Протягом життя нагода втілювати цінності з тої чи іншої групи може змінюватися погодинно. Іноді життя вимагає від нас творчості, іншим разом необхідно звернутися до досвіду. Одного разу ми маємо збагатити світ своїми вчинками, іншого — збагатити себе власним досвідом. Часами вимоги конкретної миті можуть бути втілені вчинками, іноді слід прийняти славу досвіду. Людина може бути «зобов’язана» пізнати радість. Наприклад, сидячи в трамваї, спостерігати за чудовим заходом сонця або вдихати ніжний запах акацієвого цвіту. І той, хто в такі миті продовжує читати газету, може бути звинувачений у недбалості щодо своїх обов’язків.
Один із пацієнтів мав нагоду пізнати всі три категорії цінностей упродовж останнього етапу життя в драматичній послідовності. Молодий чоловік лежав у лікарні, знемагаючи від неоперабельної пухлини спинного мозку. Унаслідок паралічу він уже давно втратив можливість працювати й мусив відмовитися від професії. Тож він не мав більше можливості втілювати творчі цінності. Але навіть у такому стані царина цінностей досвіду лишалася для нього відкритою. Він проводив час, бесідуючи з іншими пацієнтами, розважаючи, втішаючи та заохочуючи їх. Він присвятив себе читанню хороших книг, особливо слуханню гарної музики по радіо. Одного разу, однак, він більше не міг витримати натиску навушників, а його руки були настільки паралізовані, що він більше не міг утримати книгу. Тепер його життя стало інакшим: до цієї миті він був змушений відмовитися від творчих цінностей на користь досвідних, тепер же він мав перейти до цінностей ставлення. Тепер він узяв на себе роль радника і допомагав своїм товаришам перебороти страждання, намагаючись бути взірцем для них. Він мужньо терпів власні страждання. За день до своєї смерті — яку він передбачав — він знав, що черговому лікарю наказали зробити йому вночі ін’єкцію морфіну. Що ж зробив хворий? Коли лікар удень прийшов відвідати хворого, пацієнт попросив, щоб лікар зробив ін’єкцію ввечері, не перериваючи нічного відпочинку.
Ми повинні запитати себе, чи маємо право позбавляти невиліковно хворого пацієнта шансу «померти власною смертю», шансу наповнити своє життя сенсом до останньої миті, навіть якщо йому лишилося тільки втілювати цінності досвіду, єдині, якими пацієнт може полегшити своє страждання на останньому етапі життя. Його смерть доповнює сенс його життя. Тут ми торкаємося проблеми евтаназії, «вбивства з милосердя». Евтаназія в більш вузькому і спеціальному значенні слова — забезпечення легкої смерті — ніколи не була проблемою для лікарів. Лікар ставиться з розумінням до припинення страждань за допомогою ліків. Вибір моменту, коли дати ліки, є тільки питанням такту і не потребує докладного обговорення. Але останнім часом частішають спроби легалізувати евтаназію не тільки з метою припинення страждань, але й для переривання життя тих, хто, вважають, не повинен далі жити.
Щоб відповісти на це питання, спершу слід визнати, що лікар не має права оцінювати вартість людського життя. Суспільство поклало на нього завдання допомагати тим, хто потребує його допомоги, полегшувати біль там, де це необхідно, лікувати, якщо можливо, та опікуватися тими, хто не підлягає лікуванню. Якщо пацієнти, їхні близькі та рідні не були б переконані, що лікар погоджується з такими настановами, вони йому ніколи б не повірили.
Пацієнт ніколи б не знав, чи лікар приходить як помічник чи як кат.
Це принципова позиція, що не допускає винятків. Вона належить до невиліковних хвороб як розуму, так і тіла. До того ж хто може з упевненістю сказати, що психоз, який зараз уважають невиліковним, залишатиметься таким і надалі? Ми повинні пам’ятати, що хоча психіатр і може мати цілковиту рацію, ставлячи діагноз невиліковного психічного захворювання, проте він ніколи не може бути достатньо впевненим, щоб оцінювати право пацієнта на життя. Ми знаємо випадок, коли чоловік лежав у ліжку протягом повних п’яти років. Його життя підтримували штучним харчуванням, м’язи його ніг атрофувались. Можна запитати, чи не було б краще покласти край такому нещастю? Однак справа набула несподіваного розвитку. Одного разу пацієнт попросив дозволу на харчування в звичному режимі і спробував уставати з ліжка. Він учився ходити, поки атрофовані м’язи не почали знову нормально фунціонувати. Через кілька тижнів його виписали з лікарні, і незабаром він почав читати лекції. Одного дня він виступав перед маленькою групою психіатрів, розповідаючи про свої відчуття і враження протягом перебігу хвороби.
Наші опоненти можуть заперечити: психічно хвора особа неспроможна відстоювати власні інтереси. Тому ми, лікарі, повинні зробити крок до припинення пацієнтового життя, оскільки можна припустити, що хворий сам би хотів смерті, якби божевілля не затьмарило його свідомості