— Ви купили його для неї?
— Ні. Вона надибала його в ломбарді десь у Воттсі. Віддала за нього двадцять п’ять баксів. Непогана ціна, враховуючи його стан. — Бакмен зазирнув своєму помічнику у вічі. — Ми справді мусимо його вбити. Маршали розіпнуть мене, якщо нам не вдасться це на нього повішати. А я маю залишитися в політиці.
— Я про це подбаю, — пообіцяв Герб.
— Добре, — кивнув генерал. — Я лечу додому.
Він поклав пістолет назад до скриньки на червону оксамитову подушечку, закрив кришку, тоді знову відкрив і вийняв з барабана набій. Герб Мейм і Філ Вестербурґ не зводили з нього очей.
— У цій моделі барабан відкидається вбік, — сказав Бакмен. — Це незвично.
— Нехай краще вас відвезе додому патруль, — порадив Герб. — У такому стані та ще й після всього, що трапилося, вам ліпше не сідати за кермо.
— З машиною я впораюся, — відказав генерал. — Я впораюся з кермуванням в будь-якому стані. Значно складніше застрелити людину, яка стоїть перед тобою, кулею двадцять другого калібру. Хтось мусить зробити це замість мене.
— Добраніч, — тихо проказав Герб.
— Добраніч, — відповів Бакмен. Вийшовши за двері, він знову рушив через порожні офісні приміщення й кабінети академії до експрес-ліфта. «Дарвон» уже почав діяти, і головний біль потроху вщухав. «Ну, хоч за це спасибі, — подумав генерал. — Тепер можна бодай подихати нічним повітрям, не корчачись від болю».
Двері ліфта розсунулися. Перед Бакменом стояв Джейсон Тавернер. Поруч із ним — приваблива жінка. Обоє були наляканими й зблідлими. Двоє високих, вродливих, стривожених людей. Безсумнівно, шості. Шості, котрі зазнали поразки.
— Вас заарештовано, — сказав Бакмен. — Я зачитаю вам ваші права. Усе сказане вами, може бути використане проти вас. Ви маєте право на адвоката. Якщо ви не можете дозволити собі адвоката, він буде наданий вам державою. Ви маєте право на розгляд вашої справи в суді присяжних або ж можете відмовитися від цього права, і в такому разі вашу справу розглядатиме суддя, призначений Поліційною академією міста Лос-Анджелес та округу. Ви зрозуміли мої слова?
— Я прийшов сюди, щоб усе пояснити й зняти з себе підозри, — відказав Джейсон Тавернер.
— Мої люди запишуть ваші свідчення. Пройдіть до кабінету з блакитними стінами, де ви вже були, — вказавши напрямок, мовив Бакмен. — Бачите отого чоловіка? В однобортному костюмі з жовтою краваткою?
— Ви можете вислухати мої пояснення? — перепитав Тавернер. — Я визнаю, що був у будинку, коли вона померла, але ніяк не пов’язаний з її смертю. Я піднявся Нагору й знайшов її у ванній. Вона мала принести мені торазин. Щоб нейтралізувати ефект мескаліну, яким до цього пригостила.
— Йому здалося, що вона перетворилася на скелет, — мовила жінка (вочевидь, то була Гезер Гарт). — Це через мескалін. Хіба те, що він перебував під дією потужного галюциногенного препарату, не звільняє його від відповідальності? Хіба це не виправдовує його юридично? Він не контролював свої дії, а я взагалі з цим ніяк не пов’язана. Я навіть не знала про її смерть, доки не прочитала сьогодні в газеті.
— У деяких штатах — можливо, — відказав Бакмен.
— Але не в цьому, — несміливо, проте з розумінням промовила жінка.
Герб Мейм вийшов з офісу й, миттєво оцінивши ситуацію, сказав:
— Містере Бакмен, я сам заведу справу й запишу їхні свідчення. А ви їдьте додому, як ми й домовлялись.
— Спасибі, — промовив Бакмен і озирнувся довкола. — Де моє пальто? Господи, як же тут холодно! На ніч опалення вимикають, — пояснив він Тавернеру й Гарт. — Перепрошую.
— Добраніч, — попрощався з ним Герб.
Бакмен зайшов до ліфта, натиснув кнопку, і двері за ним зачинилися. Він так і не знайшов своє пальто. «Може й справді викликати патруль? — розмірковував генерал. — Дозволити якому-небудь завзятому курсанту-першокурснику відвезти мене додому або, як порадив Герб, до якогось пристойного мотелю в центрі. Чи до одного з тих нових звуконепроникних готелів біля аеропорту? Але тоді мій квібл лишиться тут, і я не зможу вранці дістатися ним на роботу».
Холодне повітря й темрява змусили його здригнутися, коли він ступив на дах. «Навіть „Дарвон“ не допомагає, — подумав Бакмен. — Не до кінця. Біль відчувається й досі».
Відімкнувши квібл, він заліз до кабіни й брязнув дверцятами. «Тут ще холодніше, ніж надворі, — подумав Бакмен.— Господи!» Він завів двигун і ввімкнув обігрівач. Із вентиляційних отворів у підлозі повіяло прохолодним повітрям. Генерал увесь затремтів. «Удома мені стане краще», — сказав він сам до себе. Поглянувши на наручний годинник, він побачив, що вже було о пів на третю. Не дивно, що так холодно.
«Але чому я обрав Тавернера?» — запитував себе Бакмен. Із шести мільярдів людей, що живуть на планеті... чому саме цього чоловіка, який ніколи нікому не заподіяв жодної шкоди, який не зробив нічого поганого, просто його досьє привернуло увагу влади. «У цьому й річ, — зрозумів генерал. — Джейсон Тавернер привернув до себе нашу увагу, а як то кажуть, достатньо лиш раз потрапити на очі владі, і про тебе вже ніколи не забудуть.
Утім, як зауважив Герб, я можу передумати.
Ні. І ще раз ні. Цей жереб випав на самому початку. Ще до того, як будь-хто з нас його торкнувся. Тавернере, ти був приречений від початку. Від твого найпершого кроку вгору».
«Усі ми граємо ролі, — подумав Бакмен.— Обіймаємо посади. Хтось маленькі, хтось великі. Хтось звичні, а хтось дивні. Хтось химерні й чудернацькі. Хтось помітні, хтось малопомітні, а хтось геть невидимі». Роль Джейсона Тавернера наприкінці виявилася великою й помітною, й саме наприкінці з’явилася необхідність прийняти рішення. Якби він лишився тим, ким був на початку — маленькою людиною без належних документів, яка мешкала в дешевому задрипаному готелі, — якби він лишився таким, можливо, йому й пощастило б уникнути цього всього... Щонайгірше опинився б у таборі примусової праці. Однак Тавернер зробив інший вибір.
Якась внутрішня ірраціональна воля викликала у нього бажання виринути на поверхню, стати помітним, відомим. «Гаразд, Джейсоне Тавернер, — подумав Бакмен, — тепер ти знову відомий, як і раніше, чи й навіть відоміший, ніж був до цього. Але відомий по-іншому. У спосіб, який допоможе досягненню вищих цілей... Цілей, про які ти навіть не здогадуєшся, однак які мусиш прийняти попри те, що не розумієш. І коли тебе кластимуть у труну, твій рот і далі буде відкритий у німому запитанні: „Що ж я зробив?“ Так тебе й поховають. Із відкритим ротом.
І мені ніколи не вдасться тобі це пояснити. Я зможу хіба що сказати: „Не привертай увагу влади. Не змушуй нас тобою цікавитися. Не викликай бажання дізнатися про тебе більше“.
Можливо, колись про твою історію, про всі подробиці твого падіння дізнається широкий загал. Колись, у далекому майбутньому, коли це вже не матиме значення. Коли вже не існуватиме таборів примусової праці й кампусів, оточених поліціянтами зі швидкострільними кулеметами і в протигазах, які роблять їх схожими на мордатих, лупатих коренеїдів, якийсь невідомий шкідливий вид нижчих тварин. Можливо, колись відбудеться повторний, посмертний розгляд цієї справи, і всі дізнаються, що насправді ти нічим не завинив. Фактично нічим, окрім того, що трапився нам на очі.
Однак справжня, неспростовна істина полягає в тому, що, попри твою славу та натовпи фанатів, тобою можна пожертвувати, — подумав Бакмен. — А ось мною — ні. Саме цим ми відрізняємося. Саме тому ти мусиш піти, а я мушу залишитися».
Неболіт здійнявся у всіяне зірками нічне небо, і генерал почав тихенько наспівувати, уявляючи, як незабаром потрапить додому, у свій світ музики, роздумів та любові: до книжок, вишуканих табакерок і рідкісних марок. Аби бодай на мить сховатися від вітру, що буяв довкола його літального апарату — крихітної цятки, майже загубленої на тлі ночі.
«Існує краса, яку ніколи не буде втрачено, — сказав собі Бакмен. — Я її збережу. Я — один із тих, хто в ній кохається. І я все переживу. А врешті-решт лише це й має значення».