Зрозуміло, що віра в cуперсенс чи як метафізичне поняття, чи як релігійне Провидіння надзвичайно важлива в психотерапії та психічній гігієні. Справжня віра, що походить із сили внутрішніх переконань, незмірно зміцнює життєздатність. Коли є така віра, то будь-що має сенс. Ніщо не здається «марним», «жодний учинок не залишиться необлікованим» (Вільдганс). Здається, що навіть світ маніфестує щось на зразок збереження духовної енергії. Жодна велика думка не пропаде, навіть якщо вона ніколи не була оприлюднена, навіть якщо її «взяли в могилу». Крізь призму такого світогляду навіть трагедії внутрішнього життя ніколи не здаються марними, навіть якщо їх ніхто не зауважив і ніколи не опише в жодному романі. «Роман», прожитий кожним індивідуумом, залишається незрівнянно більшим твором, ніж будь-коли написаний у книзі. Кожен із нас знає, що сенс його життя в якийсь спосіб зберігається і переховується. Таким чином, час, тлінність років не можуть вплинути на нього. Те, що ми були, також є видом буття, очевидно, найпевнішим його видом. Тож із цього погляду всі вчинки в житті можуть здаватися порятунком та використанням наданих можливостей. Тепер ці можливості вже забезпечені в минулому, і так буде всю вічність, і час більше не зможе їх змінити15.
Ми розглянули питання про сенс життя у відношенні до Всесвіту. Тепер слід обміркувати часте серед пацієнтів питання про сенс їхнього власного життя. Багато пацієнтів часто відповідає на це питання в такий спосіб, що веде їх до етичного нігілізму. Вони доходять висновку, що основна мета всього їхнього життя — це задоволення, вважаючи незаперечною істиною те, що вся людська активність зумовлена прагненням щастя, що всі психічні процеси детерміновані виключно принципом задоволення. Ця теорія провідної ролі задоволення в психічному житті є, як відомо, однією з основ психоаналізу, де принцип реальності не протиставляється принципу задоволення, а є його простим розширенням та слугує його цілям.
На наш погляд, принцип задоволення є штучним витвором психології. Задоволення — це не мета наших прагнень, а наслідок їх досягнення. На це давно вказав Кант. Коментуючи гедонізм16 та евдемонізм17, Шелер зауважував, що, виконуючи якусь дію, ми не сприймаємо задоволення як її мету, радше наша діяльність поряд із очікуваною метою дасть нам задоволення. Теорія принципу задоволення ігнорує інтенційний аспект усієї психічної діяльності. Люди загалом не прагнуть задоволення, вони просто хочуть того, чого хочуть. Людські очікування мають незмірну кількість завершень, тоді як задоволення завжди набуває такої самої форми незалежно від того, чи виникає внаслідок етичної або неетичної поведінки. Тож зрозумілим є те, що використання принципу задоволення призведе до нівелювання відмінностей між усіма потенційними людськими цілями. Тоді було б цілком байдуже, що робить людина, оскільки всі її вчинки матимуть ту саму мету. Гроші, витрачені на проїдання, та благодійна жертовність стали б рівнозначними вчинками, слугували б тій самій меті — позбавлення неприємних відчуттів того, хто дає гроші.
Визначте поведінку в таких поняттях — і знеціните кожен справжній моральний порив людини. Насправді співчуття вже моральне саме по собі, навіть до того, як утілиться в дію. І тільки на перший погляд воно може давати задоволення лише з елімінації несправедливості. У тій самій ситуації одна особа може відчути співчуття, інша — садистичну зловтіху з чиїхось страждань, вона буде задоволеною, підтримуючи несправедливість. Якщо б було правдою, скажімо, те, що ми читаємо гарну книжку тільки заради задоволення, ми могли б точнісінько так само витрачати гроші на смачні солодощі. Насправді від задоволення чи його нестачі в житті мало що залежить. Людині в театрі байдуже, що вона дивиться — комедію чи трагедію. Її приваблює зміст, внутрішня цінність п’єси. Звичайно, ніхто не вважає, що неприємні відчуття, які виникають під час перегляду трагічних подій на сцені, є справжньою метою відвідування театру. Бо тоді всі театрали були б прихованими мазохістами.
Твердження, що задоволення є кінцевою метою всіх, а не тільки наслідком деяких дій, можна найефективніше спростувати, обернувши навпаки. Якщо, наприклад, було б правдою, що Наполеон розпочинав війну тільки для того, щоб отримати задоволення від перемоги (те саме задоволення, яке пересічний військовий може отримати, набиваючи собі черево, п’ючи чи вдаючись до розпусти), то зворотне твердження теж мало б бути правильним: «кінцевою метою» всіх останніх, програних битв Наполеона могло бути тільки відчуття неприємності, яке так само з’являється після поразок, як задоволення після перемог.