Збита з пантелику, вона провела Джейсона своїм звичним апатичним покірним поглядом, доки той проштовхувався крізь натовп відвідувачів до телефонної будки.
Зачинившись усередині, Джейсон знайшов у списку номерів екстреного виклику номер Поліційної академії Лос-Анджелеса, закинув в автомат монету й набрав його.
— Я хотів би поговорити з генералом Феліксом Бакменом, — сказав він, без здивування зауваживши, що його голос тремтить.
«Схоже, моя психіка сита усі цим по горло, — подумав Джейсон. — Витримати все, що трапилося зі мною... аж до тієї миті, коли з музичного автомата пролунала моя пісня... до біса тяжко. Я наляканий до смерті. І спантеличений. Тож, можливо, все-таки мескалін ще не повністю вивітрився. Однак із керуванням фліпфлепу я цілком упорався. А це вже щось. Срана наркота! Завжди відчуваєш, коли тебе торкає, але ніколи не знаєш, коли вже відпустило. Якщо воно взагалі будь-коли відпускає. Наркота спотворює твоє мислення назавжди, або принаймні так здається. Тут складно бути певним. Можливо, тебе вже ніколи не відпустить. Тобі скажуть: „Гей, чувак, у тебе всі мізки вигоріли“, — а ти їм на це: „Можливо й так. У цьому не можна бути впевненим, але й невпевненим також не можна“. І все через одну капсулку, або ж одну зайву капсулку, яку хтось простягнув тобі зі словами: „Ось, візьми, від неї попустить!“»
— Помічниця містера Бакмена міс Бісон слухає, — почувся жіночий голос. — Чим я можу вам допомогти?
— Пеґґі Бісон, — упізнав її Джейсон. Він глибоко й поривчасто вдихнув, а тоді сказав: — Це Джейсон Тавернер.
— О, так, містере Тавернер. Що ви хотіли? Ви щось у нас забули?
— Я хочу поговорити з генералом Бакменом.
— Боюсь, містер Бакмен...
— Це стосується Еліс.
Запала тиша.
— Зачекайте хвилинку, містере Тавернер, — урешті-решт відказала Пеґґі Бісон. — Я зв’яжусь із містером Бакменом і запитаю, чи він зможе знайти час для короткої розмови.
Почулося клацання. Пауза. Тоді тиша. Затим зв’язок відновився.
— Містере Тавернер? — це був не Бакмен. — Мене звуть Герберт Мейм. Я начальник штабу генерала Бакмена. Ви сказали міс Бісон, що ваше повідомлення стосується сестри містера Бакмена, міс Еліс Бакмен. Правду кажучи, я хотів би дізнатися, за яких обставин ви познайомилися з міс...
Джейсон поклав слухавку й, не бачачи нічого перед собою, рушив до столика, за яким Мері Енн Домінік доїдала полуничний чізкейк.
— А ви таки повернулися! — зраділа вона.
— Вам сподобався чізкейк?
— Жирнуватий, але смачний.
Джейсон понуро всівся за стіл. Що ж, він зробив усе, що міг, аби зв’язатися з Феліксом Бакменом. Аби розповісти йому про Еліс. Але зрештою... Що б він йому сказав? Усе було марним, усі його зусилля й наміри завжди сходили нанівець... Це знесилювало навіть більше, ніж те, що вона йому дала, навіть ніж та капсула мескаліну. Якщо то був мескалін.
У нього з’явилася нова здогадка. Він не мав жодних доказів, жодних свідчень того, що Еліс дала йому мескалін. Це могло бути що завгодно. Коли це мескалін постачали зі Швейцарії? Безглуздя та й годі. Тут радше йшлося не про органіку, а про якийсь синтетичний лабораторний препарат. Можливо, то був новий багатоскладниковий культистський наркотик. Або ж якась речовина, поцуплена в поліції.
Ота пісня «І жодних тобі факапів»... Припустімо, йому навіяв її наркотик. І список пісень у музичному автоматі також йому привидівся. Однак Мері Енн Домінік теж її чула. Ба більше, саме вона її й знайшла.
А дві чисті платівки? Як бути з ними?
Поки він сидів заглиблений у власні думки, до нього підійшов підліток, одягнений у футболку та джинси.
— Ви ж Джейсон Тавернер, чи не так? — пробелькотів хлопець і простягнув йому кулькову ручку та аркуш паперу. — Можна попросити у вас автограф, сер?
За хлопчиною стояла гарненька руда модниця такого самого віку, у білих шортах та без ліфчика, і захоплено всміхалася до нього.
— Ми дивимося вас щовівторка. Ви просто неймовірний! До того ж у реальному житті ви виглядаєте точнісінько так само, як і на екрані. Ну, хіба що насправді ви такий типу більш засмаглий чи що...
Її маленькі груди звабливо гойднулися.
Приголомшений Джейсон машинально поставив свій підпис.
— Дякую вам, — сказав він до них. Усього їх було четверо.
Весело перемовляючись між собою, підлітки подалися геть. Люди за сусідніми столиками почали зиркати на нього й про щось зацікавлено перемовлятися. «Як завжди, — подумав Джейсон. — Саме так воно й було до позавчора. Моя реальність просочується назад». Він відчув вибух шаленої неконтрольованої радості. Це було щось дуже знайоме. Його стиль життя. «На якийсь час я його втратив, — подумав Джейсон, — але тепер — нарешті! — він починає до мене повертатися!
Гезер Гарт. Тепер я вже можу їй подзвонити. І поговорити. Й вона не вважатиме мене нахабним фанатом.
Можливо, я існую лише доти, доки триває дія наркотика. Наркотика, який мені дала Еліс, чим би він насправді не був.
У такому разі, — подумав він, — моя кар’єра, усі ці двадцять років — не що інше, як ретроактивна наркотична галюцинація».
«Тоді зрозуміло, що трапилося, — вирішив Джейсон, — дія наркотика минула. Вона, — або хтось інший, — припинила мені його давати, і я повернувся до реальності, опритомнівши в номері задрипаного готелю з розбитим дзеркалом та клопами в матраці. І лишався в такому стані, доки Еліс не дала мені нову дозу.
Не дивно, що вона знала про мене та моє щовівторкове вечірнє телешоу. За допомогою свого наркотика вона його й створила. А ті дві платівки — всього лише реквізит, який вона мала під рукою для підсилення галюцинацій.
Боже мій, — подумав він, — невже це правда?»
Але звідки тоді гроші, та груба пачка, яка була в нього, коли він прокинувся в готелі? Джейсон машинально торкнувся нагрудної кишені й відчув її під рукою. Вона й досі була в нього. «Якщо в реальності я, як останній нікчема, скнів у дешевих халупах Воттса, — подумав він, — то звідки ж у мене взялося стільки грошей?»
«Якби це було правдою, то інформація про мене мала б бути в поліції, а також в усіх інших базах даних по всьому світу, — розмірковував Джейсон. — Це було б досьє не відомого шоумена, а задрипаного волоцюги, котрий за все своє життя нічого не досягнув і шукав задоволення лише в пляшечці з пігулками. До того ж уже бозна скільки часу. Я ж міг сидіти на цій наркоті не один рік...
А ще Еліс казала, що мені вже доводилося бувати в тому будинку», — згадав він.
І одразу ж зрозумів: так воно й було. Доводилося. Аби дістати дозу.
«Можливо, я лишень один із багатьох, хто провадить синтетичне життя, насолоджуючись популярністю, статками та владою за допомогою пігулок, — думав Джейсон. — А насправді животіє в номерах задрипаних готелів, що аж кишать клопами. На самому дні соціуму. Нікчеми й непотріб... Круглі нулі, що поринули в солодкі фантазії».
— Схоже, ви й справді дуже засмучені, — проказала Мері Енн. Вона вже доїла чізкейк і тепер виглядала ситою та щасливою.
— Ви мені ось що скажіть, — звернувся до неї Джейсон захриплим голосом, — у цьому музичному автоматі справді є моя пісня?
Мері Енн здивовано витріщилася на нього.
— Що ви маєте на увазі? Ми ж її слухали. Та й у віконечку, де увесь список, вона також є. Музичні автомати ніколи не помиляються.
Він дістав із кишені монету.
— Поставте-но її знову. Тричі поспіль.
Слухняно підвівшись, вона рушила до музичного автомата, і Джейсон зауважив, як гарно її довге волосся колихалося над розлогими плечима. Він знову почув свою пісню. Свій найвідоміший хіт. Люди, що сиділи за столиками й за стійкою бару, почали кивати головами й усміхатися. Вони його впізнали. Впізнали його голос. Вони були його слухачами.
Коли пісня закінчилася, відвідувачі кав’ярні енергійно зааплодували. У відповідь на їхні овації Джейсон за звичкою професійно всміхнувся.