Якийсь час вони обоє мовчали. Просто стояли одне навпроти одного. Джейсон чув її дихання та своє. Швидкі гучні коливання повітря. Вдих-видих, вдих-видих. Він стулив повіки.
— Роби, що хочеш,— урешті-решт повторила Гезер. — Я збираюся їхати в академію.
— Тебе також розшукують? — здивувався Джейсон.
— Невже ти не можеш прочитати статтю до кінця? Невже так складно це зробити? Їм потрібні мої свідчення. Про твоє ставлення до моїх стосунків із Еліс. Заради Бога! Те, що ми з тобою були коханцями — загальновідомий факт!
— Про ваші стосунки я нічого не знав.
— Це я їм і скажу. Коли... — вона затнулася, але зрештою продовжила: — Коли ти дізнався про нас?
— Зі статті, — відказав Джейсон. — От щойно.
— І ти не знав про це вчора, коли її вбили?
Джейсон зневірено опустив руки. «Це безнадійно, — подумки сказав він собі. — Неначе жити в гумовому світі, де все довкола підстрибує. Достатньо чогось торкнутися або просто на щось поглянути, і воно одразу ж змінює форму».
— Ну, добре. Сьогодні, — виправилася Гезер. — Якщо вже так хочеш у це вірити. Зрештою, тобі видніше.
— Бувай, — сказав він. Сівши на диван, Джейсон дістав з-під нього своє взуття, взувся, зав’язав шнурки й знову підвівся. Підібравши з кавового столика картонну коробку, він жбурнув її Гезер. — Це тобі.
Гезер спробувала її впіймати, але коробка вдарила її у груди й упала на підлогу.
— Що це? — запитала вона.
— Я вже забув, — відказав Джейсон.
Опустившись на коліна, Гезер підняла коробку, відкрила її й вийняла звідти синю глазуровану вазу, загорнуту в газетний папір. Вона не розбилася.
— О! — тихо промовила Гезер, а тоді підвелася й оглянула вазу, піднісши її до світла. — Вона неймовірна! Дякую тобі!
— Я її не вбивав, — сказав Джейсон.
Рушивши вглиб вітальні, Гезер поставила вазу на високу полицю з різноманітними дрібничками. Вона нічого не відказала на його слова.
— Що ж, мені нічого не лишається, окрім як піти... — він зачекав, але Гезер і далі мовчала. — Язик проковтнула? — врешті-решт не витримав Джейсон.
— Подзвони їм, — відповіла вона. — І скажи, що ти тут.
Узявши слухавку, Джейсон набрав оператора.
— З’єднайте мене з Поліційною академією Лос-Анджелеса. З генералом Феліксом Бакменом. Скажіть йому, що телефонує Джейсон Тавернер.
Оператор мовчав.
— Алло?
— Ви можете набрати його номер напряму, сер.
— Я б хотів, щоб це зробили ви.
— Але, сер...
— Прошу вас, — сказав Джейсон.
27
— Стосовно препарату я вам ось що скажу. Ви ніколи про нього не чули, оскільки він ще не використовується. Вочевидь, вона якось роздобула його в спеціальній лабораторії академії, — сказав генералу Бакмену заступник головного коронера поліції Лос-Анджелеса Філ Вестербурґ, креслячи щось на аркуші паперу. — Часозвязування є функцією мозку. Це процес, який структурує сприйняття й орієнтування.
— Чому він виявився для неї смертельним? — запитав Бакмен. Було вже пізно, і в нього боліла голова. Генерал мріяв про те, щоб цей день нарешті закінчився. Щоб усі ці люди та справи врешті дали йому спокій. — Передозування?
— Наразі ми не можемо точно сказати, яка доза KR-3 може стати летальною. Зараз його тестують на добровольцях із сан-бернардинського табору примусової праці, однак поки що... — Вестербурґ і далі щось креслив. — У будь-якому разі, як я казав, часозв’язування — це функція мозку, і цей процес триває, доки мозок отримує вхідні сигнали. Тепер ми вже знаємо, що мозок не може функціонувати, якщо, разом із часом йому не вдається зв’язувати також і простір... Утім, причини цього ми й досі не розуміємо. Ймовірно, це пов’язано з якимось інстинктом, який спонукає нас стабілізувати реальність у такий спосіб, щоб її послідовності можна було впорядкувати відповідно до таких понять, як «до» і «після», — власне, це й буде час — і, що важливіше, відповідно до «просторорозміщення», завдяки якому тривимірний об’єкт відрізняється від, скажімо, його зображення на папері.
Вестербурґ показав генералу свій малюнок. Для Бакмена це була суцільна абракадабра. Він втупився у нього невидющими очима, думаючи про те, де о такій пізній порі можна дістати «Дарвон», аби позбутися головного болю. Можливо, в аптечці Еліс? У неї завжди була купа пігулок.
— Одна з характеристик простору полягає в тому, — вів далі Вестербурґ, — що будь-яка просторова одиниця виключає всі інші. Тобто якщо річ там — вона не може бути тут. Так само з часом. Якщо подія відбувається «до», вона не може відбуватися «після».
— Це може зачекати до завтра? — запитав Бакмен. — Раніше ви казали, що для точного визначення токсину вам знадобиться доба. Цей час мене цілком влаштує.
— Але ж ви самі попросили пришвидшити аналізи, — здивувався Вестербурґ. — Наказали провести розтин негайно. Сьогодні о чотирнадцятій десять, коли я тільки прибув на виклик.
— Невже? — перепитав генерал. «А й справді. Доки маршали ще не встигли вигадати свою версію подій», — згадав він і промовив: — Тільки більше нічого не малюйте. У мене болять очі. Поясніть на словах.
— Як ми встановили, винятковість простору є всього-на-всього функцією мозку, який намагається впоратися зі сприйняттям. Вона систематизує інформацію, впорядковуючи її як взаємовиключні просторові одиниці. Таких одиниць мільйони. Теоретично, навіть трильйони. Однак сам по собі простір не є винятковим. Насправді простору як такого взагалі не існує.
— Тобто?
— Такий препарат, як KR-3, нейтралізує здатність мозку сприймати просторові одиниці як взаємовиключні, — сказав Вестербурґ, борючись із бажанням проілюструвати свою думку на папері. — Так у процесі сприйняття для мозку більше не існує «тут» і «там». Він неспроможний визначити, чи об’єкт уже зник, а чи й досі тут. За таких обставин мозок втрачає здатність виключати альтернативні просторові вектори. Йому відкривається повний спектр просторових варіацій. Мозок уже не в змозі визначити, які об’єкти існують насправді, а які є лише латентними позапросторовими можливостями. Внаслідок цього відчиняються протиставлені один одному просторові коридори, у які затягує дезорієнтовану систему сприйняття людини, тож мозку здається, що він сприймає цілковито новий всесвіт, що перебуває у процесі становлення.
— Зрозуміло, — мовив Бакмен, хоча насправді нічогісінько не розумів, і йому було на це начхати. «Я просто хочу дістатися додому, — подумав він. — Й усе це забути».
— Це дуже важливо, — серйозно проказав Вестербурґ. — KR-3 — наш величезний прорив. Під дією цього препарату будь-яка людина, безвідносно до її волі, починає сприймати неіснуючі світи. Як я вже казав, теоретично трильйони можливих всесвітів ураз стають реальними. Далі все залежить від випадку. Людська система сприйняття обирає одну з наявних можливостей. Вона змушена обрати, адже якщо цього не зробить, конкуруючі світи накладуться один на одного, і саме поняття простору зникне. Розумієте?
— Він має на увазі, що мозок хапається за найближчий до нього просторовий всесвіт, — сказав Герб Мейм, який сидів неподалік за своїм столом.
— Так, — підтвердив Вестербурґ. — Ви читали таємний лабораторний звіт про KR-3, чи не так, містере Мейм?
— Проглянув десь годину тому, — відповів Герб. — Там надто багато технічних деталей, тож я мало що зрозумів, але зауважив, що його вплив скороминущий. Урешті-решт мозок відновлює зв’язок із тими просторово-часовими об’єктами, які сприймав до застосування препарату.
— Саме так, — кивнув Вестербурґ. — Але під час дії препарату людина існує або ж вважає, що існує...
— Це одне й те саме, — мовив Герб. — У цьому й полягає дія препарату. Він усуває це розрізнення.
— Технічно, так, — сказав Вестербурґ. — Однак для суб’єкта актуалізується нове всеохопне середовище, яке повністю відрізняється від тієї реальності, яку він сприймав раніше, тож людина починає діяти так, наче потрапила в інший світ. У світ, певні характеристики якого зазнали змін... кількість цих змін залежить від, так би мовити, дистанції між просторово-часовим світом, який людина сприймала раніше, і тим новим, у якому змушена функціонувати під впливом препарату.