— Отже, спершу полетимо на пошту, — сказав Джейсон, вийняв ключі й віддав їх Мері Енн. — Сідайте за кермо. Можете летіти так повільно, як вам подобається.
— Містере... Тавернер, — відказала вона. — Я просто хочу побути на самоті.
— Ні, — мовив він. — Вам не можна лишатися самій. Самотність вас убиває. Вона вас підточує. Вам слід завжди, щодня бути посеред людей.
— Пошта розташована на перетині Сорок дев’ятої та Фултон, — помовчавши, сказала Мері Енн. — Ви могли б покермувати? Я зараз дещо знервована.
Джейсон відчув, що здобув моральну перемогу. Це було приємне відчуття.
Він узяв у неї ключі й, не гаючи ні хвилини, вони полетіли в напрямку Сорок дев’ятої та Фултон.
22
Незабаром вони вже сиділи за столиком у кав’ярні, яка виявилася в міру людним, чистим і приємним на вигляд закладом, де гостей обслуговували кілька молодих офіціанток. З музичного автомата лунала пісня «Спогад про твій ніс» Луїса Панди. Джейсон замовив лише каву. Міс Домінік обрала фруктовий салат і холодний чай. — А що це у вас за платівки? — поцікавилася вона. Замість відповіді Джейсон простягнув їй записи.
— О, то вони ваші. Ви ж Джейсон Тавернер? Так?
— Так.
Принаймні в цьому він був упевнений.
— Здається, ніколи не чула ваших пісень, — сказала Мері Енн. — Я б залюбки послухала, хоча зазвичай мені й не подобається поп. Я люблю легендарних фолкових виконавців минулого. Таких як Баффі Сент-Марі[15]. Так, як вона, зараз уже ніхто не співає.
— Згоден, — похмуро відказав Джейсон.
Він знову й знову повертався подумки до будинку, до ванної, до втечі від навіженого охоронця в коричневій формі... «То був немескалін, — вкотре повторив собі Джейсон. — Адже охоронець теж її бачив».
Чи принаймні бачив щось.
— Можливо, він бачив не те, що бачив я, — проказав Джейсон вголос. — Можливо, він просто побачив, що вона лежить на підлозі. Можливо, вона впала. Можливо...
«Можливо, мені варто повернутися...»
— Хто що не бачив? — запитала Мері Енн і одразу ж зайшлася густим рум’янцем. — Я не мала наміру втручатися у ваше життя. Просто ви казали, що опинилися в біді, і я бачу, що вам тяжко на душі.
— Мені треба впевнитися, що ж сталося насправді, — сказав Джейсон. — Усі відповіді в тому будинку.
«А також на цих платівках», — подумав він.
Еліс Бакмен було відомо про його телешоу. Вона знала про його платівки. Знала, яка з них була найхітовішою. Мала її у своїй колекції. Але...
На платівках узагалі не було музики. Зламаний штифт? Чорта з два! Все одно почувся б якийсь звук. Нехай навіть спотворений. Він занадто часто користувався платівками й фонографами, щоб цього не розуміти.
— Ви засмучені, — сказала Мері Енн.
Вона дістала зі своєї маленької сумочки окуляри й узялася уважно читати інформацію про виконавця на зворотному боці конвертів.
— Таким мене зробило те, що зі мною трапилося, — коротко відказав Джейсон.
— Тут написано, що ви ведете телепрограму.
— Так, — кивнув він. — Щовівторка о дев’ятій вечора. На NBC.
— То ви справжня зірка. Виявляється, я сиджу й розмовляю зі знаменитістю, про яку напевне мала би знати. І що ви відчули у цю мить?.. Я маю на увазі, коли сказали мені ваше ім’я, а я вас не впізнала?
Джейсон стенув плечима. Йому сподобалася іронія цього запитання.
— А в музичному автоматі можуть бути ваші пісні? — запитала Мері Енн, вказавши на різнокольорову машину, виконану у вавилонсько-готичному стилі, що стояла в дальньому кутку закладу.
— Хтозна, — відказав він. Хороше запитання.
— Піду подивлюся.
Діставши з кишені півкінке, міс Домінік підвелася з-за столика, підійшла до автомата й узялася вивчати список із назвами пісень та іменами виконавців.
«Коли вона повернеться, то вже не дивитиметься на мене такими захопленими очима», — з сумом подумав Джейсон. Йому був чудово відомий «ефект хоча б однієї відсутності»: якщо ти не заявлятимеш про себе буквально всюди, і твої пісні не лунатимуть щодня із кожного радіоприймача, фонографа, музичного автомата, нотної крамниці та телеекрана у Всесвіті, зіркова магія одразу ж зникне.
Утім Мері Енн повернулась усміхнена.
— «І жодних тобі факапів», — сідаючи за стіл, сказала вона, і Джейсон помітив, що її півкінке зник. — Гратиме наступною.
Він умить підхопився й кинувся через усю кав’ярню до музичного автомата.
Вона сказала правду. Список Б4. Його найсвіжіший, трохи сентиментальний хіт «І жодних тобі факапів». Механізм музичного автомата вже запустив диск.
А ще за мить приміщення кав’ярні заповнив його голос, пом’якшений квад-звуковими точками та камерами відлунювання.
Приголомшений Джейсон повернувся до столика.
— У вас пречудовий голос, — сказала Мері Енн, щойно закінчилася пісня. Зважаючи на її смаки, можливо, це була просто ввічливість.
— Дякую.
Це й справді був він. Принаймні ця платівка точно не була порожньою.
— Ви справді класно співаєте! — натхненно мовила Мері Енн, усміхаючись і виблискуючи окулярами.
— Я давненько цим займаюсь, — щиро сказав Джейсон. Було схоже, що їй дійсно сподобалося.
— Вам прикро через те, що я ніколи про вас не чула?
— Ні, — похитав головою досі приголомшений Джейсон і подумки додав: «Судячи з подій двох (невже всього двох?) останніх днів, ви не одна така».
— Можна... я замовлю ще щось? — невпевнено запитала Мері Енн. — Річ у тім, що я витратила всі гроші на марки. Я...
— Я оплачу рахунок, — запевнив її Джейсон.
— Можливо, варто взяти полуничний чізкейк, як гадаєте?
— Чудовий вибір!
Вона одразу ж підняла йому настрій. Її щирість, її страхи... Цікаво, чи зустрічається вона з хлопцями? Напевне, ні... Живе у своєму світі горщиків, глини, коричневого обгорткового паперу та несправностей старого «Форда Ґрейгаунда» під спів зірок минулого на кшталт Джуді Коллінз і Джоан Баез — це, мабуть, єдині звуки, які лунають там у режимі стерео.
— Ви коли-небудь чули Гезер Гарт? — обережно поцікавився Джейсон.
Мері Енн наморщила чоло.
— Щось не пригадую... Це фолкова співачка чи...
Вона замовкла на півслові й, очевидно, засмутилася.
Неначе відчула, що їй не вдалося виправдати його сподівання, адже не знала того, що мала би знати кожна нормальна людина. Джейсону стало її шкода.
— Вона співає балади, — сказав він. — Як і я.
— Ви не проти, якщо ми прослухаємо вашу пісню ще раз?
Він люб’язно подався до музичного автомата й увімкнув запис удруге.
Схоже, цього разу Мері Енн не сподобалося.
— Що трапилося? — запитав Джейсон.
— Ой... Я завжди кажу собі, що я творча особистість. Виготовляю горщики і таке інше. Але насправді я не знаю, чи в мене добре виходить. Я не знаю, як це визначити. Люди говорять...
— Люди можуть сказати що завгодно. Як те, що ваші роботи нічого не варті, так і те, що вони безцінні. Від найгіршого до найкращого. Ви завжди вразите когось тут, — він постукав пальцем по сільничці, — і не достукаєтесь до когось он там, — Джейсон торкнувся її салатниці.
— Але ж має бути якийсь спосіб...
— Існують експерти. Можна прислухатися до них. До їхніх теорій. У них завжди купа теорій. Вони пишуть довжелезні статті й обговорюють ваші роботи, починаючи з найпершого запису, який ви зробили дев’ятнадцять років тому. Вони порівнюють пісні, про які ви й самі вже не пам’ятаєте. А критики на телебаченні...
— Проте, щоб вас помітили... — на мить в очах Мері Енн знову з’явився блиск.
— Перепрошую, — сказав Джейсон, вкотре підводячись. Він більше не міг чекати. — Мені треба зателефонувати. Сподіваюсь, одразу ж повернусь. Якщо ж цього не трапиться... — Джейсон поклав руку їй на плече, на білий в’язаний светр, який вона, вочевидь, зв’язала сама. — Приємно було з вами познайомитися.
15