Він також десь бачив новину, ніби Мері Енн Домінік здобула престижну міжнародну премію за свій керамічний посуд, однак ніколи так і не завдав собі клопоту її відшукати. А от Моніка Бафф знову з’явилася в його житті наприкінці 1998 року, така ж нечепура, як і раніше, утім, він і досі бачив у цій неохайності щось звабливе. У них було кілька побачень, але врешті-решт Джейсону набридло. Упродовж кількох місяців вона писала йому дивні довжелезні листи з таємними знаками, виведеними над словами, проте, зрештою, це також припинилося, чому Джейсон неабияк зрадів.
Студенти, котрі мешкали в норах під руїнами великих університетів, поступово полишили марні спроби жити за власними переконаннями й були добровільно, принаймні здебільшого, переселені в табори примусової праці. Так поступово зникли останні рештки Другої громадянської війни, тож у 2004 році в межах пілотного проекту було відбудовано й відкрито Колумбійський університет, де притомним законослухняним студентам дозволили відвідувати санкціоновані поліцією курси.
На схилі віку генерал поліції Фелікс Бакмен, який жив тепер на пенсії на Борнео, написав автобіографічну книжку, що викривала злочини всепланетного поліційного апарату. Незабаром цей твір почали нелегально поширювати у найбільших містах Землі. Через що влітку 2017 року генерала застрелив невідомий кілер. Убивцю так і не ідентифікували й нікого не було заарештовано. Книжка Бакмена «Ментальність закону і порядку» й далі передавалася з рук у руки в підпіллі протягом кількох років після його смерті, однак зрештою про неї також забули. Кількість таборів примусової праці поступово скорочувалась, аж поки одного дня не закрили останній. Рік у рік, десятиліття за десятиліттям, поліційний апарат ставав дедалі громіздкішим, тож урешті перестав бути загрозою для будь-кого. З огляду на це у 2136 році посаду поліційного маршала ліквідували.
Деякі з бондажних малюнків, які Еліс Бакмен надбала протягом свого короткого життя, опинилися в музейних колекціях, присвячених зниклим популярним культурам, і зрештою «Щоквартальник бібліотекаря» офіційно визнав її однією з найбільших авторитетів у галузі садомазо-арту кінця XX століття. Чорну однодоларову марку «Транс-Міссісіпі», яку подарував їй Фелікс, у 1999 році придбав на аукціоні якийсь дилер з Варшави. Відтоді вона зникла в туманному світі філателістів, і більше ніхто її не бачив.
Барні Бакмен, син Фелікса й Еліс Бакменів, виріс і став дорослим чоловіком, хоча його життя і далі затьмарювало складне дитинство. Він вступив до лав нью-йоркської поліції й під час другого року служби патрульним упав зі зламаних пожежних сходів багатоквартирного будинку, заселеного колись давно заможними чорношкірими, куди прибув після отримання повідомлення про пограбування. Паралізований нижче пояса у двадцять три роки, він почав цікавитися старими телевізійними рекламами й невдовзі зібрав приголомшливу колекцію найстаріших і найрідкісніших записів, які купував, продавав і вдало обмінював. Він прожив довге життя, майже не пам’ятаючи свого батька й узагалі не пам’ятаючи Еліс. Загалом Барні Бакмен майже не нарікав на життя, з головою поринувши в дослідження старих рекламних роликів «Алка-Зельтцер», на яких з усіх такого штабу цінних раритетів знався найкраще.
Хтось із працівників Лос-Анджелеської поліційної академії вкрав «Деррінджер» 22-го калібру, який Фелікс Бакмен зберігав у шухляді свого столу, й відтоді пістолет зник назавжди. На той час зброя зі свинцевими набоями майже вийшла з ужитку, і її можна було побачити хіба лиш у приватних колекціях, тож службовець академії, якому доручили відшукати «деррінджер», мудро припустив, що цей пістолет тепер прикрашає холостяцьку квартиру якогось офіцера нижчого рангу, і на цьому в розслідуванні поставили крапку.
У 2047 році Джейсон Тавернер, який уже давно полишив шоу-бізнес, помер у фешенебельному будинку для літніх людей від аколічного фіброзу — захворювання, яке мешканці Терри зазвичай підхоплювали в різних приватних марсіанських колоніях, призначених для сумнівних утіх знуджених багатіїв. По собі він залишив п’ятикімнатний будинок у Де-Мойні, здебільшого сповнений пам’ятними речами, й велику кількість акцій однієї корпорації, яка безуспішно вклала гроші в проект комерційного пасажирського сполучення з Проксимою Центаврою. Загалом його смерть майже не зауважили попри те, що більшість газет у великих містах надрукували короткі некрологи. Телеканали цю подію проігнорували. На відміну від Мері Енн Домінік, яка, незважаючи те, що її було вже за вісімдесят, і досі вважала Джейсона Тавернера зіркою, а зустріч із ним — переломним моментом у своєму довгому й успішному житті.
Синя ваза, виготовлена Мері Енн Домінік і придбана Джейсоном Тавернером як подарунок для Гезер Гарт, врешті-решт потрапила до однієї приватної колекції сучасної кераміки. Там вона зберігається й донині як один із найцінніших експонатів. Ба більше, та невелика кількість людей, які й справді знаються на мистецтві кераміки, щиро та неприховано нею захоплюються. І люблять.
Видавництво «Комубук» висловлює щиру подяку Артему Долотову за щедру підтримку проекту.
Про автора
Філіп Кіндред Дік (англ. Philip Kindred Dick) — відомий американський письменник-фантаст.
Народився 16 грудня 1928 року в Чикаго, Іллінойс, однак невдовзі родина Діків перебралася в район затоки Сан-Франциско. Коли батька хлопчика перевели на посаду в штат Невада, матір відмовилася переїжджати разом із ним, і батьки розлучилися. З того часу Філіп Дік зростав у неповній родині. Ще один трагічний епізод його дитинства — смерть сестри-близнючки Джейн, яка померла у півторамісячному віці. До кінця свого життя письменник так і не зумів оговтатись від цієї втрати, хоч знав про неї лише з розповідей матері. Деякі дослідники творчості Філіпа Діка вважають, що саме ця травма зумовила неодноразову появу в його творах мотиву «фантомного близнюка».
Після закінчення школи майбутній письменник вступив до Каліфорнійського університету в Берклі, однак, провчившись там усього один семестр, вирішив кинути навчання і певний час працював у магазині, що продавав вінілові платівки. Філіп Дік був кілька разів одружений, переважно невдало. Щоб підсилити творчі імпульси та погамувати гостроту психічних розладів, які дошкуляли йому дедалі більше, став вживати синтетичні наркотичні препарати. Тож періоди плідної праці часто чергувалися з періодами депресії і нападами параної. Майже усе своє життя письменник провів у Каліфорнії, де й помер 2 березня 1982 року.
У жанрі наукової фантастики Філіп Дік дебютував на початку 1950-х. У 1955 році було опубліковано його перший роман «Сонячна лотерея». 1950-ті та ранні 1960-ті були дуже продуктивним періодом у творчості письменника. У 1965 році він отримав найвищу нагороду у світі наукової фантастики — премію «Ґюго» за роман «Людина у високому замку». За наступні півтора десятиліття написав більшість своїх найвідоміших творів.
У своїх текстах за фасадом розважальних науково-фантастичних сюжетів Філіп Дік досліджував складні філософські та метафізичні теми, що й принесло йому славу серйозного романіста. Дія його творів часто відбувається у похмурих техногенних світах майбутнього, де панують корпорації-монополісти та авторитарні режими. Також для цього автора характерне зацікавлення штучним інтелектом, зміненими станами свідомості та симбіозом між людиною і машиною. У більш пізніх роботах письменника («ВАЛІС», «Божественне вторгнення», «Трансміграція Тімоті Арчера») чітко відобразився його інтерес до метафізики та теології. Філіп Дік часто моделював персонажів та сюжети своїх текстів з власного досвіду, досліджуючи природу наркоманії, параної, шизофренії та трансцендентних практик.
До найвідоміших творів Філіпа Діка належать «Звихнутий час» (1959) «Людина у високому замку» (1962), «Чи мріють андроїди про електричних овець?» (1968), «Убік» (1969), «Затьмарення» (1977) та деякі інші. Кілька реалістичних романів, які Дік створив ще на початку свої кар’єри, були опубліковані лише після його смерті й отримали схвальні відгуки критиків. Багато творів Філіпа Діка було екранізовано. Його роман «Чи мріють андроїди про електричних овець?» став літературною основою культового фільму режисера Рідлі Скотта «Той, що біжить по лезу» (1982), а за антиутопією «Людина у високому замку» кінокомпанія Amazon Studios зняла однойменний телесеріал. Загалом творчий доробок Філіпа Діка налічує більш ніж 30 романів і 110 оповідань.