— Зазвичай мій костюм не настільки зім’ятий.
— А костюм гарний. Це шовк?
— Так, — кивнув він.
— Ти студент? — запитала Кеті, й далі його роздивляючись. — Ні. Ти не студент. Якби ти жив під землею, то мав би таку саму одутлу й бліду шкіру, як у них. Отже, залишається тільки один варіант.
— Що я злочинець, який намагається роздобути фальшиві документи, доки його не зловили поліція або нацгвардійці? — мовив Джейсон.
— Це так? — поцікавилася вона, не виказуючи й дрібки занепокоєння. Її питання прозвучало просто і прямо.
— Ні, — він вирішив не вдаватися в подробиці. Принаймні поки що. Можливо, на це ще прийде час.
— Як думаєш, більшість нацгвардійців — роботи? У них завжди на обличчях протигази. Тож насправді важко зрозуміти, хто вони.
— Мені вистачає того, що вони викликають у мене відразу, — відповів Джейсон. Детально я цим ніколи не цікавився.
— Які документи тобі треба? Водійські права? Посвідчення для поліції? Свідоцтво про легальне працевлаштування?
— Повний комплект. Включно з посвідченням про членство у філії № 12 Спілки музикантів.
— О, то ти музикант? — тепер у її погляді з’явилася бодай якась зацікавленість.
— Вокаліст. А ще ведучий годинної музично-розважальної програми, яку показують щовівторка о дев’ятій вечора. Можливо, ти її бачила. Називається «Шоу Джейсона Тавернера».
— У мене більше немає телевізора, — відказала дівчина. — Тож, мабуть, я тебе в будь-якому разі не впізнала б. Весела робота?
— Іноді так. Можна познайомитися з багатьма людьми з шоубізнесу, якщо це те, що тебе цікавить. Як на мене, то здебільшого вони такі самі, як і всі решта. У них свої страхи. Вони зовсім не ідеальні. Утім, деякі з них доволі кумедні як у телевізорі, так і в звичайному житті.
— Мій чоловік завжди казав, що в мене немає почуття гумору, — мовила дівчина. — Йому все здавалося смішним. Навіть те, що його призвали на службу в нацгвардію.
— А після демобілізації він і далі так вважає?
— Ну, дембельнутися йому не довелося. Загинув під час несподіваного нападу студентів. Хоча це навіть не їхня провина. Його застрелив інший нацгвардієць.
— Скільки коштуватиме повний комплект документів? — запитав Джейсон. — Краще скажи мені до того, як візьмешся за роботу.
— Я беру з людей стільки, скільки вони можуть собі дозволити, — відказала Кеті, повернувшись до підбирання шрифту. — З тебе я візьму більше, оскільки з того, що ти заплатив Едді п’ять сотень за посередництво, і з твого вбрання зрозуміло, що грошей у тебе до біса. Це так? — вона швидко на нього зиркнула. — Чи я помиляюся?
— У мене є п’ять тисяч доларів, — відповів Джейсон. — Тобто мінус оті п’ять сотень. Я — всесвітньовідомий шоумен і, окрім того, що веду власну програму, один місяць на рік працюю в «Сендз». Насправді я даю концерти в багатьох елітних клубах, коли мені вдається втиснути ці виступи у свій напружений графік.
— Треба ж таке! Шкода, що я про тебе ніколи не чула. А то була би вражена.
Він розсміявся.
— Я сказала якусь дурню? — боязко запитала Кеті.
— Та ні. Скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять. Я народилася в грудні, тож невдовзі буде двадцять. А на скільки я виглядаю?
— Десь на шістнадцять.
Почувши це, вона по-дитячому закопилила губи.
— Усі так кажуть, — тихо проказала Кеті. — А все тому, що в мене немає грудей. Якби були, то виглядала б на двадцять один. А тобі скільки? — дівчина припинила працювати зі шрифтом і уважно поглянула на Джейсона. — Як на мене, близько п’ятдесяти.
На нього одразу накотилася хвиля гніву. Він почувався жалюгідно.
— Схоже, я тебе образила, — мовила Кеті.
— Мені сорок два, — похмуро відказав Джейсон.
— Що ж, то яка різниця? Тобто я хотіла сказати, що...
— Перейдімо ліпше до справи, — урвав її Джейсон. — Дай мені папір і ручку. Я напишу тобі, що мені треба, і що має бути написано на кожній картці. Я хочу, щоб усе було зроблено правильно. Тобі краще постаратися.
— Ти розлютився, бо я сказала, що на вигляд тобі п’ятдесят, — мовила Кеті. — Знаєш, якщо придивитися уважніше, то насправді це не так. Радше десь тридцять.
Вона простягнула йому папір і ручку, сором’язливо усміхаючись. Вочевидь, намагалася вибачитись.
— Забудь, — мовив Джейсон і поплескав її по спині.
— Мені не подобається, коли мене торкаються, — сказала Кеті, відступаючи на крок.
«Мов лісове оленя, — подумав він. — Дивно. Боїться найменшого дотику й водночас має достатньо сміливості, щоб підробляти документи — тобто скоювати злочин, за який світить до двадцяти років у в’язниці. Можливо, їй просто ніхто не сказав, що це протизаконно. Можливо, вона цього не знає».
Увагу Джейсона привернув якийсь яскравий кольоровий предмет на протилежній стіні. Він підійшов, щоб роздивитися. Це виявився підсвічений середньовічний манускрипт. Чи радше одна сторінка з манускрипту. Джейсон читав про такі, але досі йому ще не доводилося бачити їх на власні очі.
— Він цінний?
— Якби був справжній, то коштував би близько сотні доларів. Але це копія. Я виготовила її багато років тому, коли вчилася в старших класах школи при компанії «Норт Амерікен Авіейшн». Довелося десять разів копіювати оригінал, доки не зробила все правильно. Мені подобається хороша каліграфія. Ще з дитинства. Можливо, тому, що мій тато був дизайнером і розробляв обкладинки для книжок. Ну, знаєш, такі суперобкладинки, що йдуть поверх звичайних.
— А в музеї на таке повелися б? — запитав Джейсон.
Якусь мить Кеті не зводила з нього пильного погляду, а тоді ствердно кивнула.
— Невже вони не здогадалися б, поглянувши на папір?
— Це пергамент, він із тієї самої доби. Саме так підробляють старі марки. Береш стару, нічого не варту марку, видаляєш зображення, а тоді... — вона замовкла. — Ти вже не можеш дочекатися, коли я візьмуся за твої документи, так?
— Так.
Джейсон простягнув їй аркуш паперу, на якому написав усю необхідну інформацію. Здебільшого йому були потрібні ідентифікаційні картки для проходження стандартних перевірок поліції та нацгвардії після настання комендантської години, із відбитками пальців, фотографіями й голографічними підписами — усі на короткий термін. Через три місяці йому доведеться підробляти весь комплект документів знову.
— Дві тисячі доларів, — мовила Кеті, переглянувши список.
«А в цю суму входить можливість із тобою переспати?» — закортіло ляпнути Джейсону, однак уголос він лише запитав:
— Скільки на це знадобиться часу? Кілька годин? Днів? І якщо потрібно кілька днів, то де мені...
— Кілька годин, — відповіла Кеті.
Йому одразу ж полегшало.
— Сідай. Складеш мені компанію, — сказала Кеті, вказавши на триногий стілець, що стояв збоку. — Можеш розказати мені про свою успішну кар’єру на телебаченні. Мабуть, це дуже захопливо: всі ці трупи, через які доводиться переступати на шляху до вершини. Ти ж досяг вершини?
— Так, — коротко відказав він. — Але по трупах я не йшов. Це міф. Усе залежить лише від таланту, а не від того, як ти поводишся або спілкуєшся з людьми, на щабель вищими чи нижчими від тебе. До того ж треба викладатися. Тут не вдасться просто глибоко вдихнути й станцювати чечітку, і все — контракт із NBC або CBS у тебе в кишені. Це жорсткі досвідчені бізнесмени. Особливо працівники відділів пошуку талантів. Саме вони вирішують, із ким підписувати контракт. Я зараз говорю про запис музики. Якщо хочеш вийти на національний рівень, треба починати з цього. Звісно, можна виступати в клубах, доки...
— Ось твої водійські права, — перебила його Кеті й обережно простягнула маленьку чорну картку. — А тепер зробимо тобі військовий квиток. Це трохи складніше, оскільки потрібні фото в анфас і в профіль, але я зможу зняти тебе отам.
Вона вказала на білий екран, навпроти якого на тринозі стояла камера з фотоспалахом.