Він нечутно замугикав собі під ніс і відчув слабкий подих тепла — нарешті стандартний для поліційних квіблів обігрівач у нього під ногами почав працювати.
Раптом щось скотилося з його носа й упало на піджак. «Господи Боже, я знову плачу, — з жахом зрозумів генерал і негайно витер густу, схожу на піт вологу з очей. — Але за ким? За Еліс? За Тавернером? За цією Гарт? Чи за ними всіма? Ні, — вирішив він. — Це рефлекс. Викликаний слабкістю й тривогою. Це нічого не означає. Чому плачуть чоловіки? Не з тієї самої причини, що й жінки. Не через почуття. Чоловіки плачуть за втратою, за втратою чогось живого. Чоловік може заплакати за хворою твариною, коли знає, що та не виживе. Через смерть дитини. Ось за чим плачуть чоловіки. А не тому, що їм сумно.
Чоловіки плачуть не за майбутнім чи минулим, а за теперішнім. А що відбувається зараз? У Поліційній академії на Джейсона Тавернера заводять справу, і він розповідає їм свою історію. Як і в усіх нас, у нього є власна версія подій, яка доводить його невинність. І поки я лечу в цьому небольоті, Джейсон Тавернер намагається її викласти».
Крутнувши кермо, Бакмен скерував квібл довгою дугою, виконавши напівпетлю Іммельмана[17]. Це дозволило йому розвернути неболіт і спрямувати його у протилежному напрямку без найменшої зміни швидкості. Тепер він просто летів назад. До академії.
Однак з його очей і досі лилися сльози. З кожною миттю вони ставали дедалі ряснішими, густішими й текли швидше. «Я лечу не туди, — подумав він. — Герб має рацію. Мені треба триматися якнайдалі від цього місця. Тепер я зможу хіба лиш спостерігати за процесом, який вже не здатний контролювати. Я намальований. Як фреска. Живу лише у двох вимірах. Ми з Джейсоном Тавернером — просто постаті на старому дитячому малюнку. Загубленому в пилюці».
Бакмен натиснув на педаль газу й потягнув на себе кермо. Квібл заторохтів. Його двигун почав захлинатися й давати збої. «Повітряна заслінка закрита, — зрозумів генерал. — Потрібно було спершу збільшити оберти. Двигун ще не нагрівся». Він знову змінив напрямок польоту.
Потерпаючи від головного болю й виснаження, Бакмен урешті-решт вставив картку з маршрутом до свого будинку в контрольну турель навігаційної панелі квібла й увімкнув автопілот. «Мені треба відпочити», — сказав він собі. Тоді простягнув руку й активував снопристрій у себе над головою. Механізм загудів, і Бакмен заплющив очі.
Штучно викликаний сон охопив його миттєво, як і завжди. Генерал відчував, як занурюється в нього, немов падаючи по спіралі, й радів. Аж раптом, незважаючи на протидію пристрою, йому наснився сон. Він страшенно не хотів його бачити, однак нічого не міг вдіяти.
Сільський краєвид, сухий та пожухлий від літньої спеки. Він жив тут у дитинстві. Бакмен їхав на коні. Зліва до нього поволі наближався ескадрон вершників у блискучих мантіях. Кожна мантія була іншого кольору. Кожен мав на голові гостроверхий шолом, що виблискував на сонці. Розмірена врочиста процесія лицарів проїхала повз нього, і йому вдалося розгледіти обличчя одного з них: древнє мармурове обличчя старезного чоловіка з сивою хвилястою бородою. Який у нього вольовий ніс! Які благородні риси! Такий виснажений, такий серйозний, такий несхожий на звичайних людей... Було очевидно, що він — король.
Фелікс Бакмен почекав, поки вершники проїдуть. Він не заговорив до них, і вони також нічого йому не сказали. Вони рушили до будинку, від якого він їхав. У тому будинку заховався чоловік на ім’я Джейсон Тавернер. У тиші й темряві, без вікон, сам-один, віднині й навіки. Він просто сидів собі там, ледь існуючи, абсолютно бездіяльний. Фелікс Бакмен поїхав далі, у відкрите поле. Аж раптом до нього долинув один-єдиний страшний крик. Вони вбили Тавернера. Побачивши, як вони заходять усередину, відчувши їхню присутність у темряві й зрозумівши їхні наміри, Тавернер закричав.
Бакмена охопило абсолютне, цілковите, спустошливе відчуття скорботи. Однак уві сні він не повернув назад і навіть не озирнувся. Він нічого не міг вдіяти. Ніхто не зміг би спинити чоловіків у різнокольорових мантіях, їм неможливо було перечити. Так чи інакше, усе закінчилося. Тавернер загинув.
Його ослаблений, збитий з пантелику мозок усе ж таки спромігся надіслати сигнал через крихітні електроди до снопристрою. Клацнув вимикач напруги, і безперервний, тривожний звук розбудив Бакмена, вириваючи його зі сну.
«Господи!» — подумав він, трясучись усім тілом. Як холодно! Бакмена охопило відчуття порожнечі й самотності.
Гірка, невмолима скорбота, що зосталася від сну, й досі ворушилася в його грудях, не даючи спокою. «Треба приземлитися, — сказав він собі. — Побачити хоч якусь людину. З кимось поговорити. Я більше не можу лишатися на самоті. Бодай на секунду...»
Вимкнувши автопілот, Бакмен скерував квібл до підсвіченого люмінесцентними ліхтарями чотирикутника — цілодобової заправки.
За мить він незграбно приземлився неподалік від насосів заправної станції й загальмував поряд із якимось іншим квіблом, порожнім та покинутим. У кабіні нікого не було.
У світлі ліхтарів він побачив чорношкірого чоловіка середнього віку в пальті й гарній яскравій краватці, з аристократичними, різко окресленими рисами обличчя. Схрестивши руки на грудях, чоловік походжав вкритим плямами від пального цементом. Вочевидь, чекав, доки роботизований оператор закінчить заправляти його неболіт. Чоловік не виказував ні нетерплячості, ні смирення — він просто був: відчужений, усамітнений, статний, сильний тілом та високий на зріст. Він нічого не бачив перед собою, оскільки тут і не було нічого, здатного привернути його увагу.
Припаркувашись, Фелікс Бакмен заглушив двигун, активував замок на дверцятах, незграбно вибрався у холодну ніч і рушив до чорношкірого.
Чоловік навіть не поглянув на нього. Він і далі тримався на відстані, спокійно та відсторонено походжаючи заправкою й не проронивши ні слова.
Тремтячими від холоду пальцями Бакмен намацав у кишені кулькову ручку, дістав її й почав шукати папір, будь-який, хоча б сторінку із записника. Знайшовши, він поклав папірець на капот квібла, що належав незнайомцю. У різкому білому світлі ліхтарів заправної станції генерал намалював прохромлене стрілою серце. Здригаючись від холоду, він розвернувся до чорношкірого, який походжав туди-сюди, і простягнув малюнок йому.
На якусь мить чоловік здивовано витріщився на нього, пробурчав щось нерозбірливе, узяв папірець і підніс його до світла. Бакмен чекав. Чорношкірий перевернув папірець, побачив, що на зворотному боці нічого немає, і ще раз поглянув на прохромлене стрілою серце. Він насупився, знизав плечима, а тоді повернув малюнок Бакмену, розвернувся до генерала спиною й знову, склавши руки на грудях, рушив собі далі. Папірець здуло вітром. Він зник.
Бакмен мовчки повернувся до свого квібла, відчинив дверцята й сів за кермо. Завівши двигун, він брязнув дверцятами та злетів у нічне небо. Спереду і ззаду небольоту заблимали червоні злітні вогні. Невдовзі вони автоматично згасли, й генерал помчав до лінії горизонту, не думаючи абсолютно ні про що.
На його очах знову виступили сльози.
Раптом він вкотре вивернув кермо. Квібл гучно заторохтів, брикнув і, перехилившись набік, вийшов на траєкторію посадки. За кілька секунд він знову приземлився на залитій яскравим світлом заправці поряд із порожнім квіблом, чоловіком, що й досі походжав туди-сюди, та паливними насосами. Бакмен загальмував, заглушив двигун і насилу вибрався з машини.
Чорношкірий чоловік стояв і дивився на нього.
Генерал рушив йому назустріч. Чоловік не подався назад. Він лишився стояти на місці. Підійшовши до нього, Бакмен простягнув руки й обійняв його. Чорношкірий гмикнув. Здивовано й обурено. Жоден із них не зронив ані слова. Якусь мить вони постояли, а тоді генерал відпустив чоловіка, розвернувся й непевною ходою подався до свого квібла.
— Заждіть, — гукнув його чорношкірий.
Бакмен розвернувся.
Імовірно вагаючись, чоловік якийсь час просто стояв і тремтів від холоду.
— Не підкажете, як дістатися Вентури? — зрештою запитав він. — Повітряним шосе номер тридцять?
17