На протилежному боці вулиці якась жінка з цілою купою пакунків у руках саме відчиняла дверцята свого фліпфлепа.
Джейсон подався через вулицю, намагаючись змусити мозок запрацювати й побороти рештки мескалінового кошмару.
— Міс? — хапаючи ротом повітря, промовив він.
Заскочена зненацька жінка поглянула на нього. Молода, дебела, але з розкішним темно-рудим волоссям.
— Так? — нервово сказала вона, не зводячи з Джейсона очей.
— Мене отруїли якимось токсичним наркотиком, — промовив Джейсон, намагаючись говорити спокійно. — Чи не погодитесь відвезти мене в лікарню?
У відповідь — ані слова. Вона мовчки дивилася на нього широко розплющеними очима. Джейсон також більше нічого не казав. Просто стояв перед нею й чекав, важко дихаючи. Так чи ні? Мала ж вона щось відповісти.
— Я... не надто добре кермую, — проказала жінка. — Лише минулого тижня отримала водійське посвідчення.
— У такому разі за кермо сяду я, — мовив Джейсон.
— Але я з вами не полечу.
Жінка позадкувала, притискаючи до себе погано запаковані в коричневий папір посилки. Вочевидь, саме збиралася на пошту.
— Тоді дайте мені ключі, — простягнув руку Джейсон, очікуючи.
— Але ви можете втратити свідомість, і тоді мій фліпфлеп...
— Ну, то летімо разом.
Вона віддала йому ключі й боязко залізла на заднє сидіння. Джейсон, у якого одразу відлягло від серця, всівся за кермо, вставив ключі в запалення, завів двигун, і їхній фліпфлеп на максимальній швидкості, що сягала сорока вузлів, одразу злетів у небо. Джейсон чомусь зауважив, що це був дуже дешевий фліпфлеп — «Форд Ґрейгаунд». Бюджетна модель. І до того ж не нова.
— Вам дуже боляче? — стривожено запитала жінка. У дзеркалі заднього виду її обличчя й досі виглядало стурбованим, ба більше, воно виражало паніку. Вона взагалі не розуміла, що відбувається.
— Ні, — відповів Джейсон.
— Що то був за наркотик?
— Мені не сказали.
Тепер він уже практично не відчував дії мескаліну. Дякувати Богу, його фізіологія шостого виявилася достатньо сильною, щоб із цим упоратися. Думка про керування повільним фліпфлепом посеред щільного повітряного руху Лос-Анджелеса під дією мескаліну аж ніяк не видавалася йому привабливою. «Та ще й під такою дозою! — розлючено подумав Джейсон. — Що б вона там не казала».
Вона... Еліс. «Чому ті платівки виявилися чистими? — подумки запитував він у себе.— До речі, де вони?» Джейсон стривожено озирнувся довкола. Ось! На сидінні поруч. Він машинально кинув їх туди, сідаючи у фліпфлеп. Тож із ними все гаразд. Можна буде спробувати поставити їх на іншому фонографі.
— Найближчий шпиталь — це лікарня Святого Мартіна на перетині Тридцять п’ятої та Вебстер, — промовила жінка. — Вона невеличка, але я видаляла там бородавку, і тамтешні лікарі видалися мені зичливими та сумлінними.
— Отже, туди ми й полетимо, — відказав Джейсон.
— А вам зараз гірше чи краще?
— Краще.
— Ви вийшли з будинку Бакменів?
— Так, — кивнув він.
— А це правда, що вони брат і сестра? Я маю на увазі...
— Вони близнята.
— Це я розумію. Але знаєте, поводяться вони якось дивно. Коли ви бачите їх разом, то складається враження, наче перед вами подружжя. Вони цілуються й тримаються за руки. Він дуже шанобливо до неї ставиться. Але іноді вони страшенно сваряться. — На якусь мить жінка замовкла, а тоді нахилилася вперед і сказала: — Мене звати Мері Енн Домінік. А вас?
— Джейсон Тавернер, — відповів він, хоч це й нічогісінько не означало. Після того, як на мить йому здалося, що... Однак голос жінки знову збив його з думки.
— Я гончарка, — сором’язливо сказала вона. — А це горщики, які я везу на пошту, щоб розіслати по крамницях Північної Каліфорнії, зокрема в «Ґампс» у Сан-Франциско та «Фрейзерз» у Берклі.
— У вас добре виходить? — поцікавився Джейсон; утім, майже всі його думки зосередилися в іншому часі, а саме на тій миті, коли він відчинив двері ванної кімнати й побачив на підлозі її, тобто скелет. Він майже не чув голосу міс Домінік.
— Я докладаю зусиль. Хоча хтозна. Хай там як, але ж продаються.
— У вас сильні руки, — сказав Джейсон, аби сказати бодай щось. Він і досі підтримував розмову напівмашинально, неначе в цьому процесі була задіяна лише незначна частина його свідомості.
— Дякую, — відказала міс Домінік.
Запала мовчанка.
— Ви пролетіли лікарню. Потрібно повернутися й звернути трохи ліворуч.
В її голосі знову з’явилася колишня стривоженість.
— Ви й справді летите в лікарню чи це якийсь...
— Не бійтеся, — мовив Джейсон, цього разу зосередивши всю свою увагу на тому, що каже, й доклавши неабияких зусиль, щоб його голос звучав заспокійливо й приязно. — Я не студент-утікач. Я також не втік із табору примусової праці. Однак, — він повернув голову й зазирнув їй прямісінько у вічі, — я в біді.
— То ви не отруїлись наркотиком? — запитала вона таким тремтячим голосом, немовби щойно справдився її найбільших страх, який не давав їй спокою усе життя.
— Я приземлюсь, — відказав Джейсон. — Так ви почуватиметеся безпечніше. Ми вже достатньо далеко відлетіли. Прошу вас, не треба боятися. Я не завдам вам шкоди.
Однак ошелешена жінка й далі сиділа нерухомо і чекала... а втім, на що вона чекала, не знав ані він, ані вона сама.
Джейсон приземлився біля бордюра на людному перехресті й одразу ж відчинив дверцята. Але раптом вирішив іще на хвилинку затриматися у фліпфлепі й розвернувся до міс Домінік.
— Будь ласка, вийдіть, — її голос дрижав. — Я не хочу видатися неввічливою, але мені справді страшно. Ви ж чули про цих очманілих від голоду студентів, яким якось вдається пробратися за зведені довкола кампусів барикади...
— Послухайте мене! — різко урвав він її.
— Гаразд, — вона втихомирилася, слухняно, хоча й із острахом, всілася на сидінні, поклавши руки на пакунки, які тримала на колінах, і чекала, що станеться далі.
— Не варто так легко лякатися, — сказав Джейсон. — Інакше життя для вас буде нестерпним.
— Я розумію, — покірно кивнула жінка, слухаючи його з такою зосередженістю, ніби сиділа на лекції в коледжі.
— Ви завжди боїтеся незнайомців?
— Гадаю, що так. — Вона знову кивнула. Цього разу так, немовби Джейсон її за щось шпетив. Хоча, в певному сенсі, так і було.
— Страх може змусити вас накоїти більше помилок, ніж ненависть чи ревнощі. Якщо ви боїтеся, то не живете по-справжньому. Боятися — означає повсякчас носити у собі якийсь тягар, який ви не можете ні з ким розділити.
— Здається, я розумію, про що ви, — сказала Мері Енн Домінік. — Приблизно рік тому я почула, як хтось страшенно загрюкав у двері мого помешкання. Я сховалася у ванній, зачинилася там і вдала, що мене немає вдома, бо подумала, що хтось хоче увірватися в мою квартиру... але пізніше дізналася, що в сусідки зверху застрягла в раковині рука. У неї раковина «Діспоузалл», ви ж розумієте? Туди впав ніж, а сусідка спробувала його дістати й не змогла витягнути назад руку. А у двері стукав її маленький син...
— Отже, ви розумієте, про що я? — перебив її Джейсон.
— Так. Я б хотіла бути іншою. Чесно. Але я все одно така.
— Скільки вам років?
— Тридцять два.
Відповідь його здивувала. З вигляду вона здавалася набагато молодшою. Вочевидь, вона так ніколи по-справжньому й не подорослішала. Джейсону стало її шкода. Як же важко їй, мабуть, було пустити його за кермо свого фліпфлепа. До того ж її страх був небезпідставний — просячи допомоги, Джейсон її обманув.
— Ви дуже хороша людина, — сказав він їй.
— Дякую, — шанобливо й трохи зніяковіло відказала міс Домінік.
— Бачите оту кав’ярню? — запитав Джейсон, вказавши на сучасне й доволі людне кафе. — Зайдімо туди. Я хотів би з вами поговорити.
«Мені конче треба з кимось поспілкуватися, — подумав він. — Хай я і шостий, але якщо цього не зроблю, то в мене просто з’їде дах».
— Але, — занепокоєно запротестувала вона, — мені потрібно відвезти посилки на пошту до другої, інакше їх не відправлять сьогодні до Затоки.