«Без посвідчення особи я не проживу й двох годин, — подумав він. — Я не наважуся навіть вийти з цього вошивого готелю на тротуар. Вони подумають, що я який-небудь студент або викладач, що втік із кампуса. Відтак решту життя я проведу як раб, надриваючись за важкою ручною роботою. Тепер я — один із тих, кого називають неособами.
Отже, найперше моє завдання — лишатися живим. До біса телезірку Джейсона Тавернера! Про це я попіклуюся пізніше».
Він відчув, як у мозку зосереджено запрацювали потужні складові, що були зумовлені його статусом шостого. «Я не такий, як інші, — сказав Джейсон сам до себе. — Я виберусь із цієї халепи, що б не трапилося. Так чи інакше.
Наприклад, за ті гроші, які в мене є, можна дістатися до Воттса й придбати собі фальшиві документи. Набити ними хоч увесь гаманець. З того, що мені доводилося чути, там таким промишляє не менше сотні дрібних ділків. Утім, ніколи б не подумав, що мені доведеться скористатися їхніми послугами. Мені, Джейсону Тавернеру. Телезірці з тридцятимільйонною аудиторією.
Невже серед усіх цих тридцяти мільйонів немає нікого, хто б мене пам’ятав? Звісно, якщо слово „пам’ятати“ тут доречне. Бо я говорю так, ніби спливло вже багато часу, а я перетворився на стариганя, який давно втратив популярність і живе лише за кошт своєї минулої слави. Але ж це не так».
Повернувшись до телефону, він відшукав номер центру реєстрації новонароджених у штаті Айова. Витративши кілька золотих монет, Джейсон все-таки якось до них пробився, хоча й довелося довгенько почекати на лінії.
— Мене звати Джейсон Тавернер, — сказав він службовцю. — Я народився 16 грудня 1946 року в Меморіальній лікарні Чикаго. Чи не могли б ви підтвердити цю інформацію та вислати мені копію свідоцтва про народження? Воно потрібне мені для влаштування на роботу.
— Звісно, сер, — відповів службовець і перевів телефон у режим очікування. Джейсон чекав. За якийсь час службовець знову з’явився на лінії: — Містер Джейсон Тавернер, народжений 16 грудня 1946 року в окрузі Кук?
— Так, — підтвердив Джейсон.
— У нас немає документа про реєстрацію народження такої особи за вказаними вами датою й місцем. Ви точно нічого не переплутали, сер?
— Ви маєте на увазі, чи пам’ятаю я власне ім’я, а також дату і місце народження? — Джейсон знову втратив контроль над своїм тоном, але цього разу йому не вдалося його опанувати. Він відчув напад паніки. Подякувавши, Джейсон поклав слухавку. Його всього трусило. Не тільки тіло — дрож проймав навіть свідомість.
«Я не існую, — подумав він. — Джейсона Тавернера не існує. Ніколи не було й ніколи не буде. До біса кар’єру! Я просто хочу жити. Якщо хтось чи щось хоче знищити мою кар’єру — гаразд, прошу. Але невже я не маю права просто існувати? Невже я насправді ніколи навіть не народжувався?»
У його грудях щось ворухнулося. «їм не вдалося видалити всі живильні трубки, — із жахом подумав він. — Деякі з них і досі всередині, ростуть, харчуючись моєю плоттю. Клята бездарна хвойда! Сподіваюсь, вона врешті-решт опиниться на вулиці й продаватиме себе за четвертак!
І це після всього, що я для неї зробив? Після двох прослуховувань у відділі пошуку талантів? Але, чорт забирай, усе-таки я чимало разів її відбабахав. Тож, гадаю, ми квити».
Повернувшись до кімнати, він неквапливо й ретельно оглянув себе в засидженому мухами дзеркалі. Ззовні він ніяк не змінився, хіба що не завадило би поголитися. Не постарішав. Зморшок не побільшало, сивини не видно. Гарні плечі та біцепси. Стрункий стан без жодного натяку на ожиріння, завдяки чому він міг дозволити собі носити такий модний тепер одяг, що щільно прилягав до тіла.
«А це важливо для іміджу, — сказав він собі. — Те, які костюми ти можеш носити. Особливо з отими приталеними сорочками, що заправляються в брюки. А в мене їх, мабуть, близько п’ятдесяти, — подумав він. — Принаймні було. Де вони тепер? Птах відлетів — у якому лузі співає він зараз? Чи як там воно? Щось із минулого, ще зі шкільних днів. Давно забуте, а пригадалося лише тепер. Дивні речі виринають із пам’яті, коли опиняєшся в незвичній та загрозливій ситуації, — подумав Джейсон. — Іноді така банальщина, що годі й уявити.
Якби мрії були кіньми, жебраки могли б літати. Щось на кшталт цього, Від такого й дах поїде».
Джейсон запитував себе, скільки поліційних і нацгвардійських блокпостів розташовано на шляху між цим жалюгідним готелем та найближчим фальшувальником документів у Воттсі? Десяток? Дюжина? Два? «Мені вистачить й одного, — подумав він. — Однієї випадкової перевірки патрульною машиною з трьома полісменами. Дідько! Будь-хто з них може зв’язатися по рації з центральним відділком поліції та нацгвардії в Канзас-Сіті, де зберігаються досьє».
Джейсон закотив рукав і уважно роздивився своє передпліччя. Звісно ж, нікуди він не подівся: витатуйований ідентифікаційний номер. Випалений на тілі номерний знак, який йому судилося носити на собі все своє життя, і з яким його врешті поховають у заповітній могилі.
Що ж, полісмени або нацгвардійці з мобільного КПП передадуть його ідентифікаційний номер у Канзас-Сіті, і тоді... А що тоді? Його досьє й досі там чи воно зникло так само, як і свідоцтво про народження? І якщо досьє не виявиться в базі, то що подумають про це бюрократи з силових структур?
Технічна помилка. Просто хтось не туди поклав пакет із мікрофільмами, з яких складається досьє. Врешті-решт воно знайдеться. Одного дня. Коли це вже не матиме жодного значення. «Після того, як я десять років свого життя відмахаю киркою в якому-небудь кар’єрі на Луні. Якщо досьє не виявиться на місці, — розмірковував він, — вони вирішать, що я — студент-утікач, адже в базі даних поліції та нацгвардії немає досьє тільки на студентів. Хоча навіть деякі з них, справді важливі особи, лідери руху, також занесені в базу.
Я опинився на самому дні, — усвідомив Джейсон. — Я нездатний вишкребтися нагору хоча б настільки, щоб довести своє фізичне існування. Я, той, хто ще вчора був ідолом для тридцятимільйонної аудиторії. Одного дня, хоч і не знаю, як саме це трапиться, але я її собі поверну. Утім, не зараз. Спершу треба подбати про інше. Мене позбавили навіть того мінімуму, який необхідний для існування, того, що дається кожній людині від народження. Але я здобуду його. Шостий — це вам не ординар. Жоден ординар не впорався б із тим, що трапилося зі мною, ані фізично, ані психологічно — особливо з цією невизначеністю. Проте я зможу.
Якими б не були зовнішні обставини, шості завжди врешті-решт здобудуть перемогу. Адже саме так нас генетично запрограмували».
Він знову полишив кімнату, зійшов сходами донизу й підійшов до стійки реєстрації. За нею середнього віку чоловік із тонкими вусами читав журнал «Бокс».
— Так, сер? — не підвівши погляду, проказав портьє.
Джейсон дістав пачку банкнот і поклав на стійку п’ятсотдоларову купюру. Чоловік зиркнув на неї раз, потім вдруге — тільки тепер із широко розплющеними від здивування очима. Тоді перевів обережний допитливий погляд на Джейсона.
— У мене вкрали документи, — сказав Джейсон. — Ці п’ятсот доларів твої, якщо відведеш мене до того, хто зможе зробити для мене нові. Але якщо збираєшся мені допомогти, то не гай часу. Я не маю наміру чекати.
«Доки мене схоплять копи або нацгвардія, — подумки закінчив він. — Скрутять прямісінько в цьому задрипаному готелі».
— Або ж на тротуарі перед входом, — додав службовець. — Я певною мірою телепат. І знаю, що цьому готелю далеко до п’яти зірок, але клопи у нас не водяться. Були колись марсіанські піщані блохи, проте ми їх здихалися.
Він узяв п’ятсот доларів зі стійки.
— Я відведу вас до того, хто зможе вам допомогти, — сказав чоловік, потім помовчав, втупившись пильним поглядом Джейсону в обличчя, а тоді додав: — Вважаєте себе знаменитим на весь світ. Що ж, ми тут і не таких бачили.
— Ходімо! — обірвав його Джейсон. — Негайно!
— Уже йдемо, — запевнив його службовець і потягнувся по свій блискучий пластиковий плащ.