— Це що, нова дорога на Чоколівку? — подивилася на нього Таня, намагаючись бути байдужою.
— Так, я випробовую новий маршрут. Ти нікуди не поспішаєш?
Вона заперечливо похитала головою.
Біля оперного театру він тицьнув пальцем у скло:
— Ось тут я бачив герцога Едінбурзького. Він їхав у чорному «ролс-ройсі», довгому, як крейсер.
— А я бачила, як впала на землю разом з конем принцеса Анна. До них кинулося сорок ветеринарів.
— Ну так уже й сорок, — засміявся він.
— Вона, бідна, така некрасива… Ніс довгий і зуби…
— Зате в неї буде гарний чоловік.
— Краще б навпаки, — сказала Таня. — А знаєте, ви дуже добре водите машину. Як справжній автогонщик.
— А який зв'язок це має з англійською принцесою? Таня подумала-подумала, засміялася і сказала:
— Ніякого.
Залишивши «Жигулі» на платній стоянці в Гідропарку, вони піднялися з Танею на міст, перекинутий над дніпровською протокою. Стояли на середині мосту, спертися на поручні, й мовчки дивилися на свої довгі тіні, що їх вперто намагалася розмити й затягти за собою каламутна вода. Від того швидкого, нескінченного плину ріки Горбачеві здалося, що він висить у повітрі, як космонавт над земною кулею, охоплюючи поглядом океани, далекі скупчення хмар і материки. На тому березі, де стояв ресторан «Млин», під деревами лежало листя, утворюючи червоні й жовті острови, але трава ще вперто зеленіла, хоча вигасли в ній і літнє тепло, і лагідність. І не дивно, подумав Горбач, бо ж кожна травинка відкидає від себе довгу, різку тінь — сплітаючись і ворушачись, ці тіні накладають на землю холодну підмальовку жовтня. Таня заклала за вухо пасмик рудуватого волосся й піднесла комір свого білого плаща.
— А ви знаєте, Іване Федоровичу, що Перепелиця знову ходив уночі по відділенню? Мені сьогодні скаржився Вася з восьмої палати. Той хлопець, якому ви робили операцію. Каже, прокидаючись уночі, дивлюсь — наді мною хтось стоїть і мацає моє обличчя. Ну, примара якась, та й годі. Я, каже, ледве зі страху не вмер. А він погладив мені голову, помацав пульс, накрив ковдрою і пішов. Він що — трохи не в собі?
— Ти нова у нас людина, Танечко, — сказав Горбач, — і я тебе прошу — ніколи не смійся з Перепелиці. І Васі скажи, хай не панікує. У Перепелиці торік загинув єдиний син. На мотоциклі розбився, біля Феофанії. Синові було двадцять років. Тепер Перепелиця страждає жорстоким безсонням. Часто чергує і до всіх молодих хлопців ось так вночі підходить… Гладить обличчя…
Мовчки пішли далі, зійшовши з дамби на порожній піщаний пляж. Біля роздягальні, двері якої було забито дошками, лежали великі колеса, зроблені з металевого прута; було щось спільне між цим збезлюднілим пляжем та квартирою, з якої давно виїхали господарі, залишивши пустку і кілька старих стільців у кутку. Одне колесо стояло сторчма. Таня залізла всередину нього і спробувала покотитися. Це були каркаси від грибків, на які влітку натягувалися тенти.
— Ви любите цирк? — спитала Таня.
— Не дуже.
— А я дуже люблю. Колись мріяла стати циркачкою. Мабуть, тому, що вірю в чудеса. Ви бачили Кіо?
— Старого чи молодого?
— Не знаю. Просто Кіо.
— Я бачив і старого, і молодого Кіо, — сказав Горбач. — Старий любив виступати в Києві. Одної осені він тут помер. А його портрети ще довго висіли на рекламних щитах… Мокрі. їх не наважувались заклеїти.
— Це щось неймовірне, правда?
— А знаєш, я розгадав секрет його фокусів.
— Чесно? — Вона щиро здивувалася, розхитуючись у колесі.
— Розумієш, у нього завжди виступають надзвичайно красиві дівчата-асистентки. Так я помітив, що весь час дивлюся тільки на них. А в цей час Кіо працює. Слона приведе — не помітиш.
— Це типово чоловіча логіка, — розсміялась Таня. — А ось поруч зі мною сиділа тітка, здоровезна, як наша Липовецька, так вона весь час обурювалася. Не може, кричить, цього бути! Як вони це роблять? Це неможливо!
— Цього не може бути, бо бути не може, — задумливо повторив він. — Типово жіноча логіка.
Пісок, на який вони ступили, був неторкано чистий. Горбач йшов уздовж води, якраз там, де пісок утрачав свою сипучість, де ущільнююче діяли на нього внутрішні сили річкової вологи. За Горбачем лишалася рівна лінія слідів, яка майже з геометричною точністю повторювала всі вигини берега. За Танею ж тяглася покручена, ламана лінія: Таня йшла то праворуч, то ліворуч від нього, то забігала вперед і крокувала назустріч йому, то залишалася позаду, витоптуючи в піску дивне коло, по кілька разів ступаючи у власні сліди; трохи перегодом несподівано стрибала вбік і знову тупцяла видрібцем, як діти, котрі грають у паровоз і вагони. При цьому вона щось висвистувала і терла долонею почервонілий від холоду кінчик носа. Так дійшли вони до величезних труб, що лежали на березі. При бажанні можна було нахильцем увійти в трубу. Схопившись руками за край труби, він зазирнув усередину. В кінці довгого тунелю побачив постать Тані, освітлену сліпучим сонцем. Так кілька хвилин стояли вони, дивлячись одне на одного. Горбач почув тривожний, завмираючий звук, наче звук завірюхи чи вітровію, немовби крик про порятунок, що накочувався з глибини тунелю. Потім пролунали схлипи й стогони, і Горбач злякано визирнув з-поза труби. Таня також визирнула, і він побачив, що вона сміється. «Відьомське дівчисько», — пробурмотів він.