— Я добре з усім цим впорався, — заплющивши очі від болю, проскреготів Джейсон. — Хоч і не досить добре. Не вистачило якоїсь дещиці.
Розплющивши очі, він побачив, що Гезер плаче.
— Невже все настільки погано?
Потягнувшись, Джейсон узяв її за руку, й коли вона стиснула його пальці, він відчув у цьому стисканні любов. А тоді все зникло. Зостався тільки біль. І більше нічого: ані Гезер, ані лікарні, ані санітарів, ані проблиску світла. І жодного звуку. Це була мить вічності, і вона поглинула його до останку.
2
Світло знову просочилося крізь повіки, і перед його заплющеними очима постала підсвічена червона пелена. Він розплющив очі й підвів голову, намагаючись роззирнутися. Сподівався побачити Гезер або лікаря.
Проте він лежав у кімнаті сам. Навколо ні душі. Комод із тріснутим дзеркалом, із засмальцьованих стін стирчать потворні старі світильники. А десь неподалік неугавно кричить телевізор.
Це не лікарня.
І Гезер із ним немає. Він відчув її відсутність і цілковиту порожнечу, що зосталася замість неї.
«Господи, — подумав він, — що ж трапилося?»
Біль у грудях минув, але з ним зникло й багато іншого. Тремтячими руками він відкинув заяложену шерстяну ковдру, сів і спантеличено потер чоло, збираючись із силами.
Це готельний номер, зрозумів він. Брудний дешевий вошивий притулок для пияків. Ані штор, ані ванної. Схожий на ті, в яких він мешкав багато років тому, на початку своєї кар’єри. Коли його ще ніхто не знав, і в нього зовсім не було грошей. У ті похмурі дні, згадки про які він завжди щосили намагався витіснити зі своєї пам’яті.
Гроші. Він обмацав свій одяг і виявив, що замість лікарняної накидки на ньому знову був його шовковий костюм ручного крою, хоч і добряче пом’ятий. А у внутрішній кишені піджака лежала пачка банкнот великими купюрами, гроші, з якими він планував податися до Вегаса.
Ну, хоча б це на місці.
Він поспіхом роззирнувся в пошуках телефона. Звісно ж, у номері його не було. Утім, мав би бути в фойє. Але кому зателефонувати? Гезер? Елу Бліссу, його агенту? Морі Манну, продюсеру його телешоу? Біллу Волферу, його адвокату? Чи, може, усім їм одразу і якомога швидше?
Йому насилу вдалося підвестися. Похитуючись, він стояв посеред кімнати й лаявся, не в змозі збагнути причину свого гніву. Ним керував якийсь тваринний інстинкт. Джейсон готував себе — своє сильне тіло шостого — до бою. Однак він не знав, хто його ворог, і це лякало. Уперше на своїй пам’яті він відчув паніку.
«Чи багато минуло часу?» — подумав він. Хтозна. Відчуття часу він втратив. Надворі був день. За брудною шибкою в небі гучно проносилися квібли. Джейсон зиркнув на годинник: о пів на одинадцяту. То й що? Могла минути тисяча років, і він про це не здогадався б. Годинник тут не зарадить.
А от телефон — так. Джейсон вийшов у запилюжений коридор, відшукав сходи, обережно, сходинка за сходинкою, зійшов донизу, тримаючись за поручень, і врешті опинився в порожньому фойє зі старими обдертими кріслами.
Добре, хоч знайшовся дріб’язок. Він закинув у щілину золотий долар і набрав номер Ела Блісса.
— Бюро пошуку талантів Блісса, — почувся в слухавці голос Ела.
— Слухай, Еле, — сказав Джейсон, — я не знаю, де я. Заради всього святого, прилітай і забери мене! Витягни мене звідси! Відвези деінде! Еле, ти мене зрозумів? Еле?
На якийсь час з того боку запала мовчанка, а тоді пролунав далекий, відсторонений голос, що належав Елу Бліссу:
— З ким я розмовляю?
Джейсон роздратовано прогарчав своє ім’я.
— Я вас не знаю, містере Тавернер, — безвиразним і байдужим тоном відказав Ел Блісс. — Ви впевнені, що набрали правильний номер? Із ким ви хотіли поговорити?
— Та ж із тобою, Еле! З Елом Бліссом, моїм агентом! Що трапилося в лікарні? І як звідти я потрапив сюди? Невже тобі нічого про це невідомо? — зусиллям волі Джейсон взяв себе в руки, і паніка трохи відступила. Він змусив себе говорити розважливо: — Ти можеш зв’язатися з Гезер?
— З міс Гарт? — фиркнув Ел і замовк.
— Вважай, що ти більше не мій агент! — люто мовив Джейсон. — І крапка. Мені начхати, що там сталося. Тебе звільнено!
Ел Блісс знову фиркнув від сміху, почулося клацання, і зв’язок обірвався. Блісс поклав слухавку.
«Я вб’ю цього виродка, — промовив Джейсон сам до себе. — Розірву цю лису жирну скотину на найдрібніші шматки.
Чого він намагався досягти? Я нічогісінько не розумію. Чому він раптом поставився до мене так вороже? Що на бога я йому зробив? Він був моїм другом і агентом упродовж дев’ятнадцяти років. І ніколи нічого подібного не траплялося.
Зателефоную Біллу Волферу, — вирішив Джейсон. — Він завжди у своєму офісі або на зв’язку. Додзвонюся до нього й дізнаюся, що в біса скоїлося».
Він опустив у монетоприймач ще один золотий долар і набрав номер, який знав напам’ять.
— Адвокатська контора «Волфер і Блейн», — відповіла секретарка.
— З’єднайте мене з Біллом. Це Джейсон Тавернер. Ви ж знаєте, хто я.
— Містер Волфер сьогодні в суді. Якщо хочете, можу з’єднати вас із містером Блейном або ж попрошу містера Волфера зв’язатися з вами пізніше, коли він повернеться в офіс.
— Ви знаєте, хто я? — запитав Джейсон. — Вам відомо, хто такий Джейсон Тавернер? Ви телевізор дивитесь?
Тепер він уже насилу контролював свій голос, який то майже зникав, то знову зривався на різке деренчання. Доклавши неабияких зусиль, Джейсон усе ж таки опанував себе, однак його руки й далі мимоволі трусились. Насправді його всього аж тіпало.
— Перепрошую, містере Тавернер, — проказала секретарка. — Я не вповноважена говорити від імені містера Волфера або...
— Ви дивитеся телевізор?
— Так.
— І ви ніколи про мене не чули? «Шоу Джейсона Тавернера»? Щовівторка о дев’ятій вечора?
— Перепрошую, містере Тавернер. Але вам справді варто поговорити з містером Волфером особисто. Скажіть мені номер, з якого ви телефонуєте, і я простежу, щоб він зв’язався з вами протягом дня.
Джейсон поклав слухавку.
«Я збожеволів, — подумав він. — Або вона. Вона і цей виродок Ел Блісс. Господи!» Похитуючись, він відійшов від телефону і всівся в одне з вицвілих м’яких крісел. Сидіти було приємно. Заплющивши очі, Джейсон зробив кілька повільних та глибоких вдихів і видихів. Було над чим задуматися.
«Я маю п’ять тисяч доларів великими купюрами», — сказав він собі. А отже, я не цілком безпорадний. До того ж із моїх грудей зникла ця штука разом із усіма її живильними трубками. Вочевидь, лікарям таки вдалося їх хірургічно видалити. Тож принаймні я живий. І це не може не тішити. Та чи трапився провал у часі? Де б дістати газету?
На сусідній кушетці Джейсон побачив номер «Лос-Анджелес Таймз». Поглянув на дату. 12 жовтня 1988 року. Жодного часового розриву. Вчора він виступав на своєму шоу, і вчора через напад Мерилін його привезли при смерті до лікарні.
Раптом йому спала на думку одна ідея. Джейсон погортав газету і врешті-решт відшукав колонку з рекламними повідомленнями про розважальні події. Уже три тижні поспіль, щовечора — звісно ж, за винятком вівторків, коли він вів своє шоу на телебаченні, — Джейсон виступав у Персидській залі готелю «Голлівуд Гілтон».
Однак реклами, яку впродовж останніх трьох тижнів розміщував готель, на сторінці не виявилося. Можливо, вони перемістили її на іншу, промайнула в голові квола думка. Він уважно проглянув увесь розділ. Тут була ціла купа оголошень про різних виконавців, проте жодної згадки про нього. І це попри те, що протягом останніх десяти років його фото завжди було в розділі розваг тієї чи іншої газети. Без винятків.
«Зроблю-но я ще одну спробу, — вирішив він. — Подзвоню Морі Манну».
Діставши гаманець, Джейсон узявся шукати папірець, на якому записав номер Морі.
Гаманець виявився напрочуд тонким.
Усі його документи зникли. Зникли всі ідентифікаційні картки, завдяки яким він міг лишатися живим. Картки, які дозволяли йому проходити через блокпости поліції та нацгвардії і не боятися, що його застрелять або відправлять до табору примусової праці.