Платівки. Треба їх прослухати.
Джейсон спробував підняти кришку фонографа, але та не піддавалася. «Чому? — не міг зрозуміти він. — Невже замкнена?» Ні, вона відсувалася вбік. Джейсон шарпнув кришку, й та від’їхала з таким жахливим скрипом, неначе зламалася. Тонарм. Голка. Він вийняв одну з платівок із конверта, поставив її на програвач і опустив голку. «Я вмію цим користуватися»,— сказав собі Джейсон і ввімкнув підсилювачі, переключивши їх у режим «фоно». Клацнув перемикачем доріжки. Тонарм піднявся. Платівка закрутилася так повільно, що було боляче на неї дивитись. У чому ж річ? Неправильно виставлена швидкість? Ні. Він перевірив. Тридцять три й одна третя. Тонарм загойдався, і запис обірвався.
Гучне шкрябання голки по канавці. Шум пилу, клацання. Звуки, характерні для старих квад-платівок. Вони так легко псувалися й зазнавали пошкоджень. Достатньо було на них лише дихнути.
Фоновий шум. Знову клацання.
Жодної музики.
Він підняв тонарм і перевів його трохи далі. Почувся гучний скрегіт голки, що торкнулася поверхні платівки. Джейсон зіщулився і став шукати регулятор гучності, щоб його прикрутити. Однак музики й далі не було. Його голосу також.
Мескалін почав відпускати. Він ураз відчув себе на диво, аж надміру тверезим. Друга платівка. Джейсон хутко вийняв її з конверта й поставив на програвач, забравши звідти першу.
Скреготіння голки по пластиковій поверхні. Фоновий шум. А також вже звичне торохтіння й клацання. Але так само жодної музики.
Платівки були чисті.
Частина третя
21
— Еліс! — гукнув Джейсон Тавернер.
Жодної відповіді. Невже це вплив мескаліну? Він відійшов від фонографа й незграбно рушив до дверей, за якими зникла Еліс. Довгий коридор, килим із високим ворсом. У кінці коридору — сходи з чорними залізними перилами, що вели на другий поверх.
Джейсон якомога швидше попростував коридором до сходів, а тоді сходинка за сходинкою піднявся нагору.
Другий поверх. Фойє зі старовинним столом роботи Геппелвайта, на якому було навалено цілу купу журналів «Бокс». Як не дивно, Джейсон звернув на них увагу. Цікаво, хто ж читав такий масовий порнографічний низькопробний журнал, як «Бокс»? Фелікс? Еліс? Чи обоє? Він рушив далі, і досі — звісно ж, через мескалін — зауважуючи найдрібніші деталі. Ванна кімната. Певно, вона там.
— Еліс! — сердито покликав Джейсон.
Піт із чола крапав йому на носа й стікав по щоках. Від надміру емоцій, які вирували в його тілі, його пахви геть зіпріли.
— Чорт забирай! — крикнув він до Еліс, хоча й досі її не знайшов. — На тих платівках немає музики, там немає мого співу. Це фальшивки. Так?
«Чи, може, це все через мескалін?» — подумки засумнівався Джейсон.
— Я маю знати! Увімкни їх, якщо з ними все гаразд. Чи в тебе фонограф не працює? Проблема в цьому? Може, у нього зламалася голка, штифт чи як там воно називається?
«Таке трапляється, — подумав він. — Можливо, голка не діставала до дна канавок».
Джейсон штовхнув напівпрочинені двері. Спальня з незастеленим ліжком. На підлозі — матрац зі спальним мішком. Купка предметів для чоловічої гігієни: крем для гоління, дезодорант, бритва, лосьйон після гоління, гребінець... «Тут був гість, — подумав він,— але вже пішов».
— Є тут хто? — гукнув Джейсон.
Тиша.
Він побачив ванну кімнату. За напівпрочиненими дверима виднілася неймовірно старовинна ванна на пофарбованих ніжках у формі лев’ячих лап. «У них тут усе стародавнє, навіть ванна», — подумав Джейсон. Оминаючи решту дверей, він пошкутильгав коридором до неї й розчахнув двері навстіж.
На підлозі лежав скелет.
На ньому були чорні блискучі штани, шкіряна сорочка та пояс-ланцюг із залізною бляхою. Біля кісток стіп валялися туфлі на високих підборах. Від черепа й досі тягнулося кілька жмутків волосся, але окрім них не лишилося більше нічого. Ані очей, ані плоті. Навіть кістки вже пожовтіли.
— Господи,— похитнувшись, проказав Джейсон.
В очах потемніло, й він відчув, що втрачає рівновагу. Тиск у його середньому вусі повсякчас змінювався, тож кімната безгучно оберталася, мов чортове колесо в луна-парку.
Заплющивши очі, Джейсон притулився до стіни, якийсь час зачекав, а тоді знову поглянув на підлогу.
Вона померла. Але коли? Скільки відтоді минуло часу? Сто тисяч років? Кілька хвилин?
І що спричинило її смерть?
Може це й досі дія мескаліну? Чи все це відбувається насправді?
Так, насправді.
Нахилившись, він торкнувся прикрашеної китицями шкіряної сорочки. На дотик шкіра виявилася м’якою й гладенькою. Вона не розклалася. Час ніяк не вплинув на її одяг. Це точно щось означало, але Джейсон не розумів, що саме. «Час подіяв лише на неї», — подумав він. Все решта в будинку залишилося таким, як і було. Отже, справа не в мескаліні. Однак він не міг бути в цьому певним.
Мерщій униз! Треба забиратися звідси.
Усе ще ледь тримаючись на ногах, а тому зігнувшись, мов якась химерна мавпа, Джейсон невпевнено пошкутильгав коридором до сходів. Спираючись на чорні залізні перила, він перестрибнув одразу через дві чи три сходинки, перечепився й упав, але одразу підхопився і знову якось зумів звестися на ноги. Серце гупало так, що здавалося, ніби от-от вирветься з грудей, а перетруджені легені надувалися й здувалися, наче ковальські міхи.
Джейсон квапливо подався через вітальню до виходу, аж раптом, сам не розуміючи навіщо, але відчуваючи, що це важливо, схопив обидві платівки, запхав їх до конвертів і вибіг із ними надвір під тепле й яскраве полуденне сонце.
— Вже йдете, сер? — побачивши захеканого Джейсона, запитав охоронець у коричневій формі.
— Мені зле, — відказав той.
— Мені шкода, сер. Вам щось принести?
— Ключі від квібла.
— Зазвичай міс Бакмен залишає ключі в замку запалювання.
— Їх там немає, — сказав Джейсон, і досі важко дихаючи.
— Піду спитаю в міс Бакмен, — мовив охоронець.
— Не треба, — відказав Джейсон.
«Однак якщо все це лише мескалінове марення, то, може, так буде й краще?» — одразу спало йому на думку.
— Не треба? — перепитав охоронець і одразу перемінився на обличчі. — Стійте, де стоїте! Ані кроку в бік квібла!
Розвернувшись, він кинувся до будинку.
Джейсон стрімголов помчав по траві до асфальтованого майданчика, на якому стояв квібл. Невже ключі й справді в замку запалювання? Ні. В сумці? Він схопив її й витрусив увесь вміст на сидіння. Безліч речей, але жодних ключів. Аж раптом його слух пронизав страшний крик.
За браму вискочив охоронець із перекошеним обличчям. Він став до Джейсона боком, обома руками наставив на нього пістолет і вистрілив. Однак схибив. У нього надто тремтіли руки.
Вибравшись назовні з іншого боку квібла, Джейсон побіг заточуючись по густій вологій траві до найближчих дубів.
Охоронець вистрілив ще раз. І знову схибив. Джейсон почув, як той вилаявся. Спершу охоронець спробував його наздогнати, тоді розвернувся й чимдуж побіг назад до будинку.
Діставшись дерев, Джейсон почав продиратися крізь сухий підлісок. Довкола затріщало гілля. Попереду височіла цегляна стіна... Що там казала Еліс? Із уламками скла нагорі? Пробираючись крізь густі зарослі, він посунув уздовж стіни й зненацька натрапив на зламані дерев’яні ворота. Ті виявилися напівпрочиненими — за ними виднілася вулиця та інші будинки.
«То був не мескалін», — усвідомив Джейсон. Охоронець також це побачив. Як вона там лежала. Той древній скелет. Немовби пролежав там не один рік.