А Таня вже ступила з корча на трубу і пішла по ній, балансуючи, назустріч Горбачеві. Він подав їй руку, вона зістрибнула в пісок, та руки не забрала.
— Поїхали додому? — спитав він, роблячи кволу спробу пересилити самого себе, перебороти те нове, вперте й чуже, що з'явилося тепер у ньому. Руку забрав для того, щоб запалити сигарету.
— Ні, — злякано похитала вона головою, — я вас прошу, Іване Федоровичу, погуляймо ще трохи.
Він витягнув сигарету, прим'яв її пальцями — тютюн золотим дощиком розпорошився в повітрі. Проте не запалив, викинув геть. Вони дійшли до забутого залізного причалу, що погойдувався на хвилях у цьому відлюдному місці — три іржаві цистерни, зв'язані докупи тросом і накриті дошками. Дув холодний вітер, але тут, коло причалу, було затишно, майже тепло. Таня зіперлася спиною на цистерну й підставила обличчя під сонце. Стояла нерухомо, заплющивши очі, худенька й зосереджена, і несхибний чоловічий інстинкт підказав йому, що вона чекав його поцілунку, що її бажання чисте і що ця хвилина свята для неї, та й для нього також, і що будь-які інші вчинки чи слова будуть зараз недоречні, незграбні, вульгарні, лицемірні чи зневажливі, вони можуть лише принизити Таню, завдати їй невимовного болю. Він пригадав у цю хвилину мімозу, її дивовижну здатність складати листя, стискуватись, негайно скоцюрблюватись від грубого доторку; зелена душа цієї тендітної рослини не терпіла брутальності.
Він поцілував Таню — спочатку в щоку, коло вуха, де його полоскотав непокірливий віхтик рудого волосся, потім у кінчик носа, потім в уста — йому здалося, що цілує яблуко — зимове яблуко ранет Симиренка, принесене з холоду, — він любив ці яблука, любив довго й так, щоб ніхто не бачив, вдихати їхній аромат, який серед січневих снігів і морозів породжував спогади стиглого літа, ніс у собі кружляння життєдайних соків і збудливі запахи молодості.
Він почув музику зовсім близько — це була музика духового оркестру, яка незрозуміло як виникла тут, — і ця музика також породжувала спогади, тільки не про землю, а про людей, що минули й не повернуться; і, як тоді, коли вони стояли на мосту і він уявив себе над землею, так само зараз він піднісся понад часом, змістившись раптово у минулий, позаминулий або майбутній чи позамайбутній час. Грають бравурний військовий марш «Прощання слов'янки», давній марш, народжений ще, мабуть, під час балканських воєн; нерухома, сліпуча, нестаріюча картина життя; картина, чи фотографія, чи дагеротип, чи голографія, чи осяяння пам'яті: ясний жовтень — місяць, коли сліпуче сонце й перші денні приморозки укладають поміж собою тимчасове перемир'я, дівчина з заплющеними очима й перший їхній поцілунок — перше диво наближення, вічно молоде свято, незалежно від століття, року і дня, коли воно народжене.
Щось холодне ошпарило йому ноги, і він розплющив очі. Прибійна хвиля захлюпнула по самі щиколотки. Серединою протоки віддалявся білий двопалубний пароплав на якому стояли люди в чорних шинелях і махали їм руками. Труби духового оркестру гостро сяяли на сонці. Курсанти військово-морського училища, зрозумів він. Таня також розплющила очі й засміялася. І почала махати навздогін білому пароплаву.
Він знову відійшов до неї, але поцілував чомусь не в уста, а в холодні скельця окулярів — на обох скельцях лишився білястий туманець його поцілунків.
— Не треба більше, — Таня обережно зняла його руки зі своїх плечей. — Ходімте, Іване Федоровичу. Вам треба їхати.