промовив Джейсон.
— Як маршал поліції Фелікс мав доступ до звітів інформаторів щодо ситуації в кожному кібуці. Він знав, які з них потерпали від нужди, а які трималися. Його завдання полягало в тому, щоб віднаходити серед купи доповідних записок справді важливу інформацію: які кібуци перебували на межі загибелі, а які — ні. Коли він складав список тих, що опинилися у скруті, разом із іншими високопосадовцями вони вирішували, яких заходів слід ужити, щоб остаточно їх дотиснути. Капітулянтські заклики поліційних донощиків, саботування поставок їжі та води. Це призводило до відчайдушних — практично безнадійних — вилазок за території кампусів у пошуках допомоги. Наприклад, одного разу в Колумбійському університеті студенти вирішили захопити Трудовий табір ім. Гаррі С. Трумена, після чого звільнити й озброїти всіх в’язнів, але тоді навіть Фелікс мусив віддати наказ втрутитися. Хай там як, але саме Фелікс був відповідальний за планування тактичних дій, які застосовували до кожного з кібуців. І безліч разів рекомендував узагалі нічого не робити. Звісно ж, консерватори критикували його за це й вимагали його усунення, — Еліс витримала паузу. — Щоб ти розумів, тоді він обіймав посаду маршала.
— Твій червоний — просто фантастичний, — сказав Джейсон.
— Я знаю, — незадоволено стиснула губи Еліс. — Невже тебе аж так рве? Я намагаюся тобі дещо розповісти. Фелікса понизили в званні — з маршала до генерала — оскільки він робив усе можливе, щоб студенти в кібуцах мали чим помитися, що попоїсти й де виспатися, а також достатньо медикаментів для лікування хвороб. Те саме він робив і для таборів примусової праці, які перебували під його юрисдикцією. Тож тепер він просто генерал. Однак зрештою йому дали спокій. Вони заподіяли йому все, що змогли, але він і досі обіймає високу посаду.
— А як же ваш інцест? — запитав Джейсон. — А раптом... — він замовк, оскільки не міг пригадати кінець речення. — Раптом... — мабуть, це все, що він хотів сказати. Від усвідомлення того, що йому таки вдалося донести до Еліс свою думку, його обдало жаром люті. — Раптом... — повторив Джейсон, і внутрішній жар шалено запашів від щастя. Йому вдалося висловитися!
— Ти маєш на увазі, що трапилося б, якби маршали дізналися, що в нас із Феліксом є син? Хочеш знати, що вони зробили б?
— Вони ще зроблять, — проказав Джейсон. — Можеш увімкнути музику? Або дай мені...
Він знову замовк. Слова більше не потрапляли в мозок.
— Це ж треба! — мовив Джейсон. — Моя матір нізащо не могла би бути тут. Смерть.
— Гаразд, Джейсоне, — глибоко зітхнула Еліс.— Я більше не намагатимуся поговорити з тобою, доки ти не повернешся до тями.
— Говори.
— Хочеш побачити мої бондажні малюнки?
— Що це?
— Стилізовані малюнки. На них зображені зв’язані дівки та чоловіки, які...
— Можна я ляжу? Ноги не тримають. Мені здається, що моя права нога простягається аж до Місяця. Інакше кажучи... — Джейсон задумався. — Я зламав її, коли підводився.
— Ходи сюди.
Еліс крок за кроком провела його з кабінету до вітальні.
— Лягай на диван, — сказала вона. Доклавши неймовірних зусиль, Джейсон таки спромігся це зробити. — Я принесу тобі торазин. Він знешкодить мескалін.
— Це мескажах...
— Так... Куди ж я в біса його поклала? Я майже ніколи його не вживаю, але завжди тримаю під рукою... про всяк випадок... Чорт забирай, як тебе так розвезло від однієї капсули?! Я ковтаю одразу по п’ять.
— Бо ти — ненаситна.
— Я зараз повернусь. Тільки нагору збігаю.
Еліс рушила до дверей, розташованих удалині. Він дуже довго спостерігав, як вона зменшувалася... І як це їй вдалося? Джейсону здавалося неймовірним, що вона здатна зменшитися майже до точки й тоді просто щезнути. Від цього йому стало до біса страшно. Він зрозумів, що лишився сам, геть безпорадний. «Хто ж мені допоможе? — думав він. — Мені треба забратися подалі від цих марок, чашок, табакерок, бондажних малюнків, телефонних мереж і жаб’ячих лапок. Треба дістатися до квібла. Полетіти звідси у якесь знайоме місце. Можливо, в Лос-Анджелес до Рут Рей, якщо вони її відпустили. Або навіть до Кеті Нельсон. Ця жінка — це вже для мене занадто. А ще її брат. І їхній інцестний син у Флориді. Як там його звуть?»
Джейсон невпевнено підвівся й пошкандибав килимом, що з кожним кроком вибухав під ногами мільйонами крапель чистих барв, які він чавив своїми масивними черевиками, доки врешті не вперся у двері вітальні. Кімната довкола нього увесь цей час ходила ходором.
Сонячне світло. Він вийшов надвір.
Квібл.
Джейсон почвалав до машини.
Він заліз до кабіни й розгубився, побачивши незліченну кількість ручок, важелів, коліщат, педалей і циферблатів.
— Чому він не летить? — уголос запитав Джейсон. — Лети! — наказав він машині, похитуючись туди-сюди на водійському сидінні. — Невже вона мене не відпустить? — запитав він у квібла.
Ключі. Звісно, без ключів він нікуди не полетить.
На задньому сидінні лежала її куртка. Він бачив, як вона її туди клала. І її величезна сумка-поштарка. Ключі мають бути в ній. Саме так.
Дві платівки. «Тавернер і сумний-сумний блюз» та найкращий з його альбомів — «Приємний вечір...». Джейсон пововтузився якийсь час і таки зумів узяти до рук обидві платівки й перекласти їх на порожнє переднє сидіння. «Я маю докази, — подумав він. — Ось ці платівки та ще дещо в будинку. Воно у неї. Якщо я не знайду його тут, то більш ніде не зможу відшукати. Саме тут. І більше ніде. Навіть генерал Фелікс... Як там його? Навіть він не зможе його відшукати. Бо йому невідомо те, що знаю я».
Схопивши велетенські платівки, Джейсон помчав назад до будинку. Пейзаж навкруги стрімко поплив: високі деревоподібні організми взялися висмоктувати з солодкого блакитного неба повітря. Вони вбирали в себе воду і світло, пожираючи колір неба... Діставшись брами, він штовхнув її. Брама не піддалася. Кнопка.
Йому ніяк не вдавалося її знайти.
Треба поступово обмацати кожен дюйм. Немов у темряві. «Так, — подумав він, — довкола мене суцільна пітьма». Поклавши непосильно великі платівки на землю, Джейсон притулився до стіни й почав повільно обмацувати її гумоподібну поверхню. Нічого. Нічого.
Кнопка.
Він натиснув її, підхопив платівки з землі й став перед брамою, яка неймовірно повільно посунула вбік, поскрипуючи, ніби на знак протесту.
З’явився озброєний чоловік у коричневій формі.
— Треба було дещо забрати з квібла,— сказав Джейсон.
— Усе гаразд, сер, — відказав охоронець. — Я бачив, як ви виходили, й зрозумів, що ви ще повернетесь.
— Вона божевільна? — запитав Джейсон.
— Я не маю права це обговорювати, сер, — відступивши з проходу й торкнувшись козирка кашкета, відповів охоронець.
Двері будинку й досі були відчинені, як він їх і залишив. Джейсон пробрався всередину, спустився цегляними сходами й знову опинився у вітальні з її викривленою геометрією та височезною стелею, що сягала мільйонів миль.
— Еліс! — гукнув він.
Можливо, вона була тут? Джейсон уважно роззирнувся довкола. Як і під час пошуку кнопки, він поступово оглянув кожен найменший клаптик приміщення. Барна стійка з гарною горіховою шкатулкою для ліків... диван, крісла. Картини на стінах. Обличчя на одній із картин знущально вишкірилося до нього, але йому було байдуже — воно не мало змоги полишити стіну. Квад-фонограф...