— Та в тебе тут є все необхідне обладнання, — промовив він, виструнчившись перед екраном. За його довгу кар’єру Джейсона вже стільки разів фотографували, що він чудово знав, як йому стати та якого саме виразу надати обличчю.
Утім, вочевидь, цього разу він припустився якоїсь помилки. Це було зрозуміло з суворого погляду Кеті.
— Ти весь аж сяєш, — ледь чутно пробурмотіла вона, немов зверталася сама до себе. — У тобі є якийсь фальшивий лоск.
— Рекламні фото, — відказав Джейсон. — Вісім на десять, глянець...
— Тут таке не годиться. Ці повинні врятувати тебе від довічної каторги в таборі примусової праці. Не усміхайся.
Він послухався.
— Добре, — сказала Кеті. Вона вийняла фотознімки з камери й обережно понесла до верстака, розмахуючи ними, щоб ті швидше висохли. — Хай їм біс із цими тривимірними ефектами, які вони роблять на військових квитках! Ця камера коштувала мені тисячу доларів, а потрібна вона тільки для цього... Хоча без неї ніяк. — Дівчина подивилася на нього. — Тепер платити доведеться тобі.
— Авжеж, — із кам’яним виразом на обличчі відказав Джейсон. Він уже й так це зрозумів.
Якийсь час Кеті вовтузилася з фотографіями, а тоді різко розвернулася до нього:
— Хто ти насправді? Ти звик позувати. Я це помітила. Помітила, як ти закляк із тією задоволеною усмішкою на обличчі й блиском в очах.
— Я ж уже казав. Я — Джейсон Тавернер. Ведучий телешоу. Його показують по телевізору щовівторка.
— Ні, — похитала головою Кеті, — хоча це й не моя справа. Вибач. Не треба було питати. — Проте вона й далі не зводила з нього очей і здавалася роздратованою: — Ти все робиш неправильно. Ти начебто й знаменитість — позував для фото так, ніби для тебе це звична справа. Але з іншого боку — ніяка ти не знаменитість. Не існує жодної людини на ім’я Джейсон Тавернер, яка була б відомою, яка щось би значила. То хто ж ти? Людина, яка все життя провела перед камерою, але про яку ніхто ніколи не чув?
— Я просто вдаю знаменитість, про яку ніхто ніколи не чув, — сказав Джейсон.
Якусь мить вона дивилася на нього мовчки, а тоді розсміялася.
— Ага, розумію. Що ж, круто. Справді круто загнув. Треба запам’ятати.
Дівчина знову зосередилася на підробці документів.
— У цьому бізнесі, — цілковито занурившись у роботу, проказала Кеті, — я зазвичай намагаюся не знайомитися з людьми, для яких виготовляю картки. Однак, — вона підвела очі, — мені здається, що про тебе я була б не проти дізнатися більше. Ти дивний. Мені доводилося бачити чимало химерних типів, можливо, й сотні... Але такі, як ти, ще не траплялися. Знаєш, що я думаю?
— Що я божевільний, — відказав Джейсон.
— Так, — кивнула Кеті. — З клінічого погляду, юридичного чи якогось іще. Ти — псих. У тебе роздвоєння особистості. Містер Ніхто й містер Усе. Як тобі тільки вдалося дожити до сьогоднішнього дня?
Він промовчав. Це неможливо було пояснити.
— Ну, гаразд, — мовила Кеті.
Один за одним, майстерно та зі знанням справи Кеті сфальшувала всі необхідні документи.
Повернувся Едді, портьє з готелю. Він курив підробну гаванську сигару. Йому не було що сказати. Він просто вештався поруч без діла, але з якоїсь незрозумілої причини нікуди не йшов. «Краще б уже звалив звідси нахрін», — подумав Джейсон. Йому хотілося продовжити розмову з дівчиною.
— Ходімо зі мною, — несподівано покликала його Кеті.
Вона злізла зі стільця й кивнула на дерев’яні двері праворуч від верстака.
— Мені треба, щоб ти п’ять разів розписався і щоразу трошки інакше, аби підписи неможливо було накласти одне на одного. Багато документарів — це так ми себе називаємо — саме в цьому місці й лажають, — вона усміхнулася, відчиняючи двері. — Вони беруть лише один зразок підпису й переносять його на всі ідентифікаційні картки. Розумієш?
— Так, — мовив він, заходячи за нею до маленької, пропахлої цвіллю комірчини.
Зачинивши двері й вичекавши якусь мить, Кеті сказала:
— Едді — донощик.
— Чому? — не зводячи з неї погляду, запитав він.
— Чому? Чому що? Чому він доносить поліції? Бо отримує за це гроші. Як і я.
— Хай йому грець! — вилаявся Джейсон. Він схопив дівчину за правий зап’ясток і притягнув до себе. Стиснувши її руку міцніше, він побачив, як вона скривилась. — І він уже...
— Едді ще нічого не встиг зробити, — видушила вона з себе, намагаючись вирватись. — Мені боляче. Слухай, заспокойся, і я тобі дещо покажу. Добре?
Він неохоче її відпустив. Від страху в нього нестримно калатало в грудях. Кеті ввімкнула маленьку яскраву лампу та виклала на світло три вже готові підроблені документи.
— Багряна цятка на краєчку кожної картки, — сказала вона, вказуючи на майже невидимі кольорові мітки, — це мікропередавач. Так, куди б ти не пішов, вона що п’ять секунд подаватиме сигнал. Так вони полюють на змовників. Намагаються вистежити твоїх спільників.
— У мене немає жодних спільників, — відрізав Джейсон.
— Але вони про це не знають, — по-дівчачому насупившись, вона потерла зап’ясток і пробурмотіла: — А у вас, знаменитих телезірок, про яких ніхто ніколи не чув, доволі швидка реакція.
— Навіщо ти це мені розповіла? — запитав він. — Після того, як підробила всі документи, після того, як...
— Я не хочу, щоб тебе впіймали, — прямо відповіла Кеті.
— Чому?
У Джейсона це й досі не вкладалося в голові.
— Тому що, чорт забирай, у тобі є якийсь магнетизм. Я помітила це, щойно ти зайшов до майстерні. Ти... — вона запнулась, підбираючи слово, — сексуальний. Навіть у твої роки.
— Ти про мою звабливість?
— Так, — кивнула Кеті. — Я помічала таке й раніше в різних публічних осіб, але лише здалеку, а не отак зовсім поруч, як зараз. Тепер я розумію, чому ти вважаєш себе телезіркою. Ти й справді на них схожий.
— І як же мені вибратись із цієї халепи? — запитав Джейсон. — Розкажеш? Чи за це треба доплатити?
— О, Боже! Який же ти цинічний!
Він засміявся й знову взяв її за зап’ястя.
— Хоча я тебе не засуджую, — похитала головою дівчина, і її обличчя зробилося схожим на маску. — Ну, по-перше, від Едді можна відкупитися. Ще п’яти сотень має вистачити. Від мене відкуповуватися не треба, але лише за умови, — і я серйозно, — що ти якийсь час побудеш зі мною. У тебе є... шарм. Як у хороших парфумів. Ти видаєшся мені привабливим, а до чоловіків я зазвичай такого не відчуваю.
— Тобто лише до жінок? — уїдливо запитав Джейсон.
Вона пропустила ці його слова повз вуха.
— То як? Згода?
— Чорта з два! — відказав він. — Я забираюся звідси.
Він відчинив двері, пройшов повз неї й вийшов до майстерні. Кеті квапливо рушила за ним.
Їй вдалося наздогнати Джейсона посеред сірої напівтемряви порожнього занедбаного ресторану. Дівчина зупинила його у похмурому мороці.
— На тобі вже є передавач, — задихаючись, проказала вона.
— Не вірю.
— Це правда. Його повісив на тебе Едді.
— Брехня! — відказав Джейсон і попрямував на світло, що просочувалося в приміщення через перекошені, майже виламані вхідні двері.
— А що як це правда? Могло ж таке трапитися? — важко видихнула Кеті, біжучи за ним зі спритністю прудконогої тварини.
Вона стала перед напівпрочиненими дверима, заступивши йому шлях до свободи й піднявши вгору руки, так немов намагалася захиститися від імовірного удару.
— Залишся зі мною хоча б на одну ніч, — поспіхом проказала дівчина. — Переспи зі мною. Гаразд? Цього буде достатньо. Обіцяю. Лише на одну ніч. Благаю тебе.
«Вочевидь, деякі мої можливості, оті знамениті якості, якими я нібито наділений, перейшли зі мною у цей дивний світ, де мені тепер доводиться жити. У світ, де мене не існує, а єдиним доказом на противагу цьому є фальшиві документи, підроблені поліційною донощицею. Який жах, — від цієї думки він здригнувся. — До того ж документи з вбудованими мікропередавачами, за допомогою яких поліція зможе вистежити не лише мене, а й усіх, хто буде поряд зі мною. Небагато ж я досягнув. Ну, хоча б шарм, як вона каже, лишився. Господи! І це єдине, що може врятувати мене від табору примусової праці».