Ервін Штраус (у книзі «Geschehnis und Erlebnis») показав, що реальність людського життя, яку він називає «Werdewirk-lichkeit», неможлива без чинника історичного часу. Особливо це стосується неврозів, де людина «деформує» цю реальність. Одним зі способів такого деформування є заперечення базового виміру людського існування, які Штраус називає «теперішністю» (presentist). Так він описує підхід, який відкидає будь-яке життєве спрямування; поведінку, яка не ґрунтується на минулому і не спрямовується на майбутнє, а пов’язана лише з неісторичним сьогоденням. Такому підходу часто надають перевагу невротики, обираючи життя «далеко від боротьби за існування», скажімо, на якомусь острові, де можна нічого не робити й спокійно засмагати під сонцем. Таке життя може підходити тваринам, але не людям. Воно буде приємним (ми не говоримо про хвилини «діонісійського» існування), вартісним та прийнятним тільки через обмеження самосприйняття. «Нормальна» людина (з погляду як «пересічності», так і «відповідності нормам етики») може приймати перспективу «сьогодення» тільки в певні хвилини і тільки певною мірою.
Час і причину прийняття такої перспективи вибирають свідомо. Наприклад, під час святкувань, коли ми, бажаючи забути про свої обов’язки, свідомо шукаємо забуття в алкогольному сп’янінні. Такі штучно створені ситуації полегшують натиск щоденних вимог. Але людина, принаймні людина Заходу, постійно підкоряється диктату цінностей, які необхідно творчо втілювати в життя. Проте це не означає, що така творчість не може запаморочити настільки, щоб притлумити почуття обов’язку. Будь-який тип людини схильний до такої небезпеки, коли особа настільки занурюється в засоби втілення цінностей, що забуває про остаточну мету, якою є самі цінності, як це описав Шелер у своєму трактаті про «буржуа». Цей клас переповнений величезною кількістю осіб, які тяжко працюють протягом усього тижня, щоб у неділю бути приголомшеними відпочинком та «нестачею» життєвого сенсу, яку вони усвідомлюють у цей день «неробства». Жертви «недільного неврозу» напиваються, щоб утекти від жаху перед духовною порожнечею.
Найчастіше питання про сенс життя постає в період дорослішання, однак воно може виникнути і пізніше, під впливом пережитого. І подібно до того, як зацікавлення цим питанням у період дорослішання не є симптомом захворювання, екзистенціальна криза, під час якої доросла людина намагається зрозуміти сенс життя, не має нічого спільного з патологією. Логотерапія та екзистенціальний аналіз зобов’язані впоратись із психічними проблемами і допомогти особам, які не хворіють у клінічному сенсі. Адже наша «психотерапія з духовним контекстом» спеціально розроблена для полегшення індивідуального світосприйняття через світоглядні проблеми. Проте логотерапія може допомогти пацієнтові і в разі наявності в нього клінічних симптомів. Вона може надати духовну підтримку, якої особливо потребує особа з психічною хворобою. Духовні проблеми не можна сприймати як «симптом». Можна стверджувати, покликаючись на Освальда Шварца, що вони є завжди «досягненнями» — чи то ті, які вже є в арсеналі пацієнта, чи ті, які ще будуть (із нашою допомогою). Це особливо стосується людей, здоров’я яких нестабільне не через внутрішні проблеми (як у невротиків), а через психічне розбалансування внаслідок зовнішніх причин. До них можемо зарахувати осіб, які, наприклад, втратили кохану людину, навколо якої оберталося їхнє життя, і тепер вони намагаються зрозуміти, чи їхнє життя ще має якийсь сенс. Горе тому, хто втратив віру в сенс життя в таких обставинах, хто залишився без жодних моральних резервів; кому не вистачає духовного волокна, яке може дати лише спрямований на життя світогляд. Через відсутність цього волокна (яке, щоб підтримувати, навіть не має бути чітко усвідомленим чи вербалізованим) людина в сутужні часи не здатна витримати удари долі і спромогтися на відсіч. Вона залишається морально неозброєною та беззахисною і цілком покладається на фатум.