Він зачекав на відповідь, але Бакмен нічого не відказав.
— Це приблизно за п’ятдесят миль на північ, — уточнив чорношкірий.
Бакмен усе ще мовчав.
— У вас раптом немає мапи цього району?
— Ні. Вибачте.
— Тоді запитаю на заправці, — коротко і якось нерішуче усміхнувшись, сказав чорношкірий.— Радий був... з вами зустрітись. Як вас звати?
Запала довга мовчанка.
— Не хочете казати?
— У мене немає імені, — відповів Бакмен. — Принаймні зараз.
Від однієї думки про своє ім’я йому робилося недобре.
— Ви якийсь посадовець? Щось на кшталт закликача? Чи може працівник Торгової палати Лос-Анджелеса? Мені доводилося мати з ними справу. Цілком нормальні люди.
— Ні, — мовив Бакмен. — Я звичайна людина. Як і ви.
— Утім, у мене є ім’я, — відказав чорношкірий. Спритним рухом він дістав із внутрішньої кишені піджака маленьку тверду картку й простягнув її Бакмену. — Мене звати Монтґомері Л. Гопкінз. Погляньте на візитівку. Гарно ж надрукували? Мені подобається, як виступають літери. Тисяча таких коштувала п’ятдесят доларів. Вони зробили мені спеціальну знижку на перше замовлення, але більше такої не дадуть. — На візитівці були гарні чорні тиснені літери. — Я виробляю недорогі аналогові телефонні гарнітури з біологічним зворотним зв’язком. У роздріб продаються менш ніж за сто доларів.
— Прилітайте якось до мене в гості, — запропонував Бакмен.
— Зателефонуйте мені, — сказав чорношкірий, а тоді повільно, виразно, проте трохи занадто гучно додав: — Вночі такі місця, як ці роботизовані заправки, страшенно гнітючі. Колись ми з вами зможемо поспілкуватися довше. У привітнішій атмосфері. Я співчуваю вам і розумію, що відчуває людина, коли такі місця починають наганяти смуток. Здебільшого дорогою додому я заправляюся біля фабрики, щоб не зупинятися тут о такій порі. Мені доволі часто доводиться вилітати на нічні виклики, адже завжди щось трапляється. Я бачу, що ви почуваєтеся паскудно. Ви чимось дуже засмучені. Тому й дали мені той малюнок, хоча, боюсь, спершу я цього не зрозумів. Лише зараз. А потім ви захотіли мене обійняти, що зрештою й зробили. Так, знаєте, як дитина. Лише на мить. У мене теж час від часу виникає таке бажання чи радше імпульс. Мені вже сорок сім. Я розумію. О такій пізній порі не хочеться бути на самоті, особливо коли так незвично холодно, як от сьогодні. Так, я цілком згоден із вами, і тепер ви навіть не знаєте, що сказати, бо зробили щось, підкорившись ірраціональному імпульсу, не задумуючись про можливі наслідки. Але все гаразд. Я можу це зрозуміти. Анітрохи не переймайтеся. Вам варто якось завітати до мене в гості. Вам сподобається мій дім. Він дуже затишний. Познайомитесь із дружиною та дітьми. У мене їх троє.
— Обов’язково, — сказав Бакмен. — Я збережу вашу візитівку. — Він дістав гаманець і поклав туди картку. — Дякую вам.
— Схоже, мій квібл уже заправили, — зауважив чорношкірий. — Довелося також трохи масла долити.
Він повагався, рушив, а відтак розвернувся й простягнув руку. Бакмен швидко її потиснув.
— Щасти, — проказав чоловік.
Бакмен дивився йому вслід. Чорношкірий заплатив заправці, сів у свій дещо пошарпаний квібл, завів двигун і злетів у темне небо. Пролітаючи над Бакменом, він відірвав праву руку від керма й помахав йому.
«Доброї ночі», — подумав Бакмен і мовчки помахав змерзлими пальцями у відповідь. Тоді знову заліз у квібл, трохи посидів, відчуваючи дивне оніміння й ніби на щось чекаючи, проте нічого більше не побачив, тож різко грюкнув дверцятами й завів двигун. За мить його квібл уже був у повітрі.
«Лийтеся, сльози, — подумав він. — Перший абстрактний музичний твір у світовій історії. „Друга книга пісень для лютні“ Джона Дауленда, 1600 рік. Щойно прилечу додому, поставлю її на своєму великому новому квад-фонографі. Вона нагадуватиме мені про Еліс та решту. Вдома, де лунатиме симфонія, палатиме камін і буде тепло.
Я заберу свого синочка до себе. Завтра ж рано-вранці полечу до Флориди й заберу Барні. Тепер він житиме зі мною. Ми житимемо разом. І байдуже, які це матиме наслідки. Проте тепер це вже не матиме жодних наслідків. Усе закінчилося. Ми в безпеці. Назавжди».
Його квібл поволі поповз нічним небом. Мов знівечена, напіврозчавлена комаха. Він ніс його додому.
Частина четверта
Епілог
Суд над Джейсоном Тавернером, звинуваченим в умисному вбивстві Еліс Бакмен, несподівано завершився виправданням обвинуваченого: частково завдяки майстерній роботі юристів, яких надали NBC та Білл Волфер, а частково тому, що Тавернер і справді був невинний. Суд встановив, що насправді не трапилося жодного злочину, тому висновок коронера, який оглядав тіло, визнали недостовірним, відтак коронер був змушений піти у відставку, а його місце зайняв молодший колега. Після оголошення вердикту рейтинги шоу Джейсона Тавернера, які різко впали під час суду, знову зросли, й тепер його аудиторія налічувала вже не тридцять мільйонів глядачів, а цілих тридцять п’ять.
Будинок, власниками й мешканцями якого були Фелікс Бакмен і його сестра Еліс, протягом кількох років мав невизначений юридичний статус; Еліс заповіла свою частину власності лесбійській організації під назвою «Сини Каріброна» зі штаб-квартирою в Ліз-Саміт, штат Міссурі, яка хотіла перетворити будинок на притулок ДЛЯ КІЛЬКОХ СВОЇХ СВЯТИХ. У березні 2003 року Бакмен продав свою частку маєтку «Синам Каріброна» й на отримані гроші разом зі своїми численними колекціями перебрався на Борнео, де житло було дешевшим, а поліція люб’язнішою.
Експерименти з мультипросторовоінклюзивним препаратом KR-3 припинили наприкінці 1992 року з огляду на його токсичність. Проте впродовж кількох років поліція й далі таємно тестувала його на в’язнях таборів примусової праці. Але врешті-решт, зважаючи на небезпеку широкого розповсюдження препарату, за наказом Директора проект було закрито.
Рік потому Кеті Нельсон дізналася, що її чоловік Джек і справді давно помер, як їй це неодноразово казав Мак-Налті, і врешті визнала це перед самою собою. Усвідомлення цього факту спричинило сильний психотичний зрив, тому її знову поклали до лікарні. Цього разу назавжди і до значно менш привабливої психіатричної клініки, ніж «Морнінґсайд».
Рут Рей вийшла заміж у п’ятдесят перше та востаннє за підстаркуватого заможного пузатого імпортера зброї з Нижнього Нью-Джерсі, якому ледь-ледь вдавалося вести справи в межах закону. Навесні 1994 року вона померла від передозування алкоголем, який змішала з новим заспокійливим препаратом під назвою «Френозин» — депресантом центральної нервової системи, що також пригнічує роботу блукаючого нерва. На момент смерті вона важила дев’яносто два фунти[18], змарнівши через серйозні — і до того ж хронічні — психологічні проблеми. Точно встановити, чи це була смерть унаслідок нещасного випадку, а чи зумисне самогубство, так і не вдалося; зрештою препарат був відносно новим. Її чоловік Джейк Монґо на той час зав’яз у боргах і пережив дружину всього на рік. Джейсон Тавернер відвідав похорон Рут і під час прощальної церемонії на цвинтарі познайомився з її колишньою дівчиною на ім’я Фей Кранкгайт[19], із якою невдовзі завів доволі вдалі стосунки, що протривали два роки. Від неї Джейсон дізнався, що Рут Рей періодично поєднувалася до телефонної секс-мережі; довідавшись про це, він зміг краще зрозуміти, чому вона стала такою, якою він побачив її тоді у Вегасі.
Цинічна й уже не молода Гезер Гарт поступово полишила сольну кар’єру й кудись зникла. Після кількох невдалих спроб її відшукати Джейсон Тавернер облишив цю справу й вирішив відпустити минуле, дійшовши висновку, що незважаючи на жахливий фінал, стосунки з нею можна було зарахувати до найвдаліших епізодів його життя.
19