— З мене досить, — проказав Бакмен. — Я лечу додому. Дякую вам, містере Вестербурґ. — Підвівшись, він машинально простягнув заступнику головного коронера руку, і той її потиснув. — Підготуйте для мене рапорт, — наказав генерал Гербу Мейму. — Я прогляну його вранці.
Бакмен рушив до виходу, перекинувши своє сіре пальто через руку. Він завжди носив його саме так.
— Тепер ви розумієте, що трапилося з Тавернером? — запитав Герб.
— Ні, — зупинившись, відповів генерал.
— Він перенісся до всесвіту, в якому його не існувало. І ми також перенеслися туди разом із ним, оскільки ми — об’єкти його системи сприйняття. А коли дія препарату минула, він повернувся. Фактично його повернуло сюди не те, що він вжив чи не вжив, а її смерть. Тож не дивно, що нам одразу надіслали його досьє з Центральної бази даних...
— Добраніч, — попрощався Бакмен.
Він вийшов з кабінету, пройшов величезною тихою залою з чистісінькими металевими столами, однаковими й ретельно прибраними наприкінці робочого дня, серед яких стояв і стіл Мак-Налті, а тоді ступив до експрес-ліфта й піднявся на дах.
Від холодного й чистого нічного повітря головний біль лише посилився і став просто нестерпним. Він заплющив очі й заскреготів зубами. «Можна було попросити знеболювальне у Філа Вестербурґа, — подумав Бакмен. — В аптеці академії, мабуть, не менше п’ятдесяти видів таких препаратів, а Вестербурґ має ключі».
Скориставшись спусковим ліфтом, він знову повернувся на чотирнадцятий поверх і зайшов до свого офісу, де Вестербурґ та Герб Мейм і досі розмовляли.
— Я хочу пояснити свої слова, — звернувся до Бакмена Герб. — Про те, що ми — об’єкти його системи сприйняття.
— Це не так, — заперечив генерал.
— І так, і ні, — сказав Герб. — Це не Тавернер прийняв KR-3, а Еліс. Як і всі ми, він перетворився на згусток інформації в системі сприйняття вашої сестри, і його просто затягнуло у паралельний світ, коли вона перенеслася до альтернативного координатного утворення. Вочевидь, Еліс надзвичайно захоплювалася Тавернером як знаменитістю, що здатна втілити її мрії, і якийсь час, мабуть, фантазувала про те, ніби знайома з ним насправді. Й хоча їй вдалося досягти цього за допомогою препарату, він і ми разом із ним водночас лишилися в нашому всесвіті. Ми одночасно перебували у двох просторових коридорах — реальному й ірреальному. Один із них відповідав дійсності, а другий був однією з багатьох латентних можливостей, які отримали тимчасове просторове вираження завдяки KR-3. Однак лише тимчасове. Приблизно впродовж двох днів.
— Цього цілком достатньо, щоб заподіяти мозку величезну фізичну шкоду, — сказав Вестербурґ. — Імовірно, мозок вашої сестри, містере Бакмен, зруйнували не так токсини, як потужне й тривале перенавантаження. Цілком імовірно, що причиною смерті виявиться незворотне ушкодження кортикальної тканини, тобто прискорення звичайного процесу неврологічного старіння... Можна сказати, що її мозок помер від старості всього за два дні.
— Ви можете дати мені трохи «Дарвону»? — запитав його Бакмен.
— Аптека зачинена, — відказав Вестербурґ.
— Але ж ви маєте ключ.
— Я не маю права користуватися ним за відсутності аптекаря.
— Це виняткова ситуація, — різко проказав Герб.
Вестербурґ вийшов за двері, шукаючи на зв’язці потрібного ключа.
— Якби аптекар був на місці, йому б узагалі не знадобився ключ, — мовив Бакмен за якийсь час.
— Усією цією планетою заправляють бюрократи, — поглянувши на генерала, сказав Герб. — Ви надто хворі, щоб і далі це зносити. Щойно він принесе «Дарвон», летіть додому.
— Я не хворий, — відказав Бакмен. — Мені просто недобре.
— Все одно не затримуйтесь тут. Я все дороблю. А то ви вже пішли, а тоді повернулися знову.
— Я немов тварина. Мов той лабораторний щур.
На його масивному дубовому столі задзвонив телефон.
— Може, це хтось із маршалів? — мовив Бакмен. — Я не маю сил зараз із ними розмовляти. Їм доведеться зачекати до завтра.
Герб зняв слухавку. Якийсь час слухав, а тоді, прикривши долонею мікрофон, проказав:
— Це Тавернер. Джейсон Тавернер.
— Я з ним поговорю, — Бакмен узяв у Герба слухавку і сказав: — Вітаю, Тавернере. Вже пізно.
— Я хочу здатися, — почувся у слухавці металевий голос. — Я в помешканні Гезер Гарт. Ми чекатимемо тут разом.
— Він хоче здатися, — сказав Бакмен Гербу.
— Скажіть, щоб прилітав сюди.
— Прилітай сюди, — сказав генерал у слухавку. — От тільки навіщо тобі здаватися? Урешті-решт ми ж тебе стратимо, грьобаний кровожерливий виродку! І ти це знаєш! То чому ж не тікаєш?
— Куди? — пропищав голос Тавернера.
— До якого-небудь кампуса. Наприклад, до Колумбійського. Там ситуація стабільна. У них поки вистачає їжі та води.
— Я більше не хочу, щоб на мене полювали.
— Доки живеш, на тебе завжди полюють, — проскреготів Бакмен. — Гаразд, Таверенере, прилітай сюди, і ми тебе заарештуємо. І прихопи з собою цю Гарт. Ми хочемо записати її свідчення. — «От же ж дурень, — подумав він. — Надумав здаватися». — Можеш ще каструвати себе, поки летітимеш сюди, якщо воно так тобі до вподоби! От тупий виродок! — тремтячим голосом проказав він у слухавку.
— Я хочу зняти з себе всі підозри, — слабко відлунював у вусі генерала голос Тавернера.
— Та щойно ти тут з’явишся, я сам тебе застрелю! За спротив під час арешту. Розумієш, дегенерате? Або знайдемо якусь іншу причину. Скажемо, власне, що нам заманеться.
Бакмен поклав слухавку.
— Він летить сюди на вірну смерть, — сказав генерал Гербу.
— Ви самі його обрали. Якщо хочете, можемо все змінити. Виправдаємо його. Нехай далі записує свої платівки й веде те дурнувате телешоу.
— Ні, — похитав головою генерал.
На порозі з’явився Вестербурґ із двома рожевими капсулами та водою в паперовому стаканчику.
— Ось ваш «Дарвон», — мовив він, простягнувши препарат Бакмену.
— Дякую.
Генерал ковтнув пігулки, запив їх водою, зім’яв паперовий стаканчик і жбурнув його у шредер. Зубці апарата ледь чутно закрутилися. Тоді знову спинилися. Запала тиша.
— Летіть додому, — сказав генералу Герб. — Або ще краще — у мотель. Заночуйте в хорошому мотелі десь у центрі. Поспіть завтра довше. Я сам дам раду маршалам, якщо вони зателефонують.
— Мені треба зустрітися з Тавернером.
— Не треба. Я сам заведу на нього справу й відправлю у камеру. Або це зробить черговий сержант. Він — звичайний злочинець.
— Гербе, — промовив Бакмен, — я маю намір його вбити, як і сказав йому по телефону.
Підійшовши до столу, він відчинив нижню шухляду, дістав звідти кедрову скриньку й поставив на стіл. Потім відкрив коробку, вийняв з неї однозарядний «деррінджер» двадцять другого калібру, зарядив його набоєм із експансивною кулею й поставив пістолет на запобіжний звід, спершу спрямувавши дулом до стелі. Задля безпеки. Таку вже мав звичку.
— Дозвольте поглянути, — попросив Герб.
Бакмен простягнув пістолет помічнику.
— Виготовлений на заводі Кольта, — сказав він. — Вони придбали всі прес-форми й патенти. Вже й не пам’ятаю, коли це трапилося.
— Гарний пістолет, — мовив Герб, зважуючи його в руці й випробовуючи збалансованість. — Вишуканий. — Він повернув зброю генералу. — Але набій двадцять другого калібру надто малий. Вам доведеться влучити точнісінько межи очі. Тобто він має стояти просто перед вами. — Герб поклав руку Бакмену на плече. — Скористайтеся краще тридцять восьмим спеціальним або сорок п’ятим. Гаразд?
— Вам відомо, кому належить цей пістолет? — відказав Бакмен. — Еліс. Вона тримала його тут, бо казала, що якщо зберігатиме зброю вдома, то колись мене пристрелить під час сварки або ж пізно вночі, коли в неї трапляються — тобто траплялися — напади депресії. Проте це не жіноча зброя. «Деррінджер» виготовляли жіночі пістолети, але ця модель до них не належить.