3
— З вашої свідомості можна дізнатися дуже багато дивних речей, — мимохідь зауважив портьє, звертаючись до Джейсона, який сидів на передньому сидінні старезного квібла, що повільно й гуркітливо сунув вулицею.
— Геть із моєї голови! — грубо й гидливо відказав той. Він завжди відчував неприязнь до допитливих телепатів, які нишпорили в чужих думках просто з цікавості, і цей випадок не був винятком. — Геть із моєї голови! Краще відвези мене до того, хто зможе мені допомогти. І дивись не натрап на поліційний або нацгвардійський блокпост. Якщо хочеш лишитися живим.
— Можете мені не пояснювати, — примирливо промовив портьє. — Я знаю, що б трапилося з вами, якби нас зупинили. Я робив це й раніше. Багато разів. Для студентів. Але ви — не студент. Ви — відома особа, і у вас купа грошей. Хоча водночас і ні. Водночас ви — ніхто. З юридичного погляду вас навіть не існує.
Не зводячи очей з дороги, портьє зайшовся тонким, ледь чутним сміхом. «Керує машиною, мов стара карга,— подумав Джейсон. — Вчепився в кермо обома руками».
Врешті-решт вони дісталися нетрів Воттса. Крихітні темні крамнички з обох боків захаращених вулиць, переповнені баки для сміття, тротуари, всіяні скалками розбитих пляшок, бруднуваті, намальовані від руки вивіски, що рекламували кока-колу великими літерами, а назви самих крамниць — маленькими. На перехресті дорогу саме переходив літній чорношкірий чоловік, рухаючись невпевнено й немов навпомацки, так ніби був сліпий від старості. Коли Джейсон зиркнув на нього, його охопило дивне почуття. Завдяки сумнозвісному закону Тідмена про стерилізацію, прийнятому Конгресом ще в жахливі дні Повстання, тепер чорних майже не лишилося. Портьє обережно зупинив свій деренчливий квібл, щоб не потривожити чорношкірого старого, одягненого в зім’ятий і розлізлий по швах коричневий костюм. Вочевидь, він відчув те саме.
— Ви усвідомлюєте, що якщо я його зіб’ю, це означатиме для мене смертний вирок? — проказав портьє.
— Так і має бути, — мовив Джейсон.
— Вони нагадують мені останню зграю американських журавлів, — повів далі портьє, знову рушивши з місця, коли літній чорношкірий дістався протилежного боку вулиці.— Існує ціла тисяча законів, які їх захищають. З них заборонено насміхатися, з ними не можна побитися, не наразившись на кримінальне обвинувачення... І загриміти до в’язниці на десять років. Але, попри це, ми робимо все для того, щоб вони вимерли. Власне, саме цього й прагнув Тідмен, як, мабуть, і більшість Мовчунів, але... — він зробив непевний жест, уперше відірвавши руку від керма. — Я сумую за дітьми. Пам’ятаю, коли мені було десять, ми гралися з одним чорношкірим хлопчиком... до речі, не так далеко звідси. Тепер його вже точно стерилізували.
— Але в такому разі у нього є дитина, — зауважив Джейсон. — Дружина має здати купон на народження після того, як на світ з’явиться їхня перша і єдина дитина... але дитина лишається з ними. Закон це дозволяє. Крім того, існує мільйон статутів, які їх охороняють.
— Двоє дорослих, одна дитина. Так із кожним наступним поколінням чисельність чорношкірого населення скорочується вдвічі. Винахідливо. Треба визнати, Тідмен отримав те, чого прагнув — він пречудово вирішив расове питання.
— Треба ж було щось із цим робити, — мовив Джейсон. Він заціпеніло сидів у кріслі, втупившись у дорогу попереду й виглядаючи КПП чи блокпост. Попри те, що ні того, ні іншого поблизу не було, йому не давало спокою запитання: як довго їм іще їхати?
— Ми вже майже на місці, — спокійно промовив портьє й на мить повернувся обличчям до Джейсона. — Мені не подобаються ваші расистські погляди. Навіть попри ті п’ятсот доларів, які ви мені заплатили.
— Як на мене, чорних цілком достатньо.
— А що буде, коли помре останній?
— Можеш прочитати мої думки, — відказав Джейсон. — У мене немає потреби говорити це вголос.
— Господи! — мовив портьє і знову зосередився на дорозі.
Вони різко повернули праворуч і поїхали вузьким провулком, з обох боків якого виднілися ряди зачинених дерев’яних дверей. Жодних вивісок. Лише мертва тиша. І купи старого сміття.
— Що за цими дверима? — поцікавився Джейсон.
— Такі люди, як ви. Люди, яким не можна з’являтися на вулиці. Вони відрізняються від вас лише одним: у них немає п’ятисот доларів... і ще цілої купи грошви, якщо я правильно прочитав ваші думки.
— Документи влетять мені в копійку, — роздратовано відказав Джейсон. — Можливо, доведеться викласти все, що маю.
— Зайвого вона з вас не візьме, — мовив портьє й зупинив квібл, наполовину виїхавши на тротуар. Визирнувши з вікна, Джейсон побачив занедбаний ресторан із розбитими та забитими дошками вікнами. Всередині — суцільна темрява. І хоча воно викликало в нього відразу, вочевидь, це було саме те місце, куди вони їхали. З огляду на ситуацію, в нього не було вибору, доведеться змиритися; крутити носом якось не випадало.
До того ж їм вдалося оминути всі КПП та блокпости: портьє обрав хороший маршрут. Тож зважаючи на все, йому гріх було скаржитися.
Разом із портьє вони підійшли до виламаних вхідних дверей ресторану, що звисали на петлях. Обоє рухалися мовчки, зосередившись на тому, щоб не зачепитися за іржаві цвяхи, які стирчали з листів фанери, прибитих тут, вочевидь, для захисту вікон.
— Тримайтеся за мене, — мовив портьє, простягнувши Джейсону руку в сіруватій напівтемряві, що панувала довкола. — Я знаю, куди йти, а тут темно. У цьому кварталі електрику вимкнули ще три роки тому. Намагалися змусити людей покинути ці будинки, щоб їх можна було спалити. Проте більшість лишилася.
Не відпускаючи вологу холодну руку портьє, Джейсон проходив повз те, що скидалося на безладно звалені купи столів та стільців, з яких стирчали окремі ніжки й стільниці, обплетені павутинням і вкриті якимось зернистим візерунчастим брудом. Коли вони врешті вперлися в чорну нерухому стіну, портьє зупинився, відпустив руку Джейсона і почав щось намацувати в темряві.
— Я не можу їх відчинити, — сказав він, і далі вовтузячись. — Це можна зробити тільки з протилежного боку. З її боку. Я просто подаю їй сигнал, що ми тут.
Раптом частина стіни з гуркотом відсунулася вбік. Джейсон пильно придивлявся, однак углибині була лише цілковита темрява. І запустіння.
— Проходьте, — мовив портьє й підштовхнув його вперед. За мить стіна за ними знову зачинилася.
Спалахнуло світло. Засліплений Джейсон одразу ж прикрив очі рукою, а тоді уважно обвів поглядом майстерню.
Приміщення виявилося маленьким. Утім, він побачив там чимало апаратів, які здавалися складним вузькоспеціалізованим обладнанням. Навпроти нього під стіною стояв верстак. На стінах акуратно висіли сотні інструментів. Під верстаком містилися великі картонні коробки — вочевидь, із різноманітним папером. А поряд — невеличкий друкарський верстат, що працював від генератора.
І дівчина. Вона сиділа на високому стільці й вручну викладала рядок друкарськими літерами. Він одразу звернув увагу на світле волосся, дуже довге, проте рідке; воно спадало їй на шию та бавовняну робу. Дівчина була в джинсах, але боса. Джейсон зауважив, що в неї досить маленькі ступні. На вигляд їй можна було дати років п’ятнадцять-шістнадцять. Груди майже непомітні, проте ноги гарні та довгі. Це йому сподобалося. Відсутність макіяжу надавала її рисам блідого, трохи пастельного відтінку.
— Привіт! — сказала вона.
— Ну, я піду, — мовив портьє. — Спробую не просадити всі п’ять сотень в одному місці.
Він натиснув на кнопку, і частина стіни від’їхала вбік; щойно це трапилося, світло в майстерні одразу згасло, і Джейсон залишився з дівчиною в цілковитій темряві.
— Я — Кеті, — проказала вона, не встаючи зі стільця.
— А я — Джейсон, — відказав він.
Стіна повернулася на місце, і світло спалахнуло знову. «А вона й справді красуня, — подумав він. — От тільки відчувається в ній якась інертність, ледь не байдужість до всього. Неначе їй абсолютно на все начхати. Апатія? Ні, — вирішив він. — Радше звичайна сором’язливість. От у чому причина».
— Ти заплатив йому п’ятсот доларів, щоб він привіз тебе сюди? — здивовано запитала Кеті. Вона критично оглянула Джейсона, немовби намагаючись скласти враження про нього з його зовнішнього вигляду.