Логотерапевт займає цілком іншу позицію. Лікар повинен діяти як агент хворої волі пацієнта до життя і як прихильник його права на життя. Лікар не може позбавляти хворого цього права. Повчальним є випадок молодого лікаря, у якого розвинулася меланома і який поставив собі правильний діагноз. Колеги марно намагалися переконати його, що він не хворий. Вони зайшли настільки далеко, що замінили його сечу для аналізів, домігшись негативного результату. Тоді той лікар прокрався вночі в лабораторію і самостійно зробив аналіз своєї сечі. Друзі побоювалися, що він скоїть самогубство. Натомість лікар почав чимраз частіше сумніватись у правильності свого початкового діагнозу. На жаль, він з’ясував причину своєї хвороби тоді, коли метастази вже перекинулися на печінку. Таким чином, він несвідомо обманював себе, адже на останніх стадіях захворювання воля до життя повстала проти наближення смерті. Ми повинні поважати цю волю і не відмовляти людині в її праві на життя з огляду на якусь ідеологію.
Часто можна почути інший аргумент, що пацієнти, які мають невиліковні психічні захворювання (особливо ті, що народилися неповносправними), становлять економічний тягар для суспільства. Що ми можемо відповісти на це? Насправді ідіоти19, які принаймні возять тачки на якомусь підприємстві, можуть бути набагато більш «продуктивними», ніж, скажімо, старі дідусі та бабусі, що доживають свого віку. Якщо їхнім родичам запропонувати покінчити зі старенькими, бо ті вже некорисні для суспільства, то вони б жахнулися від такої пропозиції і, звичайно, не погодилися б. (Утім ті ж добрі громадяни, які поважають людей похилого віку, можуть бути прихильниками милосердного вбивства непристосованих до життя.) Кожен із нас повинен визнати, що людина, яка є незамінним об’єктом любові своїх родичів, — це людина, життя якої має сенс. Однак не всі усвідомлюють, що батьки зазвичай люблять та ревно захищають розумово відсталих дітей, принаймні через їхню безпорадність.
На наш погляд, обов’язок лікаря — рятувати людське життя скрізь, де він тільки може, навіть тоді, коли стикається з пацієнтом, який хоче покінчити життя самогубством. У цій ситуації лікар постає перед вибором: він повинен залишити потенційного самогубця на присуд долі, яку той добровільно вибрав, а чи має приборкати волю самогубця, одного разу вже виражену в дії? Незважаючи на те що таку волю слід поважати, кожен лікар, перешкоджаючи суїциду пацієнта, стає його суддею, замість того щоб дати йому змогу йти своєю дорогою. Ми ж уважаємо, що, коли «доля» (чи Провидіння) мала на меті не перешкоджати людині, втомленій життям, померти, вона знайшла б способи запобігти втручанню лікаря. Якщо доля передає ймовірне самогубство в руки лікаря ще до того, як воно буде скоєне, то він завжди повинен бути лікарем, а ухвалювати рішення в справі про життя чи смерть пацієнта він має лише на основі своєї особистої життєвої філософії.
У попередньому фрагменті ми розглянули проблему самогубства ззовні, з погляду лікаря, який може ухвалити різні рішення. Тепер ми б хотіли поглянути на цю проблему зсередини, зрозуміти мотиви вчинків особи, що перебуває в депресії, та з’ясувати, чи вони обґрунтовані. Інколи чуємо вислів «самогубство з розрахунку». Це коли людина на підставі свого попереднього досвіду вирішує, що її подальше життя не має сенсу. Питання, однак, полягає в тому, чи може такий досвід бути настільки негативним, що життя цієї людини не матиме сенсу.
По-перше, сумнівно, на нашу думку, щоб хтось об’єктивно підбив підсумки свого життя. Навіть коли певна особа доходить висновку про нерозв’язність своїх життєвих проблем, вирішивши, що єдиним виходом для неї є самогубство. Незалежно від того, наскільки сильне її переконання в правильності такого висновку, воно є суб’єктивним. Якщо хоча б в одному випадку помилятиметься той, хто, переконавшись у безнадійності своєї ситуації, вирішив скоїти суїцид, знайшовши інший вихід, тоді кожне самогубство буде ipso facto20 безпідставним. Бо ж кожен, хто зважився на самогубство, має таке ж тверде суб’єктивне переконання, що це для нього найправильніший шлях. Але ж ніхто з таких людей не може знати заздалегідь, чи він об’єктивно та правильно оцінює ситуацію і чи наступні події не переконають його в тому, що він помилявся.
Теоретично можна уявити, що самогубство іноді може бути виправдане як свідома жертва. Однак зі свого досвіду знаємо, що мотиви навіть таких самогубств насправді занадто часто виникають через обурення людини, яка зважилася на самогубство, і що навіть із таких безнадійних ситуацій можна знайти інший вихід. Тому ми вважаємо, що самогубство ніколи не є етично виправданим. Навіть у разі розкаяння за вчинене. Адже самогубство не дає змоги самовбивці позбавити людей страждань, яких він їм завдав. І замість того щоб виправити скоєне раніше, усуває тільки его самогубця.