— Це вона, — проказав він, і пісня заграла знову. Міцно стиснувши кулак, Джейсон вгатив по пластиковому столу, за яким вони сиділи. — Чорт забирай! Вона й справді тут!
— Я також тут, — із якимось дивним інстинктивним, властивим жінці бажанням допомогти мовила Мері Енн.
— Я не лежу, поринувши у мрії, у вошивому готелі, — прохрипів він.
— Ні, — ніжно, проте стривожено відказала Мері Енн. Було очевидно, що вона переймалася його станом. Її непокоїло його сум’яття.
— Я знову справжній, — мовив він. — Але якщо таке сталося одного разу й протривало цілих два дні...
«Воно може наставати й минати, з’являтися й зникати», — подумав Джейсон.
— Можливо, нам краще піти, — насторожено запропонувала Мері Енн.
Її слова допомогли йому прийти до тями.
— Перепрошую, — сказав Джейсон, прагнучи запевнити її, що все гаразд.
— Я просто про те, що нас чують люди.
— Це їм не зашкодить. Нехай слухають. Нехай знають, що навіть багаті й знамениті теж плачуть, — утім він підвівся з-за столу. — Куди б ви хотіли полетіти? До вас додому?
Це означало б повернутися туди, звідки він утік. Проте тепер Джейсон був достатньо оптимістично налаштований, щоб зважитися на такий ризик.
— До мене додому? — завагалась вона.
— Думаєте, що я можу вас скривдити?
На якийсь час знервована Мері Енн замовкла й задумалася.
— Н-ні, — врешті-решт відповіла вона.
— А у вас є фонограф? У вас вдома?
— Так, але не надто хороший. Звичайне стерео. Проте в робочому стані.
— От і чудово, — відказав Джейсон, повівши її до каси. — Ходімо!
23
Мері Енн Домінік пофарбувала стіни й стелю своєї квартири власноруч. Гарні, яскраві, насичені кольори. Джейсон вражено роззирався довкола. Крім того, у вітальні стояло кілька справжніх витворів мистецтва. Це були гончарні вироби. Він узяв до рук прекрасну синю глазуровану вазу й почав її роздивлятися.
— Це я зробила, — сказала Мері Енн.
— Я покажу цю вазу під час шоу.
Мері Енн здивовано звела на нього очі.
— Вона знадобиться мені зовсім скоро, — він уже все собі уявив. — Це буде грандіозний музичний номер, де я, співаючи, з’являтимуся з вази, мов джин із лампи. — Джейсон високо підняв вазу в одній руці й почав її розглядати з усіх боків. — «І жодних тобі факапів», — сказав він. — Це стане хорошим поштовхом для вашої кар’єри.
— Може, краще все-таки тримати її обома руками, — занепокоєно проказала Мері Енн.
— «І жодних тобі факапів», пісня, яка зробила нас знаменитими... — на цих словах ваза вислизнула у Джейсона з рук і впала на підлогу. Мері Енн кинулася до неї, але запізно. Ваза розбилася на три частини, які тепер лежали біля черевиків Джейсона — уламки з грубими, нерівними, неглазурованими краями, що більше не мали жодної мистецької цінності.
Запала довга мовчанка.
— Гадаю, мені вдасться її склеїти, — сказала Мері Енн.
Джейсон не знав, що йому на це відповісти.
— Найніяковіша ситуація, яка трапилася в моєму житті, — мовила Мері Енн, — пов’язана з моєю матір’ю. Вона страждала від хронічного ниркового захворювання, хвороби Брайта. Коли я була дитиною, вона постійно їздила до лікарні й часто повторювала, що помре, запитуючи, чи мені тоді не буде її шкода — так, наче це я була винна в її хворобі. І я справді вірила, що колись вона таки помре від цього захворювання. Однак згодом я виросла, переїхала у власне помешкання, а моя мати все не помирала. Ну, і я якось забула про неї. У мене з’явилося власне життя, і я мала чим перейматися. Тож цілком природно, що ті її кляті нирки геть вилетіли мені з голови. Й ось одного дня вона приїхала до мене в гості, тільки не сюди, а в іншу квартиру, яку я знімала раніше, й почала розводитися про свої болі й страждання, скаржитися на те і на се, просто не могла зупинитися... Тож врешті-решт я не витерпіла й сказала: «Мені треба піти до крамниці й купити щось на вечерю». Що й зробила. Мати, накульгуючи, пошкандибала за мною й дорогою раптом повідомила жахливі новини. Виявилося, що тепер уже з обома її нирками все було так кепсько, що їх необхідно було видаляти, і що вона збиралася лягати на операцію, під час якої їй мали пересадити штучну нирку, але цілком можливо, вона не приживеться й таке інше. Коротше кажучи, вона розповіла мені, як далеко все це зайшло, і що врешті-решт вона справді помре, як завжди мені й казала... Аж раптом я піднімаю очі й розумію, що стою посеред супермаркету біля прилавка з м’ясом, а до нас підходить цей милий працівник, який завжди мені подобався. Він вітається зі мною й питає: «Що вам загорнути сьогодні, міс?» На що я відповідаю: «Пиріг із нирками». Мені стало так ніяково! «Я хочу на вечерю великий пиріг із нирками, — кажу я. — Листковий, ніжний, паруючий і соковитий». «На скільки осіб?» — запитує працівник м’ясного відділу. Ви б бачили, яким моторошним поглядом дивилася на мене матір! Але я справді не знала, як мені вийти з усієї цієї ситуації. Зрештою я таки купила пиріг із нирками, хоча й довелося сходити по нього до відділу делікатесів. Він був консервований. З Англії. Якщо не помиляюсь, я віддала за нього чотири долари. І він виявився справді смачним.
— Я заплачу за вазу, — сказав Джейсон. — Скільки ви за неї хочете?
— Ну... — завагалася вона. — Крамницям я продаю свої вироби за гуртовими цінами. Але вам доведеться заплатити повну, оскільки ви не маєте номера гуртовика. Тож...
Джейсон дістав з кишені гроші.
— І яка ж роздрібна ціна?
— Двадцять доларів.
— Я можу розплатитися з вами в інший спосіб, — мовив він. — Тут просто потрібен правильний підхід. Як вам така ідея? Ми покажемо глядачам безцінну стародавню вазу, скажімо, китайську, виготовлену в п’ятому столітті. Запросимо до студії музейного експерта в уніформі, і той підтвердить, що вона справжня. А тоді вам винесуть гончарний круг, ви виготовите вазу прямо на очах аудиторії, і ми продемонструємо їм, що ваша робота краща.
— Не вийде. Стародавня китайська кераміка...
— Але ми продемонструємо. Ми змусимо їх у це повірити. Я добре знаю своїх глядачів. Усі ці тридцять мільйонів людей вірять кожному моєму слову. Я переконаю їх самим лише виразом свого обличчя.
— Я не зможу вийти на сцену перед усіма цими телекамерами, — тихо проказала Мері Енн. — Я надто товста. Люди мене засміють.
— Подумайте про розголос. Про те, як зростуть продажі. Про вас і ваші вироби дізнаються музеї та крамниці. Покупці потягнуться до вас звідусіль.
— Прошу, не треба. Я й так дуже щаслива. Я знаю, що я — хороша гончарка. І знаю, що крамницям, принаймні найкращим, подобаються мої вироби. Невже в усьому потрібен величезний розмах і мільйонна аудиторія? Невже я не можу просто жити своїм маленьким життям? — вона пильно поглянула на Джейсона, і її голос став майже нечутним. — Не розумію, що весь цей розголос і слава дали вам? У кав’ярні ви спитали мене, чи в музичному автоматі й справді була ваша пісня. Ви боялися, що її там немає. Тієї миті ви почувалися значно незахищенішим, ніж я будь-коли почуватимуся.
— Якщо вже зайшла про це мова, — сказав Джейсон, — то я хотів би програти ці дві платівки на вашому фонографі. Перш ніж піду.
— Краще я сама це зроблю, якщо ви не проти, — відказала Мері Енн. — Мій програвач норовливий.
Віддавши їй обидві платівки і двадцять доларів, він лишився стояти там, де й стояв. Над уламками розбитої вази.
За якийсь час Джейсон почув знайому музику. Свій найпопулярніший альбом. Тепер ця платівка вже не була порожньою.
— Можете залишити платівки собі, — сказав він. — Мені час іти.
«Тепер вони мені вже не знадобляться, — подумав Джейсон. — Імовірно, я зможу купити їх у будь-якій музичній крамниці».
— Я не дуже люблю таку музику... — мовила Мері Енн. — Не думаю, що часто їх слухатиму.
— Так чи інакше, я їх вам залишу.
— За ваші двадцять доларів я дам вам іншу вазу, — сказала Мері Енн. — Заждіть.
Вона поспіхом вийшла з кімнати. Почулося шарудіння паперу. Врешті-решт Мері Енн повернулася до вітальні з іншою вазою, також вкритою синьою глазур’ю. Ця була ще витонченішою. Інтуїція підказувала Джейсону, що Мері Енн вважала її однією з найкращих своїх робіт.