— Та я ж сам вам це щойно сказав, — роздратовано пробуркотів Бакмен. — Дідько б його побрав! Мене взагалі ніхто не слухає.
Герб тільки поплескав його по спині, і вони мовчки рушили через галявину.
— Цигарки — в моєму піджаку, — мовив Герб з-за керма, коли вони летіли до академії. Це була перша фраза, якою вони обмінялися, відколи сіли у квібл.
— Дякую, — відказав Бакмен. Він уже викурив свій тижневий запас.
— Мені треба дещо з вами обговорити, — сказав Герб. — Я волів би, щоб це можна було відкласти, але питання нагальне.
— Невже воно не може зачекати до нашого прибуття в офіс?
— Там можуть бути люди, причетні до політики. Та й просто люди... Наприклад, мої підлеглі.
— Мені нема що такого сказати, щоб...
— Послухайте. Це стосується Еліс... Вашого подружнього життя... Подружнього життя з вашою сестрою.
— Мого інцесту, — різко сказав Бакмен.
— Декому з маршалів може бути про це відомо. Еліс розповідала про ваші стосунки надто багатьом людям. Ви ж знаєте, як вона до цього ставилася.
— Вона цим пишалася, — мовив Бакмен, неслухняними пальцями припалюючи цигарку. Він досі не міг змиритися з тим, що розплакався. «Мабуть, я й справді її любив, — подумав генерал. — Хоча й здавалося, що відчуваю лише страх, ненависть і сексуальний потяг. Скільки разів ми обговорювали це, перш ніж зробити... Усі ці роки».
— Окрім вас, я більше нікому про це не розповідав, — сказав він Гербу.
— Мене турбує Еліс.
— Гаразд. Можливо, про це знає дехто з маршалів. Ну, і Директор, якщо йому не начхати.
— Маршали, які налаштовані до вас вороже і яким відомо про... інцест, — повагавшись, сказав Герб, — стверджуватимуть, що вона вчинила самогубство. З сорому. Вам варто цього очікувати. До того ж вони зіллють цю інформацію ЗМІ.
— Ви так вважаєте?
«Так, це буде справжня сенсація, — подумав Бакмен. — Генерал поліції живе у шлюбі з рідною сестрою і у них є дитина, яку вони переховують у Флориді. Навідуючись до хлопчика, генерал і його сестра вдають сімейну пару. А їхня дитина — продукт генетичного виродження».
— Я хочу обговорити з вами одну річ, — сказав Герб. — Хоча й знаю, що зараз, одразу після смерті Еліс, для цього далеко не найкращий час. Проте, боюсь, вам не варто відкладати цю справу на потім...
— Але ж там працює коронер із академії, — відказав Бакмен. Він усе ще не розумів, до чого хилить Герб. — Він підтвердить, що причина смерті — передозування напівтоксичним препаратом. Власне, він уже сказав нам це ще в будинку.
— Однак, якщо передозування було навмисним... — мовив Герб. — З метою самогубства.
— І що ж ви хочете, щоб я зробив?
— Змусьте його... накажіть йому зазначити у висновках, що її вбили, — запропонував Герб.
Нарешті Бакмен зрозумів. Із часом, трохи заспокоївшись, він і сам би до цього додумався. Утім, Герб Мейм мав рацію. Потрібно діяти негайно. Навіть до того, як вони повернуться в академію й до своїх підлеглих.
— Ми можемо заявити, — почав Герб, — що...
— Що певні особи з керівного складу поліції, незгодні з моєю політикою щодо кампусів і таборів примусової праці, вирішили помститися й убили мою сестру, — крізь зуби проказав Бакмен. Йому аж кров у жилах похолола від усвідомлення того, що він думає про це за таких обставин. Але...
— Щось на кшталт цього, — погодився Герб. — Жодних конкретних імен. Тобто жодних згадок про котрогось із маршалів. Необхідно просто натякнути, що це вони замовили вбивство. Або ж наказали зробити це якомусь молодшому офіцеру, готовому на все заради підвищення. Ви ж зі мною згодні? Але зволікати не можна. Треба негайно ж виступити з заявою. Щойно прилетимо до академії, ви маєте надіслати меморандум усім маршалам і Директору.
«Я мушу повернути жахливу особисту трагедію собі на користь, — зрозумів Бакмен. — Скористатися нещасним випадком, який призвів до смерті рідної сестри, задля власної вигоди. Якщо, звісно, це й справді був нещасний випадок».
— Можливо, це правда, — сказав він. Наприклад, це цілком міг організувати маршал Гольбейн, який ненавидів його усією душею.
— Ні, — заперечив Герб. — Це не так. Але ініціюйте розслідування. Вам доведеться знайти, на кого це повішати. Нам потрібен суд.
— Так, — похмуро відказав Бакмен. Із усіма необхідними атрибутами. Який завершиться стратою й багатьма туманними натяками у прес-релізах, ніби до цього були причетні високопосадовці, які уникнули покарання, бо правосуддя не змогло до них дотягнутися. Також було б добре, якби сам Директор публічно висловив свої співчуття й сподівання, що винуватців буде знайдено і покарано.
— Мені дуже шкода, що доводиться обговорювати таке за цих обставин, — сказав Герб, — але вони вже понизили вас у званні від маршала до генерала. Якщо ж в історію з інцестом повірить широкий загал, вони можуть змусити вас піти у відставку. Звісно, навіть якщо ми перехопимо ініціативу, вони все одно матимуть змогу надати цій історії розголосу. Будемо сподіватися, що у вас надійне прикриття.
— Я робив для цього все можливе.
— То на кого ми це повішаємо?
— На маршала Гольбейна і маршала Акерза.
Бакмен ненавидів їх не менше, ніж вони його. П’ять років тому вони вбили понад десять тисяч студентів у кампусі Стенфордського університету. Це було останнє й абсолютно безглузде звірство в усьому цьому безглуздому кривавому місиві — Другій громадянській війні.
— Я не мав на увазі тих, хто це спланував, — уточнив Герб. — Як ви й сказали, це очевидно — Гольбейн, Акерз та інші. Я думаю, кого звинуватити в безпосередньому отруєнні вашої сестри.
— Якогось дрібного невдаху, — відказав Бакмен. — Наприклад, котрогось із політв’язнів у таборах.
«Яка різниця?» — подумав він. Для цього згодиться будь-хто з мільйонів ув’язнених, як і будь-який студент із кібуцу, що перебуває на межі вимирання.
— Я б порадив звинуватити когось важливішого, — мовив Герб.
— Навіщо? — Бакмен ніяк не міг вловити хід його думок. — Ми ж завжди так робимо. Завжди обираємо для цього невідомих, неважливих...
— Нехай це буде хтось із її друзів. Той, хто міг би бути їй рівнею. А ще краще, щоб це був хтось відомий. Можливо, хтось із місцевих акторів. Вона ж любила трахатися з зірками.
— Але навіщо нам хтось важливий?
— Для того, щоб пов’язати Гольбейна й Акерза з тими мерзотними дегенератами, організаторами телефонних оргій, з якими вона тусувалась. — Тепер у голосі Герба вчувалася справжня злість. Бакмен здивовано поглянув на свого помічника. — З тими, хто справді винний у її смерті. З її друзями з культу. Оберіть когось якомога важливішого. Тоді вам дійсно вдасться повішати щось на маршалів. Подумайте, який це зчинить скандал! Гольбейн у змові з мережевиками.
Бакмен загасив цигарку й одразу ж підпалив наступну, водночас обдумуючи слова Мейма. «Мені необхідно спричинити ще більший скандал, аніж зчинять вони, — подумав генерал. — Моя історія має виявитися ще сенсаційнішою».
Тут не обійдешся чимось дрібним.
25
Сидячи за робочим столом у своему кабінеті в Поліційній академії Лос-Анджелеса, Фелікс Бакмен перебирав різноманітні записи, листи й документи, машинально відбираючи ті, які потребували уваги Герба Мейма, й відкладаючи набік те, що могло зачекати. Він працював швидко й відсторонено. Поки він переглядав папери, Герб у своєму кабінеті вже почав друкувати першу неофіційну заяву, яку генерал Бакмен мав оприлюднити з приводу смерті своєї сестри.
Невдовзі вони обоє завершили роботу й зустрілися за громіздким дубовим столом у кабінеті Бакмена, де він зазвичай вирішував усі найважливіші справи.
Вмостившись у кріслі, генерал перечитував чорновий варіант заяви, яку підготував Герб.
— Нам обов’язково це робити? — запитав він, прочитавши чернетку Герба.